– Чи були Ви в рідному селі батька, в Борисівці, що в Запорізькій області? Як часто бували там разом із батьком?

Тут розмовляв лише українською, у Москві – російською, але з батьком говорили українською. Він навчив мене рідної мови

– Уперше за понад 40 років був у селі Борисівка. Уже немає хати. Це село, де були рідні моєї бабусі. Похована там мама тата, а дідусь мій – в іншому місці. Коли я був ще геть малий, то ми постійно приїжджали в Україну. Щороку бували влітку. Тут розмовляв лише українською, у Москві – російською, але з батьком говорили українською. Він навчив мене рідної мови, потім і друзів знайшов у Москві україномовних.

Петро Григоренко

Петро Григоренко

– Великий голод 30-х років зачепив Ваших рідних в Україні, які голодували і страждали, також брат батька до війни був засуджений, чи Вам про це розповідав тато?

– Від мене це приховували, але щось трішки таки і до моїх вух доходило. Я навіть не знав спершу про те, що мама була арештована. А вже в середині 50-х дізнався, що й мою тітку, й дядька розстріляли, що з концтаборів родичі не повернулись.

Після смерті Сталіна почали повертатись друзі моїх батьків із в’язниць. Якось прийшов товариш батьків до нас ще навіть у табірному одязі. Це виявився товариш першого чоловіка моєї мами, який був засуджений 1936 року і, відповідно, як «члена родини» 1937 року арештували й маму. Вона два роки провела у тюрмі, у камері, розрахованій на 20 осіб, сиділи 200 жінок.

Мій батько був комуністом і починав з того, що був одним із перших комсомольців на селі. Він вірив у ці ідеали. Це довга еволюція була. У моїх батьків був друг Василь Тесля, і я довгий час думав, що це мій родич. Я знав, що він був у тюрмі, думаю, що він відіграв велику роль у житті батька. Був засуджений на смертну кару в совєтські часи. Вони часто сперечались із татом і якось я почув, як він сказав татові: «А ти, Петре, сталініст». Мені це було дивно чути. Тоді батько на нього страшенно образився. Це могло десь у мені відкластись.

Петро Григоренко (посередині) з родиною, 1955 рік

Петро Григоренко (посередині) з родиною, 1955 рік

– Якими у Вас були стосунки з батьком, чи ділились своїми думками, радились?

У мене спротив до радянської влади почався, коли мені було приблизно 10-11 років, коли я зрозумів, що ця влада бреше

– У мене спротив до радянської влади почався, коли мені було десь 10-11 років, коли я зрозумів, що ця влада бреше. Я почав трішки віддалятись від батьків, сторонитись, ховав свої думки, не висловлювався, не зізнавався, про що розмовляю з друзями. Я навіть соромився, що мій батько офіцер, з орденами, не казав про це друзям.

– Чому?

Батько заклав у мені найважливіший фундамент для життя – любов до рідної мови, до України, я знав, хто я і якого роду

– Це було соромно мати когось із номенклатури. Можливо, тому не зізнався, що ми жили в робітничому районі. Хоч мої батьки знались із сусідами, мали гарні стосунки з людьми. Але ніхто не згадував із друзів, що мій батько високого статусу, професор. Я думаю, що це я ухилявся від розмов. Зі мною батько розмовляв, як із дорослим. Але я це не розумів, я отримав любов від нього до української мови, поезії, але юним не міг це збагнути. Батько заклав у мені найважливіший фундамент для життя – любов до рідної мови, до України, я знав, хто я і якого роду.

– Але тоді люди такого рівня, як Ваш тато, з бойовими вислугами, мали певні пільги – службовий автомобіль, для прикладу, а діти могли відвідувати кращу школу. Чи батько цим користувався?

