На трьох попередніх зустрічах поетів з декількох країн брали участь й автори «Майдану» – Дем’ян Фаншель (Кьольн-Стрий), Наталя Бельченко (Київ), Ганна Яновська (Харків). Цьогоріч свою творчість на Сьомому «Часі поетів» презентували  ще два наші автори – Анна Малігон (Ніжин-Київ) та  добре відомий читачам російський опозиційний поет Сєрґєй Слєпухін.

В Любліні він побував із дружиною, філологом Марією Оґарковою, яка люб’язно погодилася написати для нас про цьогорічний фестиваль поезії в старовинному польському місті. Сьогодні пропонуємо читачам її репортаж про непересічну подію.

Автобус із Закопаного застряг в дорозі, й ми ледь не спізнилися на відкриття люблінського фестивалю «Час поетів». Вечір «Велике читання поезій» вже добігав кінця, коли таксі, котрому вдалося втиснутися в щілини тісних завантажених вуличок, довезло нас до місця тяжіння – Люблінського замку.

В головному холі картинної ґалереї тамтешнього музею в той момент відбувалося священнодійство: поети з різних країн читали свої вірші.

В останньому ряді читацької авдиторії самотньо сидів наш приятель Павєл, який спеціально приїхав із Кракова, щоби послухати вірші мого чоловіка, Сєрґєя Слєпухіна. З ним, професором-літературознавцем, ми торік запізналися, звісно ж в славному місті Дрогобичі, найкращому місці в світі для започаткування душевних знайомств на Сьомому Фестивалі Бруно Шульца (зауважили: й тут, і там – сьомий фестиваль).

Не встигли ми з Павлом привітатися й потиснути руки, як до центру зали вийшов знаменитий поет і перекладач Богдан Задура.

– Друзі! – звернувся він до численних слухачів. – Шкода, що на наш вечір не вдалося приїхати чудовому поетові з Росії, нашому другові Сєрґєєві Слєпухіну.

І тут Павєл голосно вигукнув: «Він – тут!», і мій чоловік під оплески вийшов у прохід між рядами

Як це було зворушливо, коли Богдан і мій чоловік міцно обійнялися. З боку могло видатися, що все це заздалегідь підготовлено, що це – телевізійна постановка. Читачі усміхалися й плескали в долоні.

Сєрґєй прочитав декілька текстів, так чи інакше пов’язаних з польською тематикою, а також відому свою поезію про повернення Одисея до Ітаки по 20 роках сталінських таборів.

Знаменним є те, що ввечері в ресторані до нас з чоловіком підходили колеги-поети й зносили тост «За свободу!». Це схвилювало, заскочило до сліз.

День 28 жовтня, здавалося, відповідав пророцтву варшавського учасника Марціна Сендецького: «все відбувається не за тим порядком/ землетруси передують революціям…».

Сьомий фестиваль «Час поетів» став дуже теплою зустріччю Читання віршів тривало й другого дня, коли нас усіх зібрав музей співця Любліна Юзефа Чеховича.

З багатьма ми вже були знайомі, з рештою – лише тепер запізналися. Тішило, що, крім Павла Прухняка, побачили такі рідні обличчя – Богдана Задуру і його сина Марка, перекладача, Олю Зінчук і Войцєха Дуніна-Козіцкого. Все це були свої люди – дрогобицькі, «майданівські» (це справді так, адже в ґазети надто тісні контакти з Польщею і Любліном зокрема. – Ред.).

Ось і цього разу літературний «Майдан» був презентований доволі гідно: окрім Сєрґєя в Любліні виступила чудова українська поетка Анна Малігон. Її вірші стали справжньою перлиною, окрасою вечора. Музичне, пластичне українське мовлення викликало оплески. Пьотр Махул із Пулав (краянин Богдана Задури), вроцлавський   поет Томаш Маєран, познанський автор Яцек Напьорковський, варшав’янин Марцін Сендецький – хто міг залишитися байдужим до цих дивовижних рядків?!

