Мама купує в пакетах лід, витирає пил, приносить в дім сухоцвіти.
Мама готує із ягід щось – джем, або просто цукрує їх, мокрі, в банках.
Світло збирається зранку в коловороти в кімнатах, уже середина літа.
Світло усюди, в сміхові, в моїх забаганках і на здертих колінах ранках.
Завтра ми, може, поїдемо до ріки, будемо їсти яблука і чистити килимки.
В нас бадмінтонні ракетки, матрац надувний, я навіть вудки спакую.
Мамин друг відвезе нас, у нього в машині є м’яч і на всі смаки
є напої, для мене фанта, для мами та тітки вино – мені воно не смакує.
Втім, я уже куштував вина, а весною курив зі старшими – потім вимив із милом рот.
Мама сміялася довго, казала не обманювати про те, що зробив й не хотів робити,
милом, казала, не змиєш післясмак коли сам себе надурив, я собі записав в блокнот,
але вона не сварилася, хай сміється частіше, я не буду більше курити.
Ручки і зошити брати поки неможна – мама купила багато, вони для школи.
Але можна вставати, коли захочеться і не ходити стригти волосся.
Вчора мені здалося – більше такого літа уже не буде ніколи,
але мама сміялася, сказала це просто мені здалося.

Я би хотів, щоб тобі щастило зі світлом так, як мені щастить.

Я би – щоб світло шукало тебе, як шукає човен причал.

Щоби у світлі пребули повсякчас  твої пальці, скроні, живіт,

щоби у нього, ніби у золото, тебе огортав цей світ;

щоби цей світ огортав тебе лише у світло – а не в печаль.

Ще я хотів би, щоби з деревами тобі велося так, як мені.

Щоби в долоні тобі лягали слухняно яблука, сливи, гранат,

щоби ти завжди могла спочити у прохолодній тіні,

щоби, сплітаючись де потрібно, гілля захищало тебе від різної метушні,

трепетно, ніби малих беззахисних пташенят.

Якби я міг – зробив би, щоб ти не знала ані скорботи, ані війни,

щоби перед тобою моря розступалися, свої оголюючи чудеса,

щоби коли ти спиш – ти бачила тільки хороші сни,

а коли ти лешиж без сну – наставали швидше ранки ясні,

і в промінні тремтливому тобі сіяла тонка роса.

Я би – от тільки усе це хтось вибрав уже за нас,

хтось вже проклав тобі шлях, відмінний, єдиний у цій імлі,

твій незворотній відлік, єдиний твій, особливий раз.

І все, що я можу – це хіба що бути поруч весь час,

бути з тобою допоки я тут є взагалі.

…ось зима, подивись, сміється вам навздогін:
сумнівайся, вона, не вона, він чи не він,
роздивляйся, ховаючись, здалеку, у юрбі.
Може, це для тебе він в грушу в кишені сьогодні ніс,
може, вам в аеропорту наліпки переплутали для валіз,
може, ти йому наснишся, а він тобі.
Може, в дитинстві в нього також білий був комірець,
можецейогосерце – єдине з усіх сердець, –
сіпається в цьому світлі, б’ється так, як твоє,
може поки ти засинала  в іншого на плечі,
а він невідомо кому свої залишав ключі –
щось між вами двома росло, і виросло, от і є.
А у нього куртка синя і дощ поній як течія по ріці,
а у тебе розтерта помада і хрестики на руці –

Щоби не забути олатити воду і інтернет
І ніхто ні відкого ще не відмовився, і вікна з відображенням неба по вулицях голубі,
і повітря дзвенить ніби повні кишені нових монет.
І стоїш в березневому вітрі, з виду спокійна, ніби удав,
ніби тебе зі школи ніхто чомусь не забрав,
або банкомат підтвердив транзакцію і не видав кеш,
а насправді падаєш, падаєш, падаєш кудись туди же, куди і він,
і зима, подивись, сміється вам навздогін:
падай, сміється, якщо пощастить – падатимеш, але не впадеш

Світла стає все менше, й воно таке,

знаєш, як димом викопчене – запашне і терпке,

ніби пропущене через бризки прибою,

ніби трава на скелях – легке, тонке,

і прозоре, як вона в криницях перед зимою.

