* * *

Хочу гладити хвоїнки,

На твоє волосся схожі,

Шорсткуваті, ароматні,

Такі рідні й непригожі…

 

Не збагну ні їхню сутність,

Ні єство твоє уроче.

І не те, що я не можу,

Але навіть і не хочу.

 

Нащо нашвидку вивчати

Запаху й шорсткої вроди

Знаки, чи не краще – знади

Й любощів миттєвий подих?

 

Відчуваю повів глиці,

Круглість стовбурної осі,

Їхніх пахощів й живиці

Вуст твоїх – цього задосить.

 * * *

Lubię gładzić świerków kolce,

Są jak twoje włosy drogie,

Trochę szorstkie, trochę wonne,

Takie swojskie i ubogie…

 

Nie przeniknę ich istoty.

Jak nie zajrzę w twoje serce,

I to nie to, że nie mogę,

Ale nawet tak, że nie chcę.

 

Po cóż zgłębiać okiem bystrym

Sekret woni i szorstkości,

Czy nie lepiej objąć wszystko

Jednorzutnym tchem miłości?

 

Czuję świerków wonne igły,

Czuję krągłość piennej tarczy,

Ich żywiczna woń i twoich

Ust żywica – to wystarczy.

 

* * *

 

Йдемо. І шурхоче листя.

Вже майже замерзли води.

Студене повітря чисте

У горлі вином холодним.

 

І перш ніж сказати слово,

Роздумуємо тривало.

Ці бідні слова – як довго

Ти, голово, їх тримала!

 

Суть висловити не можна,

Суть вимовити несила,

Єдине – ця нить побожна

Нове павутиння звила.

 

А сонце, допоки сяде,

Омиє очі в імлі –

Де ж нині думкам літати:

Метелики малі?

 

Це тільки сьогодні сіро,

А завтра вже небо зблисне –

Прокинься, остання віро,

Скотися, остання слізко –

 

Бо завтра, як сонця схід,

Зі смертю відкриємо очі.

Дивись, у меандрах струмочка

З’явився тоненький лід.

 

* * *

 

Idziemy. Liście szemrą.

Woda prawie zamarzła.

Chłodne bardzo powietrze

Wpada jak wino do gardła.

 

Zanim powiemy słowo,

Ważymy w głowie długo.

Jak bardzo biedne słowa

Kołyszesz, blada głowo.

 

Nic nie można wyrazić,

Nic powiedzieć nie można,

Tylko – ta nić nabożna –

Snuć mgliste pajęczyny.

 

A słońce, zanim zajdzie,

Obmyje oczy mgłą –

Gdzież nasze myśli są

Podobne do motyli?

 

To tylko dzisiaj szaro,

Jutro już będzie niebiesko –

Ostatnia obudź się, wiaro,

Ostatnia opadni, łezko –

 

Jutro jest nowy wschód,

Obudzim się ze śmiercią.

Popatrz, na skrętach strumyka

Zjawił się pierwszy lód.

* * *

Був ти всуціль тілом,

Прахом став суцільним.

Стало зрозумілим,

Що кохаю сильно.

 

Спи, також засну я.

Вже колись над нами,

Сплячими, здіймалась

Брила з іменами.

 

В озері каміння,

Кинуте щосили –

Стерти час імення

Із тієї брили.

 

Ні тобі спімнути,

Ні комусь згадати.

Там наш цвинтар буде,

Де запахне м’ята.

 

* * *

Byłeś samym ciałem,
Jesteś samym prochem.
Wcale nie wiedziałem,
Że cię bardzo kocham.

Zaśnij, ja też zasnę,

Nie zasniemy razem,

Jakeśmy już spali

Pod pisanym głazem.

 

Na głebi jeziora

Kamienie rzucone –

Zetrzeć dawno pora

Wykute imiona.

 

Ty już nie pamiętasz,
I nikt nie pamięta.
Tam będzie nasz cmentarz,
Gdzie zapachnie mięta.

 

* * *

Вечір Богом даний літу

Для гармонії й розради,

Квіт каштанів засвітити

І за руку вести садом.

 

Ніч – шпигун у Бога – сонно

Тіні множить невблаганні,

Ранить: сад в квітуче лоно,

Спогаданням – в забуванні.

