РЕКВІЄМ

Ні, не встала доля наді мною,

Не покрила пологом з висот.

Я була тоді з моїм народом –

Там, де, на нещастя, був народ.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

 У важкі роки єжовщини я провела сімнадцять місяців в тюремних чергах в Ленінграді. Якось хтось впізнав мене. Тоді жінка з блакитними губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи не чула мого імені, опритомніла від нашого спільного заціплення й спитала мене пошепки (як там всі розмовляли):

– А це ви можете описати?

І я сказала:

– Можу.

Тоді щось схоже на посмішку на мить осяяло те, що колись було її обличчям.

ПОСВЯТА

Рік за роком горе їсть несите,

Річка часу стала, наче твердь,

Тільки важчають замки в’язниці,

Тільки ями каторжні неситі,

Й туга тихо переходить в смерть.

Іншим – сонце в небі, вітер віє,

Іншим – плинність щастя і тривог…

Ми – ті ж самі, з нами наші тіні,

І ключів журливе скреготіння,

І солдат залізний рівний крок.

Рано-вранці, як на Божу службу,

Диким містом в ті мертвотні дні

Йшли. Нева прозора і байдужа,

Сонце низько, вулиці недужі,

А надія сяє вдалині.

Ось і вирок. Сльози враз застигнуть,

Від життя відділена вона,

Мов обличчям до землі притиснуть,

Мов судини витягнуть навмисне,

Але йде… Однісінька-одна…

Де ви, де ви, подруги недолі

Двох років? Душа вас кличе й зве,

В темному ввижаєтеся полі,

Маритеся в місячному колі…

Вами пам’ять проклята живе.

ВСТУП

Це було в час, коли посміхався

Тільки мертвий – і тиші радів,

Й непотрібним шматком хилитався

Ленінград коло тюрем своїх.

І коли, від жури божевільні,

Йшли осуджені без вороття,

І залізні дороги в’язничні

Розрізали їм навпіл життя –

Смерть зірками над нами стояла,

Й безневинна здригалася Русь

Під чоботами  люті кривавій

Та під шинами «чорних марусь».

-1-

Уводили тебе рано-вранці,

Так, неначе з життя увели,

Діти плакали в темній кімнаті,

Перед образом згасли свічки,

Притуляю до вуст твоїх, синку,

Образок…Холод й спека немов…

Буди вити, немов ті стрільчихи,

Під кремлівськими вежами знов.

-2-

Тихо ллється тихий Дон –

Чи то тінь, а чи то сон,

Жовтий місяць входить в дім –

Чи то сон, а чи то тінь,

В нього гострий ковпачок –

Наче ножик чи гачок,

Жовтий місяць входить в дім –

Бачить жовтий місяць тінь.

Жінка хвора  і сама –

Чи то я, а чи вона,

Син єдиний, син в тюрмі –

Чи то мій, а чи її.

Доля переходить в біль –

Чи її, а чи то мій.

В надвечірній тихий час

Помоліться ви про нас.

-3-

Ні, це не я, це страждає хтось інший…

Хіба я б так змогла?

А те що вже сталось,

Хай чорна тканина покриє,

І хай ліхтарі заберуть…

Ніч.

-4-

Показати б тобі, насмішниці,

Безтурботній, як літній дим,

Царскосільській веселій грішниці,

Що це стане з життям твоїм,

Як трьохсота, в черзі, з пакуночком,

Під Хрестами стоятимеш ти,

Як сльозами й смертною тугою

Ти пропалиш важкі  льоди.

Ось тополя чорна хитається.

Тиша. Спокій. Небо. А там

Безневинне життя обривається.

-5-

Сімнадцять місяців цей крик –

Додому, сине, йди.

Обличчям – катові до ніг!

Ти – жах мій. Син мій – ти.

Навіки сплуталося все,

Не розібрати, де

Людина, й хто в цім світі звір,

І скільки страта жде.

І квіти пишні, як в воді,

І дзвін кадила, і сліди

Кудись в нікуди йдуть,

І зірка з смертю в глибині

Ув очі дивиться мені

Крізь чорну каламуть.

 

-6-

Тижні легко снігом линуть,

Над країною й тюрмою,

Над землею й над тобою,

Сине, білі ночі плинуть,

Споглядають земну твердь

Білим нерухомим оком,

Про твій хрест важкий, високий

Розмовляють – і про смерть.

ВИРОК

Впало слово каменем з безодні

На цю душу, начебто живу.