Ночі стають все довші, й вони такі,

знаєш, як виноград перестиглий, п’янкі, липкі,

і зім’яті; і в такі цих ночей провалюєшся глибини,

якщо поруч на відстані простягнутої руки

не знаходиш плече або теплу спину.

Особисті кордони змінюються. Це якось так,

знаєш, ніби раптом хтось подав тобі знак

і ти біжиш і ховаєшся, з усіх сил зберігаєш спокій і тишу;

і якщо для когось ще колись увімкнеш свій маяк,

то тільки після того, як забудеш, що став сильніше.

Якщо ця осінь хоч щось взагалі від тебе залишить.

Тут заговорено на любов. Тут самі собою

сіються шавлії просто в грунт. І шорсткі і сині

ночі, як шавлії, шелестять під вітрами осені.

Тут у ріках вода стає на зиму такою незбагненною, голубою,

і дерева шепчуть над ріками – голоси у них голубині,

із шипшиновими відлуннями, оксамитовими і млосними.

Тут накривається степ небом темним, як океаном

накриваються піски золоті, безцінні;

і земля, ніби кров, густа і брунатна, тепла на дотик.

Тут навіть зниклі безвісті стають насправді туманом,

осідають цілющим маревом на вигини і щілини

поранених полів, виснажених, завмерлих в дрімоті.

Тут заговорено на життя, і життя, на подив,

сміхом дитячим кублиться в оселях, як лиси у норах,

цвітом вишневим невчасним криє сади, де снаряди вивернули коріння,

сизими хмарками у повітрі холодному, людський означує подих.

Тут заговорено на любов, на любов – почуй, не на вогонь і порох,

тут заговорено же – смерте, не руш, не дай спинити це говоріння.

Все гаразд, послухай, все насправді гаразд.

По зимі міста – ніби бідні двори працьовитих ґазд,

де коліна голі і зелень, а решта все не як слід,

але груша цвіте, а занею сливка і глід,

і на тому триває рід.

Все триває – встають тумани, ідуть дощі і стоять доми.

Ну хіба що ті, хто не перебрів цієї зими,

Зачіпаються пір’ям з крил за електричні дроти,

і в останніх посмішках кривлять тоскно німі роти –

ніби кажуть, забудь, пусти.

Все тримає – тремтять міські золоті світла уночі,

і люди одне одному залишають свої ключі,

і разом пригадують або це, або те, і сміються через пусте.

І різні музики випливають на вулиці і з осель.

І навіть якщо душа твоя – найпустельніша із пустель,

то і з неї щось проросте.

Катерина БАБКІНА – для «Майдану»

Довідка.

Катерина Бабкіна – уродженка Івано-Франківська, випускниця факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Поетка, прозаїк, колумністка, сценарист, драматург. Авторка поетичних книг “Вогні святого Ельма”, “Гірчиця” та “Знеболювальне і снодійне”, збірок оповідань “Щасливі голі люди”, “Лілу після тебе” та роману “Соня” і дитячих повістей “Гарбузовий рік” та “Шапочка і кит”.

Твори нашої авторки  перекладено польською, шведською, івритом, французькою, чеською, англійською, румунською, російською тат іншими мовами.

П’єси за її текстами ставилися в Києві, Відні та Женеві.

Торіу у липні 2016 року німецькою мовою побачив світ роман письменниці «Соня».

Катерина Бабкіна співпрацювала й співпрацює як жкрналістка чи колумністка  з різними виданнями в Україні та закордоном – «Esquire», «Le Monde», «Українська Правда», «Бізнес», «Фокус» тощо.

Її літературні тексти з’являються  альманахах та антологіях в Україні, Європі, Британії та США.

Катерина Бабкіна – одна з авторок відомого «Видавництва Старого Лева».