 

* * *

Wieczór latu na to dany,

By ukoił i pogodził,

Światłem ogrzał kwiat kasztanu,

Wiódł za ręce po ogrodzie.

 

Ale noc jest Boga szpiegiem –

Drzewa zmienia w szorstkie cienie,

Ogród – kwietnym rani śniegiem,

Przypomnieniem – zapomnienie.

* * *

Як минуть всі негоди і будемо знову

Пити небо рожеве з коштовних фужерів,

Прийдуть білі боги, щоб розмову завести,

Запитають: якими ходили шляхами?

 

Як троянди до часу плекали у сховку,

Як птахів, що у вирій летять, пильнували,

І про що розмовляли завжди і співали,

Звідки воду джерельну черпали у спрагу?

 

Та тверді і холодні боги мармурові

Кров’ю писаних слів зрозуміти не здатні.

І намарно ми мовчки відкриємо груди:

Незагоєну рану, де серце тріпоче.

 

* * *

Gdy miną wszystkie burze i znowu będziemy

Pili różowe niebo z kryształowych dzbanów,

Biali przyjdą bogowie i zaczną rozmowę

Jakimiśmy chadzali – pytając – drogami?

 

Jakeśmy nasze róże w ukryciu chowali,

Jakeśmy ptaki nasze w odlotach śledzili,

I jakie były nasze pieśni i rozmowy,

Skąd do picia źródlaną czerpaliśmy wodę?

 

Ale bogowie zimni, z marmuru, z kamienia,

Nie rozumieją mowy żywą krwią pisanej.

I próżno oniemiali wskażemy na piersi

Otwartą ranę wielką, w której serce skacze.
* * *

Ласочка під Завратом

Мешкає в гострім камінні.

Збирає забуті консерви,

Ховає в мішок в комірчині.

 

Вийшла вона нам назустріч,

Мов господинька із хати,

Трохи до нас придивитись,

Трохи за їжу спитати.

 

А як засипле каміння

Снігом на тім перевалі,

Ласочка спить у куточку

Або гадає: що далі? що далі?

* * *

Łasica pod Zawratem

W kamieniach rozrzuconych mieszka.

Zbiera zapomniane konserwy,

Chowa do spiżarni, do mieszka.

 

Wyszła nam naprzeciwko,

Jako gościnna gosposia,

Trochę, by nam się przypatrzyć,

Trochę, by o chleb poprosić –

 

Ale gdy zima nastąpi,

Śnieg kamienie przywali,

Łasica w kącie schowana

Śpi lub myśli: co dalej? co dalej?

 

Пісенька з Pass Lueg

 

Не мани, помивачко зелених тарілок,

Бо я хочу спочити, втомився до краю,

Бо я прагну кохати лиш на повну силу:

Взагалі не кохає, хто весь не кохає.

 

Міцно в’яже кохання. А треба в дорогу,

Тож не гнівайсь на мене, на те нема ради.

Пестити й цілувати не маю я змоги,

Бо моє – йти все далі й чимдужче співати.

 

Piosenka z Pass Lueg

Nie kuś mnie, pomywaczko zielonych talerzy,

Bo dziś jestem zmęczony, trzeba spocząć trocha,

Bo jeśli ja chcę kochać, to już jak należy –

Bo kto nie całkiem kocha, ten wcale nie kocha.

 

Lecz kochać – to się wiązać. A ja muszę w drogę

I nie mozesz się nawet o to na mnie gniewać,

Że cię całować nie chcę i pieścić nie mogę –

Bo chcę iść coraz dalej – coraz głośniej śpiewać.

 

Цикл “Вікно і дерево”

1

Вікно нарозтіж.

Прямокутник вікна і ніч.

Що в цьому вікні поміститься?

 

Чи поміститься імла?

Чи поміститься жалоба?

Чи поміститься процесія,

Коні крокуючі?

 

Стою і знову дивлюся

В глиб світу

Крізь цю тісну раму.

 

Чи поміститься в ній моє життя?

Чи поміститься дерево?

 

Okno i drzewo

1

Okno otwarte.

Prostokąt okna i noc.

Co się w tym oknie zmieści?

 

Czy zmieści się mgła?

Czy zmieści się żałoba?

Czy zmieści się pochód,

Konie kroczące?