Батькові, як генералові, пропонували помешкання, але він відмовився, мовляв, для дітей краще так, як є. І добре зробив, бо після арешту ми б цю квартиру втратили, а так мамина нам залишилась

– Я навчався у звичайній школі, а батько мав закріплений автомобіль, персональний, але, майже не користувався ним. Батькові, як генералові, пропонували помешкання відповідне, але він відмовився, мовляв, для дітей краще так, як є. І добре зробив, бо після арешту ми б цю квартиру втратили, а так мамина нам залишилась.

У нас була величезна сім’я, бо окрім нас ще були двоюрідні брати, чиї батьки були репресовані. І навіть мого двоюрідного брата батько хотів адаптувати, але він не захотів. Можливо, з прізвищем Григоренко він би менше біди зазнав і не мав би стільки проблем. Я був хуліган такий собі і, мабуть, мені важко було зрозуміти, що батьки думають. Батько займався кібернетикою і очолив кафедру військової кібернетики, опублікував десятки наукових статей, захистив докторську дисертацію.

– Петро Григоренко воював у Червоній армії з першого дня війни і аж до її завершення. Чи він говорив про війну, про жертви, про те, що гинули люди, як гарматне «м’ясо»?

Тато говорив досить критично, розповідав, як було на війні, як сталінці-жуківці людей не шанували. Вони не берегли солдат і викидали їх просто на ворога

– Тато говорив і досить критично, розповідав, як це все було на війні, як сталінці-жуківці людей не шанували. Вони не берегли солдат і викидали їх просто на ворога.

Коли була перша контратака під Москвою, після того, як бої закінчились, там усе було сірим і лише окремі чорні крапки. Чорні – то німці, а сірі – солдати Червоної армії. Людей відсилали на смерть і тілами вкривали землю.

– Коли Ви помітили в батькові якісь зміни, чи то в поведінці, чи в розмовах, чи в настрої?

– У мене було таке відсторонення від батьків, що я не знав, що робилось у їхніх душах. Перший раз я зауважив, що щось не так, як мені це, можливо, здавалось до того, це тоді, коли помер Сталін. Десь на другий чи третій день усі заводи, фабрики, рух, усе зупинилось у Москві, гудки гуділи. Хтось почав плакати, а хтось збирався. Я збирався плакати. Бо ж «отец родной». Я був у дворі, через браму проходила мама, і я побачив на її обличчі таку усмішку, яку ніколи не бачив раніше, що мені аж перехотілося плакати. Я такою ще маму не бачив.

Ми тоді з друзями пішли подивитись із цікавості на мертвого Сталіна і там могли просто загинути. НКведисти розташували вантажні машини і такими коридорами просувались люди. Ми потрапили в таке місце, затиснуті до машин, а валом пішли люди. Люди бігли, це було загальне божевілля. Якийсь офіцер НКВД побачив нас трьох дітей і витягнув нас із натовпу і перекинув у інший бік. Він сказав, щоб геть звідти йшли додому, облаяв просто нас. Я ще побачив, як з того місця, де він витяг нас, кров полилась. Ми послухали. А тата, бо він був незвичайною людиною, з іншими повезли до «батька всіх народів».

– Коли Ви пошкодували про своє відсторонення від батьків, коли зрозуміли генерала Григоренка?

Ми з друзями навіть створили підпільну організацію, листівки роздавали. Батько то все очолив

–  1961 року батько виступив проти Хрущова. Сталіна вже не було, проти нього не було чого виступати. То можете лише собі уявити, як я тепер реагую, коли в США з медій слухаю Сергія Нікітовіча Хрущова, сина отого Хрущова, і він каже, що його тато боровся з комунізмом, а себе називає антикомуністом…

 1964 року тата і нас арештували. Я два чи три дні провів у СІЗО. Тоді багато від нас людей відвернулись, але водночас інші підтримали

Тоді той виступ тата змінив моє ставлення до обох батьків, бо мати підтримувала його. Вже тоді нічого від мене не приховували, все говорили. До того я його не міг зрозуміти, бачив що мої батьки не такі, як усі в номенклатурі. Ми з друзями навіть створили підпільну організацію, листівки роздавали. Батько то все очолив.Десь півтора року ми працювали. Листівки розвозили по кількох містах.

