Дійшло до того, що з цього приводу навіть збиралася Координаційна рада блоку народно-демократичних сил Дрогобиччини, на якій вирішили «гарячі патріотичні голови»  таблицю замінити на іншу, де напис українською був би першим (хоча відповідно до нинішнього Закону про мови таблиця жодним чином законодавства не порушує). З усіх присутніх лише Богдан Гринчишин утримався, та ще й дав гідну відсіч і депутату облради Михайлові Задорожньому, якого звинувачував у неправді, бо той відмовлявся від власних слів. І дрогобицькій « пасіонарії» Вірі Байсі, котра оприлюднила незрозумілий «документ» від імені «дрогобичан» – по суті анонімку… Здивував і голова «Просвіти» Микола Садоха (ця організація давно вже не приховує своєї ксенофобської срямованости), котрий безапеляційно звинуватив євреїв у тому, що «вони завжди поважали тих, хто при владі»… І закінчилося все тім, що ті, хто так прагнуть знову всіх нас розділити й загнати кожного у власне «ґетто» такі «дотиснули» владу: таблицю демонтують і замінять іншою на догоду радикалам, яки досі все ділять на «наше» і чуже. Оплатити все це взявся той же депутат Задорожний…

Та, Богу дякувати, не всі так думають, як оці горе-патріоти й політики, котрим найбільше важить піар, нехай і скандальний…

Ось нещодавно в Українському католицькому університеті започаткували новий проект –  німецько-українську Відеоакадемію документального серіалу DOCemotion.  Це вже друга відеокадаемія в УКУ. Торік майбутні журналісти працювали над документальними фільмами про декомунізацію

Його українські та німецькі студенти втілювали в життя вересні-жовтні нинішнього року.

Після прискіпливого й тривалого відбору було відібрано чотири команди, які й знімали чотири фільми про історичну пам’ять (спільну для нас усіх) в чотирьох реґіонах.

Основне завдання, що стояло перед учасниками – створення документального серіалу, котрий засобами кіно говорив би про історичну пам’ять минулого сторіччя та з нею пов’язані трансформації у посттоталітарному суспільстві.

Жодним чином не є таємницею, що надто часто історична пам’ять стає засобом маніпуляцій і спекуляцій (Дрогобич – один з яскравих  прикладів цього). Історію намагаються фальсифікувати та інтерпретувати з метою пропагандистською, викреслюють з неї не надто «зручні» сторінки, заповнюють білі плями штучними ідеолоґемами, іноді ж просто роблять на цьому піар або ж намагаються отримати сумнівний політичний хосен.

Ну вислід в такій ситуації може бути просто трагічним: нині десятки тисяч росіян і мешканців окупованої частини Сходу України зі зброєю в руках беруться за зброю, адже вважають нинішню бійню  продовженням Другої світової війни.

Власне для того, щоби переконатись, що пам’ять – це те, що справді людина пам’ятає, а не ілюзорна картинка, котру нам підсовує пропаганда. І автори фільмів шукали тих свідків і свідчень, які не вдаються до сумнівних інтерпретацій чи маніпуляцій, а озвучують реальні факти. Саме люди, будівлі, місця, документи, історії родин, часто незбагненні, нерідко надто трагічні дозволяють без оцінок і перекручень показати, як Старий Світ  перетривав найбільшу й найкривавішу  війну в історії і які висновки з неї зроблено, які – ні.

Тиждень в рамках проекту працювала в Дрогобичі українсько-німецька команда: Настя Іванців, Віка Слобода, Леся Біда – маґістри школи журналістики УКУ, Пауль Хаас з медійного  факультету Ваймарського університету,  Анна Ілін з відділення режисури в Берлінському  Університеті мистецтв.

Товрили студенти під керівництвом досвідчених тренерів – режисера, сценариста, телеведучого, викладача Школи журналістики УКУ Омеляна Ощудляка (до речі, – друга й колеги зі спільної недійної роботи незабутнього, трагічно загиблого дев’ять літ тому дрогобицького журналіста Сашка Барана) й відомого оператора Маркіяна Канюки (одного з авторі і операторів унікального телепроекту «Україна. Повернення своєї історії”).

Робота над дрогобицькою частиною проекту розпочалася два тижні тому, коли сюди вперше приїхали Олеся Біда та Настя Іванців, щоби познайомитися з містом і визначитись з планами та пріоритетами. Обидві – вже мають певний і журналістський (у тім числі й телевізійний та радійний) досвід, стажувалися й за кордоном. Познайомилися юнки також і з кримськотатарською спільнотою Дрогобича, а також з головою Спілки татар Литви Адасом Якубаускасом, котрий саме тоді відвідував Дрогобич.

Для фільму обрано  було тему, пов’язану з Голокостом на Дрогобиччині й життям та чином Ебергарда та Донати Гельмріхів.

Так само певний досвід має і третя українська учасниця Вікторія Слобода, теж і за кордном побували й разом зі своїми приятельками брала участь у першій Відеоакадемії.

Відтак весь минулий тиждень працювали наші та німецькі студенти над фільмом. Анна і Пауль намагалися відтворити епізоди з життя Гельмріха (певним дороговказом слугувала книга «Три дерева в Єрусалимі» Корнелії Шмальц-Якобсон, дочки Ебергарда та Донати).

Решта учасників команди зустрічалася з людьми, вивчала документи й знімала місто й те сліди, що ще залишилися в місті від колись потужної дрогобицької єврейської спільноти.  Зняли також і одну з екскурсій іноземних гостей Дрогобичем, яким невідомі порухи наших радикально (й небезпечно в умовах війни на Сході) квазі-патріотів, для яких Дрогобич – справді «півтора міста» – з багатонаціональною історією, культурою і спільною пам’яттю.

Побувала знімальну група й у Брониці – скорботному місці де спочивають понад 11 тисяч по-звірячому вбитих євреїв і околиць. І знову викликає подив те, що чимало хто вважає, що ця трагедія стосується лише євреїв. Можливо, тому так спокійно гриби та ожини люди збирають поруч з братськими могилами, що неабияк заскочило молодих авторів стрічки, що мусили й такий епізод додати до фільму. Найбільше вразила, за словами Олесі та Вікторії, так сценка: йде тато з донькою років п’яти-шести між гробами, шукає гриби й промовля: «А раніше тут розстрілювали людей…»

Ну що тут сказати? Саме про таких і для таких насамперед фільм, хоча, як на мене, ні того татуня, ні нашого «патріотичного» депутата в чомусь переконати марно. Та все ж необхідно знімати з історичної пам’яти нашарування ідеології, пропаганди та інсинуацій. Й не забувати, що найсуттєвіше – людське, те, що найгіршим є отой поділ на «чужий-нечужий». Про це й говорить до нас фільм, який команда УКУ знімала в Дрогобичі.

В роботі над стрічкою авторам допомагали журналіст «Майдану» Леонід Ґольберґ і голова Дрогобицької єврейської громади Йосиф Карпін.

Зараз вже триває оброблення відзнятого матеріалу й небавом почнеться монтаж. Першого листопада у Львові в Українському католицькому університеті відбудеться презентація всього проекту. Хочеться вірити, що саме фільм про Дрогобич буде визнано найкращим.

Світлини Леоніда Ґольберґа, з архівів  “Майдану” та Олесі Біди.