Я таємний водяний міх,

млеко солоне у соковитих хатках горіхів

 

Я загадка пальми,

вічнозеленого коріння, соку й осердя

 

Я пальма, брость м’якоті й вина

в оазі смаку і спраги

(Ремі Раджі)

 

Я – те, що цар місцевих птахів кладе під подушку вночі,

куди поклав би, якби хотів, свої численні ключі:

ключі від вирію, гір стрімких, від їх сердець і скарбниць,

ключі від вух волоцюг міських під ранок для зграї птиць,

що з першим світлом із-над боліт проноситься і вищить,

від барів, де амарула і лід, від цвіту цукрових кущів,

ключі від темних цупких шкаралущ, в яких дозріває сік,

від форту надій заповітний ключ, відкритого двічі на рік,

ключі від променів маяка, посольства пінгвінів, від

мурашників, де оборона стрімка – не пройде мурахоїд.

Я також ключ, і мене згадай, коли тобі мовлять: “Бери

що хоч на пам’ять про гордий край, йдучи із моєї гори!”

Назвеш мене – й неохоче дадуть, і мовчки покажуть шлях,

і будуть знаки “не голосуй!” над трасою в жовтих полях,

і будуть кроки, й заправка, й вода, і люди спокійні й незлі.

Я буду немов шкуринка тверда чи грудка безформна землі,

яку й назвати не ясно як, яку дозволить закон

в ручній поклажі тримати, однак ти все ж поклади смартфон

в кишеню іншу – екран пропалю, коли наберем висоту,

і, брами минаючи з кришталю, ти їх проспиш на льоту…

Ніщо не зупинить тебе на шляхах, гляди, й не зупинить шляхи

від того, аби повертатися знов сюди – так вертають птахи

без компаса, мапи й візи щорік, без плану свого турне.

Я відмикаю тобі материк – й ніхто його не замкне.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Пінґвіняча дума

Двадцять один день.
Двадцять один у норі
пір’я міняєш, ощаджуєш кожен рух,
як у яйці пташеня,
що росте, й у своїй порі
вийде назовні, вбране в брунатний пух.
Двадцять один. Синій обшир хвилюється.
Бризки
не долітають,
і риба неловлена ходить стадом.
Денний, нічний
океан мій гойдає колиску
темних рослин водяних, їхню тінь принадну.
Сіре яйце наді мною – важке, шорсткувате.
Кажуть пінґвіни, що справжнє, це Бог його дав
нашому племені
дбати, його зігрівати.
Кожен так має,
відсторонившись від справ,
дзьоба розкривши і видихаючи сіль,
просто там бути
просто звук серця давати
наче дитині, тому, хто постане звідтіль.
Знають пінґвіни: дитя у яйці пильно лічить
серця удари і знає своє число.
От і в яйці кам’яному
хтось пам’ятає одвічно
кожного з тих, хто був, і усе, що було.
Вийде він, вийде,
груди його білопінні,
спина його чорноперо-лискуча, мов ніч,
крила розправить,
і зверне до всіх пінґвінів
ніжності й сили повний великий клич.
“Встаньмо і плиньмо, – промовить, –
у край великий,
в край без людей і котів,
де глибока тінь
цілих півроку, а небо мінливолике
в пору ту повниться барвами сновидінь.
Встаньмо і плиньмо, – мовить,-
в пташине царство,
у безберегу синь, до нової зорі
де непотрібне нікому буде митарство
линьки щорічної в темній жаркій норі!”
Голод і спрага – це тимчасові речі,
все буде іншим, а поки ще маю жир.
Другий мій день в добрій думі стає уже вечір,
серце моє спекотне сповнює мир.

***

(З острова Роббенайленд)

Моло[1], чорна Богдано, я просто одна із тих,

Хто зійшов із порому, хто бачив мороз і сніг

Позавчора – а ось тепер у твоїх володіннях,

Де солоне повітря й під камінь сховались тіні,

І зачинені вікна як натяк тонкий, прозорий,

Що цей вітер сухий пам’ятає про лепрозорій.