1964 року тата і нас арештували. Я два чи три дні провів у СІЗО, з інституту машиною привезли. Я сподівався, що таке може бути. Тоді багато від нас людей відвернулись, але водночас інші підтримали.

Петро Григоренко із соратниками по демократичному руху в СРСР. Фото з архіву товариства «Меморіал»

Петро Григоренко із соратниками з демократичного руху в СРСР. Фото з архіву товариства «Меморіал»

– Як цей арешт, той факт, що генерала Петра Григоренка відправили у психлікарню, вплинуло на Ваш внутрішній світ?

– Думати не було коли, адже потрібно було виживати. Батька ж усього позбавили: пенсії, пільг, звання, орденів. Я продовжував навчатись в інституті. Здав іспити не вельми добре, бо не до того було. Мав стипендію, невелику, думав, як підпрацювати десь. Мама прала, прибирала приміщення. Хворий брат, який не міг працювати. Складна була ситуація. Тато в психлікарні в Санкт -Петербурґу. У середині сесії зібрали комсомольське зібрання, прийшов слідчий КДБ і «хоронили» мене партійні боси. Мене виключили з Московського енергетичного інституту.

– Як часто бачились із батьком, коли його запроторили у психлікарню? Чи бачили зміни в його психічному стані?

У США, коли батько страждав від хвороби Паркінсона, лікарі пояснили, що це наслідок тих ліків, які татові давали без потреби

– Ми бачились після того, як він пройшов так звану експертизу. Спершу в нього була мама, а потім вона з нами прийшла. Я не помітив тоді якихось змін у ньому. Але знаю, що перед зустріччю з мамою тата чимось накололи чи напоїли, бо їсти у той день принесли окремо, гуляти дозволили довше і тато не пам’ятав зустрічі з мамою. У США, коли батько страждав від хвороби Паркінсона, лікарі пояснили, що це наслідок тих ліків, які татові давали без потреби. Це спричинило хвороби.

– Коли правозахисник і психіатр Семен Ґлузман зробив заяву про те, що Ваш батько психічно здоровий, як це сприйняла родина? Тоді Ґлузман власне проводив психіатричну експертизу.

Ми дізнались, що мене збирались арештувати. Тому мені потрібно було швидко виїхати з Києва. Семен Ґлузман купив мені квиток на літак на своє ім’я

– Я був дуже йому вдячний. Це я йому привіз виписку з історії хвороби , яку зробила Софія Каллістратова, адвокат у процесі над Григоренком. Я ще тоді просив Славу Ґлузмана (так кликали Семена Ґлузмана близькі люди), щоб був обережним. Він був один у цій ситуації, психіатрів було багато, а лише він знайшов у собі сили сказати те, що не було вигідно системі. Я дуже йому вдячний і хвилювався, коли він був засуджений. Писав йому, але це не доходило ні до нього, ні мені нічого від нього. Я був якось тоді в Києві, і за мною стежили. Ми дізнались, що мене збирались арештувати. Тому мені потрібно було швидко виїхати з Києва. Семен Ґлузман купив мені квиток на літак на своє ім’я, це було тоді, коли він працював над експертизою.

– Спершу Ви потрапили в Німеччину, а звідти виїхали до США? Як давали собі раду?

Єдиний випадок у житті, коли я реально злякався. Я боявся психлікарні. Бачив Леоніда Плюща, дисидента, що з ним зробили, яким він був від ліків опухлим, не міг говорити. Потрапити до рук каральної психіатрії було страшно

– Переді мною КДБ поставив вибір: бути визнаним сином божевільного або емігрувати з Росії. Я вже рік ходив на допити до виїзду, але мав позицію – мовчати.

Двічі щодо мене чинили замахи. Це був єдиний випадок у житті, коли я реально злякався. Я боявся психлікарні. Бачив Леоніда Плюща, дисидента, що з ним зробили, яким він був від ліків опухлим, не міг говорити. Потрапити до рук каральної психіатрії було страшно. Є суфазол, який вводять в організм, дико все болить, температура, але це не ліки, це тортури. І такого було багато.