 

Staję i znowu patrzę

W głąb świata

Przez tę ciasną ramę.

 

Czy zmieści się w niej moje życie?

Czy zmieści się drzewo?

 

 

 

2

Вікно нарозтіж бачить тишу,

І гребінь — бір себе колише;

Зірки у висі.

 

Всмак древу за вікном дрімати,

Поки засну, поснуть дріади

У всьому лісі…

 

Брати-дуби, берези-сестри,

Хто зміг у темний острів зсістись

— Ultima Thule.

 

Укриту в хащах сарну мертву,

Рукою ночі зелень стерту,

Борті поснулі —

 

Глибокий спокій огортає.

І раптом дрож – із крони зграя

Злітає наче.

 

Та голос припутнів ще чути

І подув, що дає остуду

Сльозам гарячим.

2

Otwarte okno widzi ciszę

I grzebień — bór, co się kołysze,

I gwiazdy jasne.

 

Za oknem drzewo drzemie w ciemni,

Za oknem las się cały zdrzemnie,

Zanim ja zasnę…

 

Bracia dębowi, brzozy siostry,

Wszystkie zgęszczone w ciemny ostrów

— Ultima Thule.

 

I skryty w puszczy martwy jeleń,

I ręką nocy starta zieleń,

I puste ule —

 

Ogarnia sen, co jeszcze nie jest.

I nagle dreszcz przechodzi, szelest

Z gałęzi ścieka.

 

Wznosi się nocnych głos gołębi

I powiew, co gorące ziębi

Łzy pod powieką.

 

 

3

Дерево складається,

Як симфонія Лютославського,

З окремих гілок.

 

Ось гілка флейт,

А ось гілка альтів,

І коріння завмирає на глибині,

Ховається в землі,

Наче стишені контрабаси.

 

Дерево музика.

Дерево симфонія.

Дерево пізнання.

 

Пізнання зла,

Тільки зла —

Зла.

3

Drzewo skomponowane

Jak symfonia Lutosławskiego

Z poszczególnych gałęzi.

 

To jest gałąź fletów,

A to gałąź altówek,

I korzenie zaukają w głębi,

Chowają się w ziemi

Jak wyciszone kontrabasy.

 

Drzewo muzyka.

Drzewo symfonia.

Drzewo wiadomości,

 

Wiadomości złego,

Tylko  złego,

Złego.

 

4

Поете юний, не бурмосься.

На пісковині жито жнив

Ріжки не знищать, як здалося,

Збере хтось збіжжя божих нив.

 

А хоч би й листя і костриці

Нам осінь нанесла на гроб,

В піску зуміють залишиться

Сліди гарячих наших стоп.

 

Як зникнуть межі і завади,

Впадуть долоні всіх лісів,

То мудрість нашу провіщати

Почне підводних течій спів.

4
Młody poeto, skąd ta gorycz?
Na płaskim piasku żyta żniw
Nie zniszczy nigdy czarny sporysz.
Ktoś zbierze plony zbożnych grzyw.

A choćby liście i paździerze
Na groby nasze nawiał wiatr,
Zachowa zmarłe pojezierze
Gorącej stopy naszej ślad.

I gdy się zatrą wszystkie miedze,
I spadną dłonie wszystkich drzew,
Zaśpiewa naszą mądrą wiedzę
Podmorskich prądów wieczny śpiew.

5

Дивувався завжди

Поетам-філософам.

 

Скільки всього вдається їм побачити

З вікна.

 

Звихрені галактики

Моральних законів

І глибоке знання,

Що ж є сутністю поезії,

 

суттю життя.

 

А я бачу сосну кострубату,

її руки, її гілля.

Моя думка — рослинна:

Pensée végétale.

5

Podziwiam zawsze

Poetów filozofów.

 

Ileż rzeczy potrafia oni dostrzec

Z okna.

 

Skłębione galaktyki

Moralnych praw

I wiedzę głęboką,

Co jest istotą poezji,

 

istotą życia.

 

A ja widzę sosnę spiętrzońą,

jej ręce, jej gałęzie.

Moja myśl jest roślinna:

Pensée végétale.

6

Pensée – з двома ее

як cuillerée

як soirée

 

Висловлює сенс, що міститься у формі,

в контурі ложки,

в рамі вечора,

в рамі вікна.

