З цим не тільки не погоджується, а й своєю творчістю доводить протилежне донечанка, котра віднедавна замешкала в столиці, Еліна Свенцицька, літературознавчиня, прозаїк, поетка, яка нещодавно мала зустріч з читачами в Дрогобицькій бібліотеці імені Чорновола. В Дрогобичі, від якого письменниця в захваті, вона провела два насичених дні й тепер каже, що в її текстах з’явиться й місто, назване філософом П’ятигорським «столицею світу»…

Мій фах літературознавчині й письменницька творчість доповнюють одна одну

В нас Еліна Свенцицька презентувала три свої останні книги – збірку поезій «Білий лікар», роман «Тріада рая» та книжку оповідань «Мої шедеври».

Як відомо,  наша гостя – доктор філологічних наук, професор, історик та теоретик літератури. Авторка не одного десятка цікавих і змістовних досліджень з російської прози та поезії (зокрема «срібного віку», а також статей про творчість Миколи Гоголя  та Ісаака Бабеля), Й водночас в її доробку сім книг прози та поезії, створених впродовж майже двох десятиліть плідної літературної творчости.

Й на початку відвертої розмови з читачами (пані Еліна напрочуд цікавий співрозмовник) київська гостя на запитання модератора й організатора зустрічі керівника полоністичного центру імені І. Менька доцента Віри Меньок зауважила, що її фах аж ніяк не заважає літературній творчости, ба навіть навпаки:

– Надто прискіпливо завжди читаю все мною написане, аби «не втрапити в халепу» й не запропонувати читачеві те, що вже він бачив, що було до мене. Хоча, зауважу, мабуть так воно і є, що в усій всіх часів літературі і народів – всього 33 сюжети, які мандрують з однієї доби до іншої, від одного письменника до іншого…

А ще добре знає, що таке «гамбурґзький рахунок» – саме за ним і слід вимірювати якість тексту й прагнути за тим рахунком творити…

Письменниця – від політики людина далека, більше торкалася особистого, хоча час від часу й виринали певні моменти політичні.

Говорячи про саму себе й про наукову та літературну творчість, гостя підкреслила, що вона – представниця антитолталітарного дискурсу . На її думку, «ліберала від слова «свобода», чи не найбільшою нашою проблемою «є те, що ми розуміємо свободу або як свавілля, або ж як марксистсько-лєнінську усвідомлену необхідність»:

– Згадаймо незабутнього й великого Мамардашвілі, котрий наголошував: свобода – необхідність «я». Свобода – це коли людина щось вирішує,  з попередньо заданого. Він виходить із самого себе, коли рішення готове. Й саме тому відповідає за своє рішення.

Біль мій, смуток мій дім, мій Донецьк

Сьогодні Еліна Свенцицька живе в Києві працює професором евакуйованого до Вінниці Донецькому національному університеті. Звісно, що теми переїзду, узагалі болісної теми Донбасу теж не оминула.

Зокрема йшлося про те, що з тих чи інших  причин чимало людей, які й надалі – наші співгромадяни, змушені перебувати там, на «непідконтрольних територіях». Й долі в них різні, й справді ситуації життєві різні, тож, як каже пані Еліна, «дивно, коли людей, котрі з різних причин опиняються в якомусь конкретному місці, називають зрадниками. Так само зрадниками можна назвати всіх представників однієї конфесії. Всі не бувають зрадниками» – каже письменниця.

Сама вона залишила Донець в серпні 2014 року.

– І не в останню чергу я виїхала через страх, жінці ж не соромно чогось боятися.

З’явилося відчуття, що залишена напризволяще. Місцева влада й міліція усунулися від того, що відбувалося. А вже на той час у місті з’явилося чимало озброєних людей. Стало зрозуміло – це найважливіше, – що йде війна. Виявили себе, м’яко кажучи, тоталітарний характер «днр» і повне знецінення людського життя. До того ж я зрозуміла, що, якщо перебуватиму в Донецьку, нестиму відповідальність за те, що там коїться.

Коливалася я довго. Завідувач катедри запитував, чи маю намір викладати в «днр» чи залишу університет. Я на той час жила в Києві й довго думала: про хворих маму з татом батько письменниці – померлий у Донецьку 2015 року визначний український філолог, теоретик літератури, семіолог, засновник Донецької філологічної школи Михайло Ґіршман), сина, чоловіка, котрі були там. Не кажучи вже про помешкання. З іншого ж боку відчуття того, що батьківщина Україна , – не полишало, так само як і відчуття того, що мушу бути там, де – Україна…

Все ж вирішило перше жовтня, коли в Донецьку розпочали проведення занять в авдиторному режимі. І це – в умовах обстрілів. Саме тоді я мовила: до цього неподобства стосунку мати не бажаю. Людина може ризикувати власним життям. Але життям дітей, а студенти для мене діти, права ризикувати я не маю. Як я би жила, якщо дорогою на мою лекцію, з кимось із них щось трапилось? Як жила б після такого.

А вже опісля я подумала про дипломи, які в «республіці» видаватимуть студентам.  Зазвичай вирішують спершу саме цю проблему, а вже потім вдаються до навчання…

Не я вибрала українську. Вона сприйняла мене як поетку

Відтак розмова вже торкалася переважно творчости Еліни Свенцицької.

Пише вона двома мовами: вірші – українською, прозу – російською. Власне як літературознавиця каже, що двомовна творчість – річ доволі поширена (білінґвами були Шевченко, Набоков, Бродський, Кисельов…). Сама ж письменниця так говорить про це:

– Починала я, як філолог зрештою саме російський, писати поезії російською мовою. Та от не бачила себе в поезії російській. Проте з російською прозою в мене вийшло. Потім виявилося, що мене, як поетку, цілком сприймає саме українська мова.