Екскурсанти, стоянка на п’ять хвилин, – лиш не там,

Де пекуча тиша належить кривим хрестам,

Де на білому камені слід від кайла простиг

І пінгвінам не страшно серед примар людських.

Знаєш, чорна Богдано, мабуть, таке й воно –

Справжнє пекло повержене, де оголилося дно

У вогненних озерах і звідки втекли в безладді

І кати, і варта, покидавши всі знаряддя,

Де всі душі давно перейшли до ясніших сфер,

А впечатана в землю мідна брама тепер

Під ногами туристів втрачає і жах, і пишноту.

Знаєш, чорна Богдано, хто ти? Чи знаєш, хто ти?

У цій сукні червоній, як цвіт, але не як жар,

У багатому тілі, яке, мов щасливий дар,

Завеликим для серця ніколи в житті не буває –

Саме так виглядала надія у цьому краї:

Голосиста, розкішна, щаслива і круглолиця,

Як фігурка-венера у кулаці мисливця

У прадавніх пущах, під поглядом хижака.

Тільки ця надія вагома й тому тривка.

Серед білого жару каменоломень чи

В коридорах, просякнутих духом їдким сечі

Свіже чорне лице її і рожеві долоні

У відлуннях, у мареві – сукня ясна червона.

Саме ця надія витала тут і раніше

І незримо сиділа в тісній, та затіненій, ніші,

Де, з кайлом відклавши труд і біль цілоденний,

Як наспівно казала ти, неписьменного вчив письменний.

Люба чорна Богдано, щаслива Богдано, ми

З того краю, де також пам’ятається близькість тюрми,

І її нескінченна, незнана віддаленість досі

У міцній і ведмежій крові моїй голосить.

У Сибіру немає пінгвінів – хоча чому?

Ці птахи наче міми, клоуни, що й тюрму

Перетворять на цирк, якщо їх ніхто не полює.

Мабуть, саме за це цих пінгвінів твоїх люблю я.

Навіть в час, коли всім нам варто піднятись з колін,

Поряд чухає дзьобом пір’я куценький пінгвін

І знімає весь марний пафос, лишивши важливе.

Чи не так, Богдано – точніше, Сіминіківе?

І слова про рівність з усмішкою доброти

Заклинають цей простір, і фраза, що люди – брати,

Як молитва, повторюється і повторена має бути.

Починається осінь. Скінчився спекотний лютий.

Все на світі – це пісня, навіть ганьба і бруд,

Навіть голод, і спека, й безглуздий каторжний труд –

Пісня в горлі надії, що ходить зруйнованим пеклом.

Все на світі – це наспів, відомий й незнано-далекий,

Повний згуків і клацань пташиних із горла дзвінкого.

Пісня хтозна про що – величальна, а чи колискова…

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Це Сіминіківе (в перекладі – дарована Богами), гід з Роббенайленд, в руках тримає українську писанку.

Баламути[2] й коралі

Ось вона і твоя – ця шкатула голок, ниток…

Під шитвом – два разки, їхній колір – це колір кісток,

Колір плоті, яка невідомо чому скам’яніла.

І казали тобі, що вони потребують тіла,

Що живуть разом з ним. Отже, скільки разів ви вмирали,

Скільки ви оживали раніш, баламути й коралі?

 

Та яка їх вдягала, скидаючи білий халат,

Берегла таємниці народжень, одужань і втрат

Зашивала всі рани, крім зовсім тяжких і душевних –

І тому, врешті-решт, ти шкатули цієї, напевне,

Й не торкалась так довго: бо що ж із роками ввібрали –

Баламути й коралі оті, баламути й коралі?

 

Час буває рубати зв’язки і ростити зв’язки.

Час буває низати намисто на інші нитки.