Справлюся, готова я до всього,

До вікна відкритого дійду…

Так, у мене справ багато нині,

Треба пам’ять вбити, стерти кров,

В тепле серце вкинути каміння,

І тоді почати жити знов,

А інакше…Гаряче і гірко

День буяє під вікном моїм.

Я давно це передчула – світло,

Вітер долі й спорожнілий дім.

СМЕРТІ

Ти прийдеш все одно – то чому ж не тепер?

Тягар чекання важчає щоднини,

Чудова і проста, стоїш біля дверей,

Не замкнені вони, пітьма до мене плине.

 

На вигляд будь-яка, хай прийдеш ти будь-чим –

Чи кулею, яка прямує в серце,

Чи полум’ям важким, коли панує тиф,

Чи важелем, що з ним бандит вночі крадеться,

 

Чи казкою, яку нам вигадала ти,

Що до нудоти всім знайома –

Уборів головних небесний  колір злий,

І жах в усіх очах, і безкінечна втома.

 

Мені вже все одно… Ось Єнісей тече,

Полярна зірка ось спалахує щосили,

І закриває жах останній погляд цей,

Останній погляд – рідний, бідний, милий.

 

 

-9-

І божевілля вже крилом

Накрило душу. Лине, лине

І смертним впоює віном

У чорній знищеній долині.

 

І зрозуміла, перед ним

Я поступаюсь, поступаюсь,

Коли від марень цих своїх

Неначе осторонь лишаюсь.

 

І можна йти, як уві сні,

І можна плакати й молити,

Та не дозволено мені

Єдину крихітку лишити –

 

Ні очі сина – жах і стид,

Страждання в них закам’яніло,

Мить розпачу і там, в тюрмі,

Останній зустрічі хвилини,

 

Ні прохолоду милих рук,

Ні тіні лип, що впали скоса,

Ані легкий далекий звук –

Слова, які втішають досі.

 

РОЗП’ЯТТЯ

Не ридай мене, Мати, во гробе зрящи.

-1-

Магдалина в розпачі ридала,

Учень скам’янів, як серед криг…

В тінь, де осторонь стояла мати,

Подивитися ніхто не зміг.

-2-

Хор янголів прославив мить величну,

Вогонь небесний землю розхитав.

Він батькові сказав: «Чому залишив?»

«Не плач про мене», – матері сказав.

ЕПІЛОГ

-1-

Вже знаю,  що таке – обличчя збляклі,

І як на шкіру налипає жах,

Як пише сторінки свої страждання

Жорстоким стилосом на всіх вустах,

Як голови русяві та чорняві –

І срібними стають в єдину мить,

Як посмішка в устах покірних в’яне,

А потім довго з остраху дрижить.

І я молюсь не про себе саму –

Про тих людей, що вже до всього звикли,

Які стояли в спеку крижану

Під стінами, які від сліз осліпли.

-2-

І знову наблизився спомину час,

Я бачу, я чую – й відчула я вас,

І ту, яку ледь довели до вікна,

І ту, чию долю спіткала імла,

І ту, яка, гордо всміхнувшись усім,

Сказала: «Це місце для мене – як дім».

Хотіла б назвати я всіх на ім’я,

Та список забрали й де взяти нема.

Про них пам’ятаю усюди й завжди –

З старої біди до нової біди,

І навіть як змусять мовчати вуста,

Якими із пекла мільйони кричать,

В той час, як потрібно згадати мене,

Хай будемо ми, наче серце одне.

Якщо ж в цій країні, між кривди й краси,

Коли-небудь з’явиться – в інші часи –

Мій пам’ятник – так, коли хочеться вам,

Нехай вже стоїть – але тільки не там,

Не в місті у моря, бо в місті отім

Життя почалося і стало чужим,

Не в царському саді між вічних дерев,

Де тінь безутішна шукає мене,

А тут, під дверима, де ночі і дні

Стояла, але не відкрили мені,

Бо й посеред смерті забути боюсь

Світ, сповнений скреготу «чорних марусь»,

Й скрипіння дверей, за якими пітьма,

Де звіром пораненим вила стара.

І хай з нерухомих із бронзи повік

Тече, наче сльози, розплавлений сніг,

І голуб в’язничний блукає в імлі,

І тихо Невою пливуть кораблі.

 

Картинки по запросу Про реквієм Ахматової

Анна АХМАТОВА

Переклад з російської Еліни СВЕНЦИЦЬКОЇ