Що заскочило особливо? Наші з чоловіком душі зігріла поезія про петербурзьких, котів ґданської поетки Еви Мазур, а також виступ творчого дуету – серба Дежана Алєксіча та його друга, перекладача з Банської Бистриці Мілоша Валіґорського.

Для мене, як лінґвістки, що свого часу студіювала слов’янську філологію, було незрівняною ні з чим насолодою слухати музичні вірші Держана сербською, а відтак їх польську інтерпретацію. Обидві слов’янські мови, що зберегли давні глибинні особливості та сенси, під час читання обома поетами грали усіма барвами та відтінками.

Ми були цілковито вражені, коли почули «Широку вулицю», написану берлінцем Лотаром Квінкенштайном. Як це показово й знаменно: з вуст німецького поета почути слова покаяння про зниклу вулицю люблінського ґетто, як багатозначні рядки громадянської лірики Марціна Сендецького, котрий декламував вірші в колишній люблінській в’язниці, де колись був розстріляний його дід.

Ну й звісно ж, душею товариства впродовж усіх фестивальних днів був чудовий Богдан Задура, котрий мовив так багато теплих слів про кожного з нас і який прочитав безліч своїх перекладів.

Яку вельми складну роботу виконав Богдан для того, щоби вірші різними мовами були зрозумілі всім польським читачам, яких зібрав Фестиваль.

Велика щиросердна дяка йому особисто, а також Хенрику Ковальчикові, організаторові «Часу поетів». Голові Фундації культури імені Бруно Шульца, котрі зібрали всіх нас у славетному місті Любліні.

Марія ОҐАРКОВА,

Єкатеринбурґ, РФ – для «Майдану»

Фото авторки

І на завершення – поезії Сєрґея Слєпухіна, які лунали аід час читання на “Часі поетів-2017″.

***

Подслеповатый демиург

и безобидный идиот,

пуржа глаза снегами пург,

на ощупь движется, бредёт,

шагает с жизнью налегке –

ему легко идти дано –

бормочет смерть на языке,

блаженно вымершем давно…

 

И с каждым шагом смерть длинней,

но я не ведаю, дурак,

подземное змеенье дней,

ночей, отпущенных во мрак.

Беспечные – и ты, и я –

безумье держим взаперти

на тонкой кромке бытия,

на еле видимом пути.

 

И я кричу: «Открой! Открой!»,

так что меня туда влечёт –

в библейский беспощадный зной,

где все круги наперечёт,

деревья голы, воздух сжат,

морозный ветер сеет свет,

где наши двойники лежат,

а наших душ в помине нет?

 

ИЗ  РИЧАРДА  РОРТИ

                                  о.  Томашу Достатнему

 

«His glassy essence, like an angry ape

Plays such fantastic tricks before high heaven »

Shakespeare

 

А ты опять о зеркале природы

твердишь, бормочешь, зараженный зудом!

Декарт и Кант, и Лейбниц, и Спиноза –

шарманка заунывная твоя.

 

Могу себе представить любомудров,

их нудные протесты против Бога

и преклоненье перед Человеком,

чей жизни смысл им удалось прозреть!

 

А между тем, метафора познанья

обычным глазом кажется мне мутным

убогим суррогатом постной веры,

ленивым оживленьем средь теней.

 

Наш ум зеркален, сделанный из стекол

субстанции возвышенной и тонкой,

он светится, не затененный телом,

и с ангелами горними роднит.

 

Но человеку при его гордыне,

в его житьишке глупом, скоротечном

о даре сущности зеркальной неизвестно –

кривляется мартышкою в трюмо.

 

И плачут ангелы над трюкачом злобливым,

они бы, бедные,  до колик досмеялись,

будь на минуту смертными, как люди,

не сознающими невежество свое.

 

***

Пыхтит маневровый,
споткнулось молчание – звук,
Зачехлены тени, зажмурены
льдистые лужи,
В застегнутом наглухо сквере
брожу, близорук,
Душа для видений ослепла
внутри и снаружи.