 

Думка живе у формі,

як равлик

в зелено-чорній черепашці,

 

як сік у сосні,

що росте під вікном,

 

з коріння тече до гілок

і дерево стає домом,

тілом,

 

формою, в якій містяться

думки і вірші

 

а подеколи розпач,

що думка в цій формі не вміщається.

6

Pensée – z dwoma ее

jak cuillerée

jak soirée

 

Wyraża treść zawartą w formie,

w kształcie łyżki,

w ramie wieczoru,

w ramie okna.

 

Myśl mieszka w formie

jak ślimak

w zielonoczarnej skorupce,

 

jak ten sok w sośnie

rosnącej pod oknem,

 

z korzeni przecieka do gałęzi

i drzewo staje domem,

ciałem,

 

formą, w której się mieszczą

myśli i wiersze,

 

i czasem rozpacz,

że myśl w tej formie się nie mieści.

 

7

Перед вікном гігантське древо

Стоїть неначе вартовий,

Солдату застувати небо

Сказали й непорушно стій.

 

Та облетить із тебе листя,

Як влучить блискавки стріла,

І згинеш вельми урочисто,

Так, як людина умира.

 

(наслідуване)
7

Przed oknem to ogromne drzewo

Musi jak na placówce trwać,

Żołnerz, któremu zakryć niebo

Kazano i wytrwale stać.

 

Ale osypia się twe liście,

Gdy piorun będzie w ciebie siekł

I umrzesz bardzo uroczyście,

Tak samo jak umiera człek.

 

(naśladowane)

8

Вікно і древо – знаки таємничі

Того, що бачиш, і того, що суще,

Тінь невиразна в рамі поза світлом,

І молитовно складені долоні

Гілок і листя, тут, переді мною —

Свідоцтва непрозорого буття.

Якби все існувати й припинило,

Залишиться все ж мисль про існування,

Можливість існування, ясне коло

Відродження й життя, що не минає, —

Як небо наді мною. Я багато

Разів дивився у вікно, в ніч, повну

Страху й надії. Знаю, все ж існують

Якісь першопочатки вічні — тішить

Мене ця думка. Хоч незмірно мало

Є радості в мені, але ще менше

У цьому світі чорному. Миттєве

Осяяння вагоміше за довгі

Самотні роздуми. Про що ти мислиш?

Навіщо мислиш? Досить придивитись

До дерева великого, за рухом

Його незримих соків слідкувати:

Той вічний шлях від коренів до крони

І колообіг з крони до коріння.

Постій, замовкни внутрішньо, принишкни!

Нехай думки із серцем не сплетуться,

І зачаївшись в безрусі й мовчанні,

В житті та смерті

Будь.

8

Drzewo i okno, dwa zatajone symbole
Tego, co się widzi, i tego, co istnieje,
W ramie bez światła cień nieokreślony
I dłonie poruszane gestem przebłagalnym
Gałęzi, liści — rzeczy, które są przede mną,
Jako świadectwo zaciemnionego bytu.
Gdyby przestało wszystko istnieć, to jednakże
Zostanie myśl o istnieniu, możliwość istnienia
I płomienisty krąg, krąg odrodzenia,
Wiecznego życia jak niebo nade mną.
Ile więc razy przez okno spoglądam
W noc pełną strachu i pełną nadziei,
Myślę, że przecie są jakieś pierwiastki
Wieczne — i radość w tej myśli znajduję.
Tak mało jest radości we mnie, mniej jeszcze
W tym czarnym świecie. Błysk taki więc stanie
Za wiele godzin rozmyślań samotnych.
O czym ty myślisz i po co ty myślisz?
Wystarczy spojrzeć na olbrzymie drzewo
I wyobraźnią soki jego śledzić,
Wieczną wędrówkę korzeni do szczytu
I wieczny obieg z szczytu do korzeni.
Stań, zamilcz, zamilcz, o! zamilcz wewnętrznie,
Niech ci się myśli z sercem nie poplączą
I w tym milczeniu, unieruchomieniu,
W życiu i śmierci
Trwaj.

  Переклад з польської Наталії БЕЛЬЧЕНКО

Світлина від Наталії Бельченко.