Хоча років десять тому мали шанс. Але не судилося: шустрий Табачник не дав. Бо десять років тому, якщо хтось пам’ятає, світом прокотилося скопійоване з формату ВВС інтерактивне телешоу, яке за результатами глядацького голосування визначало найбільших представників різних народів. У сенсі не об’єктивно найбільших, бо це взагалі неможливо, а з погляду телеаудиторії, яка забажала взяти участь у голосуванні. У нас це шоу йшло під назвою «Великі українці», і його відмінність від інших подібних виявилася в тому, що переможцем у підсумку став не той кандидат, за якого проголосувало найбільше глядачів, а той, кого у змові з телеканалом «Інтер» вибрав екс-віце-прем’єр, якого навіть його тодішні однопартійці лагідно називали казнокрадом. Тобто не Степан Бандера, а Ярослав Мудрий. Ні, не те щоб я був категорично проти овіяного легендами великого князя, тільки ж не в тім, як то кажуть, моя печаль.

Детальніше про цю фальсифікацію свого часу писав шеф-редактор проекту Вахтанг Кіпіані, то не буду знову бабратися в усіх тих голосах, докинутих в останній момент у промислових масштабах за Табачникового протеже. Фальсифікації в нашому житті – від, припустимо, шкільних олімпіад до президентських і парламентських виборів – це річ настільки буденна, що вже ні в кого не викликає ні подиву, ні цікавості. Цікаво натомість поміркувати про мотивацію Табачника. Не сумніваюсь, що дорогу до свого шахер-махера він встелив найліпшими – на його думку – намірами. Степан Бандера був для нього фашистом і пособником Гітлера, відтак Табачник задовго до польського міністра псування закордонних справ Ващиковського вирішив, що з Бандерою ми до Європи не увійдемо. З фальсифікаціями увійдемо, а з Бандерою, який просидів війну у гітлерівському концтаборі, – ні.

Ага, мало ж бути про Салазара. То, може, не зайве сказати, що португальці – всупереч своєму південному розташуванню і нашим профанним від них очікуванням – народ вельми замкнутий. Галасливі суперечки, розмахування руками, виливання душі – це все не про них. Про них – це стриманість у вираженні почуттів, досить строгі правила етикету, слухання пронизаних «саудадним» настроєм пісень «фаду» і споглядання океанської далечіні, сповнене чи то ностальгії за втраченими колоніями і колишньою величчю, а чи успадкованого побоювання, що іспанці їх у цю далечінь колись таки зіпхнуть. Одне слово, якщо ви запитаєте не надто близько знайомого португальця, як він оцінює епоху правління Салазара, то, швидше за все, однозначної відповіді не почуєте, бо це питання не просте, бо бувало і так і сяк, і ще не знати як.

І це закономірно: однозначно такої постаті не оціниш. Гасло його життя – без жартів – можна сформулювати стисло і ясно: «Португалія понад усе». Понад усе – а отже, й понад права людини. Тридцять шість років (1932-1968) Салазар, будучи прем’єр-міністром, по суті, одноосібно керував Португалією, вибудовуючи «нову державу» (Estado Novo) – державу диктаторську, а за сьогоднішніми мірками – майже фашистську. Щоправда, в цій державі не було смертної кари, але було багато чого іншого: політична поліція, цензура, переслідування опозиції, нетерпимість до комуністів і загалом усілякого лівацтва, тортури у в’язницях, жорстке сповідування консервативно-церковної моралі тощо. З іншого боку, варто пам’ятати, що Салазар прийшов до влади на тлі постреволюційної анархії і глибочезної економічної кризи. За дивовижно короткий період (спочатку на посаді міністра фінансів) він стабілізував економіку і розрахувався із зовнішніми боргами, а потім, як прем’єр-міністр, на тлі «великої депресії» забезпечив Португалії економічне зростання.

Під час Другої світової війни Салазар дотримувався нейтралітету, врятувавши в такий спосіб вітчизну від фронтових смертей і руйнувань. Мало того, він ще й примудрився видобути з війни користь для своєї країни (Португалія понад усе!), одночасно продаючи Гітлеру вольфрам і позичаючи військам аліянтів військову базу на Азорських островах. Аліянти послуги не забули – і в 1949 році прийняли Португалію до НАТО. Додаймо до цього, що для Салазара влада не була засобом особистого збагачення. У побуті це був дуже скромний чоловік, який спав на перевезених із власного сільського будинку домотканих простирадлах, здавав у ремонт черевики зі стертими підошвами і тримав одну хатню працівницю, яка готувала йому обіди з нею ж розведених у парку за палацом Сау Бенту курей, качок і кролів. Звісно, історія знає й інших правителів-аскетів, і сам собою їхній аскетизм ще аж ніяк не гарантував процвітання підвладним народам. Але він принаймні не дозволяв запідозрити такого правителя в «барижній» захланності, про що нам із нашими політиками навіть мріяти не доводиться.

Власне, я до чого веду. Сьогоднішня Португалія – член ЄС, економічно успішна і в усіх значеннях цього слова приємна для проживання країна з недосяжно для нас низьким рівнем злочинності і так само недосяжно високим рівнем толерантності, без видимих проявів расизму чи будь-якої іншої дискримінації. Якщо португальці від чогось приховано і потерпають, то хіба що від напливу туристів, але тут уже нічого не вдієш: такою є плата за привабливість. Від ідеології Салазара ця сьогоднішня Португалія безмежно далека і на справжніх виборах за нього би не проголосувала. Але, як ви вже здогадалися, у все тому ж розробленому на ВВС телешоу звання найбільшого португальця всіх часів здобув не легендарний, приміром, Афонсу І Великий, а саме він, диктатор і фашист Антоніу ді Олівейра Салазар. І нічого, ніхто Португалії з Європи не вигнав і не збирається.

Для мене це гарний приклад того, що я не раз намагався пояснити своїм польським і ще західнішим знайомим про Бандеру: визнавати окремі заслуги якогось діяча у минулому зовсім не завжди означає погоджуватися з ним і бажати собі втілення його ідей у майбутньому. Я особисто – щоб далеко не шукати – точно у жодній «бандерівській» державі жити б не хотів. Здається мені однак, що перед нами тепер стоїть значно актуальніша від суто ідеологічної проблема. Як писав Вітольд Ґомбровіч, «мати ідеали – не штука, а от не робити дуже дрібних фальсифікацій заради дуже великих ідеалів – це справжнє мистецтво». Якщо ми для початку не оволодіємо цим мистецтвом, якщо не навчимося жити без постійного шахрування і фальсифікування, то на нас ні з ідеями Бандери, ні без них, ні навіть з іконою Ярослава Мудрого в руках ні європейське, ні хоч якесь нормальне людське майбутнє так ніколи й не дочекається.

Олександр БОЙЧЕНКО, “Zbruć”

18.12.2017