Одне слово, впродовж останнього місяця відбув я кілька офіційних і ще більше неофіційних дискусій на теми примирення, культурно-політичного розмаїття і поголовної толерантності. І раз по раз використовував у тих дискусіях бюрократично-правове поняття «протокол розбіжностей». Яко людина в юриспруденції темна, про існування цього поняття я довідався щойно недавно. Але вже як довідався, то вчепився до нього, мов сліпий до плоту. Бо ретельно складений протокол розбіжностей – це, подумав я, саме те, чого нам бракувало від першого дня нашої державної незалежності. Бракувало як для примирення із сусідньою, наприклад, Польщею, так і для осмисленого внутрішнього діалогу між різними (подекуди надто різними) регіонами України.

Чому? Орест Друль тут днями писав: «Одна з відмінностей західної культури від східної – не уникати проблем, а їх вирішувати». То протокол розбіжностей якраз належить до типово західних інструментів не уникання, а вирішення суперечностей. Укладання такого документа має сенс, коли суб’єкти, скажімо, господарювання загалом налаштовані підписати певний договір, але розходяться в баченні якихось конкретних деталей. І щоб у майбутньому не розказувати, ніби вони одна одну не так зрозуміли, і не вдаватися до аргументів на кшталт бейсбольних бит чи паяльних ламп, сторони у згаданому протоколі виразно по білому формулюють, які пункти і з яких причин їх не влаштовують. Що, своєю чергою, дає змогу продовжити перемовини, не повертаючись до вже узгоджених положень, а зосередившись винятково на спірних питаннях. Якщо розбіжності вдається врегулювати, договір вступає в силу. А ні – то ні. У крайньому разі можна звернутися по допомогу до суду.

З чого випливає очевидний висновок: ймовірність досягнення згоди (шляхом компромісу або ж виконання однією стороною вимог іншої) є обернено пропорційною до принциповості розбіжностей. Згадуючи старий анекдот, легше знайти прийнятне для обох сторін рішення, коли Галя хоче в шлюбну подорож до Ворохти, а Іванко – до Микуличина, ніж коли вона хоче на Багами, а він взагалі женитися не збирається. Крім того, добре складати протоколи, доки розбіжності мають, так би мовити, математично виражений характер і виникають між суб’єктами, що перебувають в єдиному правовому просторі. Гірше справа виглядає, коли розбіжності стосуються ідеології чи – ще гірше – історичної пам’яті і виникають у міждержавних, міжнаціональних чи навіть міжрегіональних взаєминах.

Тому боюсь, що в дослівному значенні – з дотриманням усіх юридичних формальностей – складення протоколу розбіжностей між Україною і Польщею радше є неможливим. Але можливо принаймні зробити це у значенні переносному. А саме – сісти за круглий стіл і офіційними владними вустами озвучити позиції двох сторін, чітко відмежувавши пункти, в яких кожна сторона готова йти на поступки, від тих, щодо яких поступок очікувати не варто. Як бачу: погодившись, що без вільної України немає вільної Польщі і що заради спільного європейського майбутнього наші країни повинні максимально посилити співпрацю в усіх галузях, зокрема й у військовій, щоб ефективно протистояти агресії Росії, сторони переходять до найдражливіших питань. Польща: «З ідеологією Бандери ви до Європи не увійдете». Україна: «У часи Бандери його ідеологія була типовою чи не для більшості європейських країн. Але ми усвідомлюємо, що на практиці вона себе повністю дискредитувала, і власне тому – всупереч вашим звинуваченням – на державному рівні зовсім її не підтримуємо». Польща: «І ще ви мусите засудити так звану Українську Повстанську Армію як злочинну організацію». Україна: «Ми засуджуємо всі злочини всіх українських формацій проти мирного населення Польщі і взагалі проти будь-якого мирного населення. Але ми не можемо засудити УПА в цілому, бо це б означало засудження власного визвольного руху в часи Другої світової війни». Польща: «В такому разі ми відмовляємося від співпраці з вами і дуже шкодуємо, що згадане вище спільне європейське майбутнє нам не світить». Україна: «Гаразд, повернемося до цієї розмови після того, як російські танки проїдуться вулицями Перемишля».