Тут мушу сказати, що вибір мови в мене накладається на відмінність (її відчуття) прози та віршів. Проза – це все ж таки багатоголосся, й ці голоси передають різні точки зору та думки й лунають вони ззовні. А поезії – це голос душі, голос однієї людини (тут ще пані Еліна зупинилась на понятті та розумінні «іншої мови» в футуристів).

Мова обирає людину для того, щоби через неї творити певні сенси, а не людина обирає мову. Так і сталося, що українська мова обрала мене.

Далі лунали вірші, переважно то була громадянська лірика з «Білого лікаря», інспірованого першим Помаранчевим Майданом, щемкі, з вельми цікавою образністю й трагічні рядки високої поетичної напруги.

Читала поетка й інші. Новіші вірші, зокрема – й про Майдан післяпомаранчевий, Революцію Гідности.

***

Щоб заснути хоч на хвилину, 
Щоб забутися хоч на мить…
Чорний сон – там моя вітчизна
Безупинно болить, болить…

Подивіться, о подивіться,
В землю сходить зерном народ,
Тільки його відчаю Кітеж
Виростає з залізних вод.

Дзвони падають, дзвони линуть –
Подивіться, дивіться сюди –
Це не храми стоять – крижини,
Не будинки стоять – льоди.

Подивіться, о подивіться,
Висихає, мов кірка, час.
Цілували суче залізо,
Цим залізом різали нас.

Перекинулися на тумани,
Ми і хмарами стали теж…
Земле, земле, хіба ж ти не мати,
Нащо нас від себе женеш?

Що ми злого тобі зробили?
Глевтяком на дорозі – час.
Нам у відповідь буде вітер,
Вітер нас захистить від нас.

Чого гріха таїти, наше, «найдивніше місто в Галичині» (за Гемаром) останнім часом іноді вельми нервово реагує на російське слово. Та от на зустрічі вийшло інакше. Настільки вражає проза Еліни Свенцицької, що в читальній залі бібліотеки В. Чорновола (завідувачка Галина Михайляк) жоден з присутніх навіть не ворухнувся й слова не мовив. Читала пані Еліна короткі оповідання з нової книжки «Мої шедеври», сьомої своєї прозової книги.

– Над заголовком довго думала, міркувала. Потім вирішила: чому б і ні. Передовсім – це вже сьома книга, чи не найважливіша для мене. Ну а потім, були ж уже подібні прецеденти: «Божественна комедія «Данте» (усміхається – Авт.), «Шедеври» Брюсова та Ірванця (щоправда там, своєрідний епатаж, намагання привернути увагу до себе). Так і зродилися «Мої шедеври».

Персонажі оповідань – життєво не влаштовані люди. Самотні зазвичай. Іноді не вповні розумово вправні («Нормальним бути нудно, божевільним – лячно»). Власне на межі буття існують герої, а заразом і авторка, залучена до їх світу більше, ніж їй самій хотілося. Дивовижною є тут спостережливість автора, котра помічає найдрібніші деталі буття довкола, її іронія й дивовижна самоіронія і образна, соковита «(смачна мова»), що й справді робить ці невеличкого обсягу розповіді справді шедеврами. Приміром, коли слухав пані Еліну, чомусь одразу згадав ще одного майстра короткої російської прози, нині майже забутого, Леоніда Добичіна…

«Мої шедеври» вже й розголос доволі широкий отримали, та й такий, що до інших своїх літературних відзнак наша гостя долучила Барселонську премію конкурсу малої прози0, яку отримала цього місяця (після Іспанії довго письменниця не затрималася й прямувала до Дрогобича, в якому досі не була).

Ось початок дивовижного оповідання «Щурі й люди» («Крысы и люди»), яке є прологом до збірки.

«У всех людей есть предки. И те, у кого они общие, – издревле враждуют между собой. У всех есть пращуры. Почему мы называем предком пращурами? «Щур – по-украински крыса. Значит, наши предки крысы, и с этим уже ничего не поделаешь.

А мы с сестрой, между, прочим, крысы, правда, по восточному гороскопу. И может быть, мы и есть эти самые предки, только никто об этом не знает…»

До речі, «Шедеври» видало київському видавництво «Каяла». «Триада рая» (повесть, рассказы) побачила ж у Києві,  у Видавничому Домі Дмитра Бураґа (воно також друкувало «Зримородок» авторки «Майдану» Натали Бельченко).  Це видавництва з доволі поважним реноме й доброю репутацією, які видають літературу високого ґатунку, за тим самим гамбурґзьким рахунком…

По заврершенні зустрічі, як годиться відбулася автограф-сесія. Ну а сама ж  авторка здійснила прОходи старовинним Дрогобичем, яким вражена настільки, що вже думає написати про нашу «особливу провінцію». Заскочила пані Еліну церква святого Юра, вона навіть змусила пригадати «Конармію» Бабеля, де в одному з оповідань йдеться про дещо подібну галицьку церкву ХVІІ сторіччя, в якій так само серед персонажів настінного малярства – люди, знайомі художникові, а не абстрактні мешканці стародавньої Юдеї…

Нагадаймо: співорганізатори візиту Еліни Свенцицької  та зустрічі з нею – Полоністичний науково-інформаційний центр імені Ігоря Менька ДДПУ імені Франка та міська бібліотека імені Чорновола за сприяння «Локалю на Панській».

Світлив автор.