Раскроен по меркам ненастья
осенний разброд,
Отклеилось время
от вмерзшего в холод пространства,
Афишей кружится
в дыре почерневших ворот,
А мне – недород,
неустройство и непостоянство.

Вторичные признаки жизни –
сомненье и страх,
И слышится темное слово,
как злая обида:
Вглядись в этот лист, через осень,
и морок и прах
На дряблой ладони проявится
карта Аида.

 

***

Однажды я жил в стороне от дороги,
Где холод, и ночь, и темно.
Сосед забредал, доходяга убогий,
Весь вечер мы пили вино.

Он в грудь барабанил и бил что есть мочи,
Кричал: «Ты не любишь меня!
А я с каждым днем становлюсь все короче,
Я в дым ухожу из огня!

Меня в этом чаде не видно, быть может,
И листья, сгорая, шуршат!
А ты все долдонишь:  “О, боже! О, боже!”
Но боги твои не спешат!»

Он плакал, и поезд на станции дальной
Сбривал оголившийся лес,
И жизнь нам казалась дробинкой случайной,
Мишени пристрелянной без.

Бодали рассвет деревянными лбами,
Сидели с братком до зари.
Мы мертвыми с ним целовались губами,
И в дым выгорали внутри.

 

***

 

«Мы умерли. Зато могли дышать…»

                                           Пауль Целан
Ну, вот и все. Мы умерли – дыши!
Карминовый закат над головою,
Омытые любовью голыши,
Взаимному подвластные прибою.

Свободе безымянности ура!
Дай имя мне надежное, простое.
Мы были живы, кажется, вчера,
И задыхались в комнатном настое.

Там гибли розы желтые в глазах,
Нагие вещи мучили ночами,
Мы гнали страсть визжать на тормозах
И прогорать холодными свечами.

Мы подгрызали корни у небес,
Мы чтили ересь – циники, зелоты.
Теперь мы умерли, и я в тебе воскрес,
А ты – во мне. Но я не знаю, кто ты.

 

***

Схожа с кожей рептилии

жизнь, что, увы, прошла,

с цепочкой ошеломленных

прилагательных на ветру.

Кто же пропел тебе тенью

голоса «бла-бла-бла»,

То, что ты, дурень, понял

как «никогда не умру»?

 

Входишь в черное зеркало,

а за спиною – вжик!

Куклы с пустыми глазницами

хором кричат «Банзай!»

Пусть же игра начнется,

жми на «Enter», мужик,

Вставь новую видеокарту,

но только не зависай!

 

Будет тебе декомпрессия,

дайвинг,  кессон в крови,

секс с отсрочкой оргазма

и  поцелуй затяжной.

Мрачная капитуляция

перед лицом селяви,

скорая тачка смерти,

твой батискаф, Ной.

 

Вытесненный падением

тела обрёл плоть

воздух, который вышел

но не зашел неспроста,

зияющие во мраке

разрывы  – должно быть, и есть Господь.

Собака  кружит, пытаясь

ухватить обрубок хвоста…

 

БРУНО  ШУЛЬЦ

 

Утиль чернильный, старая газета,

То явь, то мнимость в небосводе век,

Под  кучей мусора – ослепшая комета,

На пограничье духа – человек.

 

Лоснится лысиной небесная посуда,

Колотится в чердачной высоте,

Кишенье кукол, манекенов, люда –

Затёрты маски,  лица в наготе.

 

Небытие ощупывать глазами,

Зрить визии подзорною трубой –

Как  нечисть  закопченными слезами

Стекает тараканьей скорлупой.

 

В карнизы, архивольты,  архитравы,

В испод  вещей на длинных фитилях –

Мрак пятится натеками отравы,

В дочеловечье ночи сея страх.

 

И штихель оголяет неофита,

И нечисть убегает па-де-па,

И умирает чудо из графита,

И точен глаз, и молния слепа!..