Ще важливішим для нас сьогодні є внутрішньоукраїнський міжрегіональний діалог – хай і найгостріший, аби лише продуктивний. Чи ми всі хочемо жити разом? Прекрасно. А чи готові ми задля цього чимось пожертвувати? І чим саме? Цілі реґіони, звісно, за круглий стіл не всадовиш, але провести відповідні дослідження громадської думки, мабуть, можна. Чи готові галичани погодитися на державну двомовність заради збереження соборності? А якщо галичани погодяться на двомовність, то чи готові Одеса з Харковом погодитися на справжню – в головах – декомунізацію, політичну деросієфікацію і гіпотетичний вступ соборної України до НАТО? А що з Донбасом? Чи готові ми – решта регіонів – прийняти його назад на путінських умовах, враховуючи, що інших реалістичних варіантів наразі немає? Немає, бо силою зброї, допоки існує Росія, ми цього не зробимо, а сила міжнародного права виявилася оксюмороном із галузі антинаукової фантастики…

Таке щось я думав останнім часом у зв’язку з поняттям «протокол розбіжностей». А тоді до Чернівців приїхав Кшиштоф Чижевський – людина, яка вже понад чверть століття займається «пограниччям» культур і народів. І промовив до мене Кшиштоф приблизно такими словами:

– Все це ніби логічно: Європа, протоколи, узгодження позицій. Тільки де результати? Посидять, побазікають – і розійдуться, залишаючись кожен при своїх «розбіжностях». А тим часом конфлікти множаться, і світ уже тріщить по всіх швах. Може, ти б краще подивився не під ліс, а під ніс? Бо твої рідні Чернівці ще за «матінки Австрії» демонстрували чудеса багатонаціонального мирного співіснування. І досягалося воно не завдяки протоколам, а завдяки принципу, який Горацій назвав «concordia discors». Як би ти, до речі, це переклав?

– Нема потреби, Андрій Содомора вже впорався: «єдність речей суперечних».

– Нормально. Отож, речі суперечні можуть перебувати в динамічній єдності, не втрачаючи при цьому своїх специфічних рис і не уніфікуючись. Євреї й поляки, українці й румуни не підминали на цій території одні одних під себе, а долучали свої на позір суперечні голоси до творення загальної поліфонії.

– Ідилія. Але чи в її основі не лежав той простий факт, що жодна з тодішніх чернівецьких національних спільнот не мала ані кількісної переваги, ані підстав говорити «це моя держава» чи «це моя влада»? Державна влада сиділа десь нагорі, у Відні, тоді як усі ми тут були меншинами і задля власного блага мусили домовлятися між собою. Проте так не могло тривати вічно. Уяви собі такий злегка переінакшений будденброківський будинок, який належить батькові, припустімо, чотирьох синів. Усі вони – більш-менш рівні, всі в цьому будинку живуть, мають права і обов’язки, але ніхто з них не є власником. Що їм ділити і з якого приводу серйозно конфліктувати? Однак минають роки, батько старіє, відтак помирає – і будинок дістається у спадок комусь одному. Чи ж не спалахнуть у цій ситуації між братами войни й військовії свари? І чи згадають вони про твою душевну конкордію?

– Хтозна. Але якщо не згадають, то й твій формалізований протокол їм теж навряд чи допоможе.

Після чого ми обійнялись, Кшиштоф увійшов до свого вагона, потяг рушив, а я ще трохи постояв на спорожнілому пероні збудованого «матінкою Австрією» вокзалу, намагаючись звести хоч до якоїсь системи розкидані навсібіч метафори і концепції. Не звів.

Олександр БОЙЧЕНКО

09.10. 2017