Час буває вдягти його,  більше не боячись

Тих чуттів і пригод, що вони увібрали колись, –

Щоб, як час надійде, передати безпечно далі

Баламути й коралі, душе моя, баламути й коралі.

 

Ви уперше також перетнули екватор? Чи

Вже були тут раніше і, просто мене ведучи,

Привели на той берег, де край володіння людського,

За яким лиш вода і крига, а далі нічого,

Де нічим не відлунять ні радощі, ні печалі.

Чи були ви до мене тут, баламути й коралі?

 

Наша плоть розчиняється, зрештою, навіть кістки.

Наші відбитки пальців приховують теки хрусткі.

А з морського дна підіймається, подивись,

Неживе, у якому життя поміщалось колись –

Що на ярмарку вигорталось з шовкової шалі:

Баламути й коралі, душе моя, баламути й коралі.

 

Ми, не маючи панциру, все огортаємо душу

Разом з тілом в тканину, у низки з невласних мушель…

Там де сходяться два океани – і шва не знати,

Опускаєш підводний човен, рубаєш канати.

Що це вплавлено в корпус із вогнетривкої сталі?

Баламути й коралі, душе моя, баламути й коралі.

 

Над тобою маяк на горі, де колюче алое

І турист, що страшиться зустрітись із мавпою злою.

А довкола – синь, що густішає щогодини,

І вмикають вогні і міста, і придонні рибини.

Над тобою вельд, лев обходить поснулі краалі.

Під тобою, душе, в глибині – баламути й коралі…

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Ганна ЯНОВСЬКА – для “Майдану”

[1] Привіт (мовою коса)

[2]Народна назва перламутрового намиста.

Ганна ЯНОВСЬКА – для “Майдану”

Довідка:

Ганна Яновська мешкає в Харкові, де народилася 18 вересня 1980 року в родині фізиків. За освітою  – мовознавець. Викладала (до 2015 року) англійську мову в НТУ «Харківський політехнічний інститут». Зараз прцює перекладачем у декількох видавництвах.
Від 2000 року публікує власні вірші, есеї та переклади в періодичних – і не дуже – виданнях: часописах «Харьков: что, где, когда», «Березіль», «©оюз писателей», «Стых», «Новая Юность», «Дети Ра»; антологіях «Весло слова», «Готелі Харкова». Учасниця літературних фестивалів у Харкові, Києві, Дніпропетровську, Мінську та багатьох інших, у тім числі закордонних.

Авторка збірки віршів і перекладів «Волохата книга» (2008), «Поеми першого січня» (2011), обидві книжки з авторськими ілюстраціями. 
Перекладає авторів із різних куточків світу, переважно англомовних ,  зокрема – африканських, австралійських, новозеландських. В її перекладах побачили світ збірки новозеландських поетів Селіни Тусітали Марш «Тусітала», Альберта Вендта «Від Гаваїв до Аотеароа» (обидві у 2012), Карло Міли «Риба-мрія пливе» (2013), а також ісландського поета Еміля Хьорвара Петерсена “Лисиця” (2014)
Робить витинанки на власні сюжети.

2007 року мала авторську виставку в Харкові.

Торік, восени 2016 року, була учасницею Люблінського (Польща) фестивалю «Час поетів», і її виступ на цьому престижному заході викликав неабиякий резонанс.

Після Любліна шляхи поетки й перекладачки пролягли до «чоного континенту», де провела Анна три насичених і плідних тижні. Вислідом цієї мандрівки стала книга поезій та подорожніх нотаток, яка небавом побачить світ.

А вже цього року, 13 жовтня, Ганна вилітає до ПАР, де 16-21 жовтня візьме участь у Міжнародному фестивалі поезії в Дурбані. Ми чекаємо не лише на нові вірші поетки, інспіровані її мандрами, але й також подорожні нотатки про країну, яка так мало ще знана українцям.

Світлини – з архіву авторки.