 

***
Нам пятьдесят. Хитрю — немного больше.
Мы молоды стареющей душой,
Мир вверх ногами, словно Вавель в Польше,
Подвешенный на ниточке большой.

Висит внутри, в заснеженной сетчатке
Там нелюдимый скучный мизантроп,
Хранит сомнений прежних отпечатки,
Пунктир истертый тупиковых троп.

Присядь на миг. Свободная скамейка.
Прикуривай, напрасно не спеши,
На воробье облезла кацавейка,
Сегодня линька перьев и души.
ВОЗВРАЩЕНИЕ  В  ГАЛИЧ

 

Я вернулся к тебе через двадцать колымских шаламов
Черной хвоей волны, мертвой пеной таежных морей,
Одиссей лагерей, островов человечьего хлама,
Чьи Печора и Кама скрипят на цепях якорей.

Нас Великий Циклоп разыскал ненавидящим оком,
Людным стадом овец гнал на Север и Дальний Восток,
Так и этак – умри, ведь Итака осталась далёко,
Так и этак – живи и мотай незаслуженный срок.

Вот он – я, на груди посинела старушка Паллада,
Верный Аргус издох, и не слышно в сенях пацана.
Ставь на стол магарыч, ничего на закуску не надо,
И пускай старый хрыч режет сердце ножом.
Басана.

 

***
скорый пассажирский ежедневный
остановка пять минут буфет
на кулак намотанные нервы
наспех наведенный марафет

машинист ужаленный несётся
рвут пространство желтые глаза
рельса отутюженная гнется
матерно скрежещут тормоза

до свиданья города и страны
родина ни пуха ни пера
мы всё едем едем за туманом
чавкает и чавкает дыра

 

***

Синяя птица молчит на насесте,
Трубы сомкнули дымные кроны.
Мы оказались в неприбранном месте
Так одиноки, нас миллионы.

Шаткие тени чьих-то подобий
Падают в ночь, в пустоте догорая,
Каждый в своей недохоженой Гоби,
На пересылке ада и рая.

 

***

Подсекая дождевые плети,

Гонит ветер палую листву.

Крестоносец умер на рассвете:

Смерть от грёз во сне и наяву.

 

Побредёт на солнечном осляти

В радужной мечты Ерусалим.

Полыхают грозовые рати

И костер походный стелет дым.

 

Там внахлёст не дождь, а только манна,

Гроб Господень манит глубиной,

Там платок уронит донна Анна

Не в одно столетие длиной…

 

***

Как тесен Рим! На цыпочки привстав,
Зеленый, от деревьев отраженный,
Кабальной меди выдохнул состав
В литой, набитый, грузный, многотонный
Чернорабочий август, перегрев
Терпения в зрачках бродячих кошек.
Как тесен Рим! На корточки присев,
В зазор фрамуги просится горошек.

Печалиться и печься ни к чему.
Засасывает празелень густая
В печей плавильных жаждущую тьму
Отснятый оттиск огненного рая.
Сквозь полароид в щель уходит Рим
Татуировкой на бумажном теле,
Он вспыхивает, да и мы горим
Печальным светом поздних асфоделей…

 

И КОРАБЛЬ ПЛЫВЕТ…

Волн перекрученных упругие тяжи,
На палубе усатые моржи,
Раттан и копра в животе баржи,
И миражи невиданной маржи…

Корабль плывет в просвет пунктирных линий,
Нейтральных вод ничейный пустячок,
«Гуэрра!» – крикнет с мостика Феллини,
И боцман выгнет левый плавничок.

Пристанище сует колониальных,
Запретных мыслей о добре и зле,
Плыви, плыви под шорохи печальных
Немых сирен на пенистой волне.

Плыви по темени морей и океанов,
В мифоструеньи бледно-голубом,
На радужку зашторенных экранов,
Подкорку снов обстругивая дном.

Навей мечту и добрую надежду,
Сто двадцать пятым кадром обмани,
А мы к тебе – Небокеана между,
На голубые эльмовы огни.
Небокеан, колибри-корабли,
Инкогнито по краешку земли…