У Німеччині був у мене знайомий. Я мав з собою 200 доларів. Бо 100 рублів можна було виміняти на 126 доларів. Знайомий порадив звернутись у міжнародний комітет, про мене писали, говорили в німецькому парламенті. Тобто, був на слуху і досить швидко отримав право на проживання. А потім ми з дружиною вирішили виїхати в США.

– І  1978 року Вашого батька і старшого брата відпустили на лікування з Москви в США, а два тижні після того позбавили обох їх радянського громадянства.

Петро Григоренко із дружиною Зінаїдою

Петро Григоренко із дружиною Зінаїдою

– Тато приїхав, коли я вже був у США. Він кілька речень знав англійською, але розмовляв німецькою. Наприкінці життя мав два інсульти. За два роки до смерті міг розмовляти лише рідною українською мовою. Він просто забув російську, німецьку. Мамі було дуже важко. Вона була українкою, але дуже була нездібна до мов, розмовляла російською. Вони з татом два роки до його смерті не могли порозумітись. Тато телефонує і скаржиться, що маму не розуміє, а мама, що тата не розуміє.

– Від 1978 до 1987 року батько жив у США. Як він цей час використав, чи поспішав жити?

– Майже десять  років було важко, але поспішав усе встигнути, сказати і написати, зустрічатись. Для нього не було десь до когось зачинених дверей. Їздив усім світом. Тато не користувався соціальними виплатами, видавав книжки. Заробив ще й пенсію. Я залишився спадкоємцем батька. Видав спомини його сучасників про нього. Хочу зробити український переклад.

– Як осмислюєте життя тата?

Останні слова, які він сказав до мене: «Не сумуй, синку, я не хочу жити, бо це не життя»

– Від 1961 року і до останньої його хвилини був із ним, розумів його. Останні слова, які він сказав до мене: «Не сумуй, синку, я не хочу жити, бо це не життя». Важка недуга і ці мужні слова мене вразили. Я гордий і щасливий, що мав такого батька…

– Як Ви оцінюєте те, що Вашому батькові – генералові Петрові Григоренку – не присвоїли звання Героя України, про що не перший рік просять різні середовища в Україні?

Мені Москва не подобається. Я українець. Для мене Росія – це чорна пляма на мапі

– Мені важко про це говорити. Може, й непотрібно, бо так багато непорядних людей це звання отримали. Мій батько удостоєний нагороди від України – ордена «За мужність» під номером один.

– Коли були в Росії, на своїй вулиці, якою побачили Москву?

Мені болить те, що в Києві я чую російську мову, в інших містах. Я не вивчав української мови, лише зі мною українською розмовляв тато, і я українською розмовляю все життя

– Дім, у якому я проживав, стоїть. Все там уже змінилось. Мені Москва не подобається. Я українець. Для мене Росія – це чорна пляма на мапі. У 2011 році там був востаннє. І приїду, коли там зміниться ситуація. В Україну, до моєї хвороби, приїжджав щороку, бо мав потребу в цьому, тут бути.

2013 року був у Криму. Мені болить, що зараз в Україні війна. Але тут почуваюсь вдома, тут змінюється країна. Нація стала більш консолідована, попри те, що частина української землі окупована. Наразі ще Україна не така, якою б хотів її бачити. Боротьба з корупцією ще попереду.

Мені болить те, що в Києві я чую російську мову, в інших містах. Я не вивчав української мови, не маю освіти, лише зі мною українською розмовляв тато, і я українською розмовляю все життя – і в Москві говорив, і в Нью-Йорку.

Як громадяни України вивчають у школі українську і розмовляють російською? Це для мене незрозуміло. Це 26-й рік незалежності держави.

– А якою б хотіли бачити Україну?

– Правовою, демократичною, незалежною.

Галина ТЕРЕЩУК Радіо Свобода