Сьогодні доктор Красногурський відповідає на запитання нашого кореспондента.

Майдан: Як не дивно, знають вас в місті переважно ті, хто так чи інакше стикався чи стикається з медициною. Тож почнімо з вашої біографії. Як розпочалася ваша лікарська кар’єра, як потрапили до Дрогобича?
Богдан Красногурський: Я справді не тутешній, походжу зі Львова, де 1969 року закінчив середню школу. І щось – досі до кінця не знаю що – спонукало йти в медицину. Адже в родині ніхто не був з нею пов’язаний. Після закінчення школи, попри те, що мав у атестаті всього декілька четвірок, не поступив. І в ті роки вступ до медичного був справою непростою. На допомогу батьків розраховувати не міг: мама не працювала, тато був водієм автобусу. Тож пішов працювати на катедру нормальної анатомії медичного інституту. Працював лаборантом. Що це означає? Ти один готуєш до занять скелети, кості, трупи, займаєшся бальзамуванням.
Керував катедрою професор Любомудров, людина надзвичайно високих моральних принципів, випускник Віденського університету, людина,яка на світ, життя, людину,хворого дивилася інакше, ніж було прийнято за тієї системи. Він помітив мене, побачив, мабуть, що можу бути лікарем. І наступного року не без допомоги професора я таки став студентом Львівського медичного інституту. Відтак – шість років навчання, активне заняття в гуртках (анатомічному, хірургічному). Своїм фахом обрав хірургію і по закінченню (мабуть, знову поталанило) потрапив в інтернатуру до академіка Павловського, де пройшов потужну хірургічну школу. А після цього отримав скерування на роботу в Дрогобич.

Майдан: В чому, на ваш погляд, полягає суть професії медика взагалі й хірурга зокрема ?
Богдан Красногурський: Не говоритиму високими фразами, але зазначу, що це – самопожертва. Зречення до певної міри своїх бажань і уподобань. До того ж і сім’я нерідко страждає, бо майже весь час проходить на роботі. Ось такий приклад. Ще в інституті активно займався спортом, був капітаном інститутської волейбольної збірної, їздив на змагання та чемпіонати. Коли приїхав до Дрогобича, теж хотілося показати себе вправним волейболістом. Прийняли мене добре, взяли в команду, деякий час грав за збірну Дрогобича. Але згодом помітив, що коли беру до рук скальпель, в мене тремтять пальці. Довго не міг зрозуміти, чому. Адже ні горілки не пив, нічого не було такого, що б могло спровокувати оте тремтіння. Лише за який час збагнув: далося взнаки оте перенапруження з м’ячем – удари, розпасовки. І змушений я був полишити оте улюблене, для душі, заняття. Бо ж насправді хірургія потребує самопожертви щодня, щоночі.

Майдан: Робите до 300 операцій щороку, за неповних 34 роки в Дрогобичі зробили їх близько 10 тисяч . Які випадки з багатолітньої практики найбільше запам’яталися?
Богдан Красногурський: Якщо аналізувати все, що траплялося, було чимало ситуацій критичних, в яких було вкрай важко. Були, як і в кожній професії, прикрі ситуації, невдачі.
Були й інші. От приміром, було за ці роки дев’ять відкритих ножових поранень в серце, які довелося оперувати. І всі ці операції були успішними. Одна лише операція в Стебнику, куди, на жаль, приїхав запізно, виявилася невдалою, і хворого не змогли врятувати. Ти уяви тільки саму операцію: глибока діра в серці, шанси в хворого невисокі, та, попри неабиякі труднощі, ми рятували цих пацієнтів.
Дуже добре запам’ятався випадок з дівчиною, яку декілька років, на Стрийській, а автомобілі розстріляли з автомата. Довелося тоді видалити частину легені, частину діафрагми печінки. То взагалі була вкрай важка ситуація, але, Богу дякувати, все минуло добре.
І додам: саме такі речі підтримують хірурга й морально, й фізично, додають сили та наснаги.

Майдан: Коли ви прийшли сюди 1977 року, ще застали багатьох з відомих лікарів так званої «старої школи». Хто й чого навчив молодого лікаря Красногурського й чи взагалі сьогодні можемо вести мову про дрогобицьку медичну школу?
Богдан Красногурський: На жаль, з тієї когорти нині залишились одиниці. Серед них – тогочасний завідувач хірургічного відділення Іван Федорович Задворних, напрочуд порядна людина й фахівець високого класу. На ньому фактично трималося все хірургічне відділення. На жаль, вже немає таких лікарів як Микола Виноградов, Зеновій Барнич, Петро Малженський, Алла Сіомаш. Всі вони відійшли у Вічність.
Немає вже й одного з засновників дрогобицької хірургії професора Мирослава Романяка. Саме завдяки Мирославові Йосиповичу в нас з’явилися травматологічне, нейрохірургічне, урологічне відділення.
Ще за існування Дрогобицької області професор Романяк сформував хірургічну службу в цілому регіоні. Саме його починання дотепер підтримують високий авторитет та імідж дрогобицької медицини у Львівській області.
Не можна не згадати й таких відомих, яскравих наших лікарів як невропатолог Наум Якович Кац , терапевт Марія Василівна Семеген, офтальмолог Василь Овсійович Охріменко, засновник відділення мікрохірургії ока, яке успішно функціонує і нині.
Всі ці представники «старої школи» зуміли передати своїм наступникам свої вміння, свій підхід до справи, що дозволяє нашій дрогобицькій медицині залишатися однією з найпотужніших в області. Сьогодні Дрогобич фактично можна вважати регіональним центром з надання медичної допомоги в різних галузях. Якщо брати,скажімо, хірургію, до нас їдуть хворі з усієї колишньої Дрогобицької області. Стосується це насамперед малоінвазивної лапароскопії, яку ще в народі називають лазерною хірургією. Тут за якістю та кількістю операцій ми другі після обласної лікарні. Коли говорити про травматологію, то це – єдине відділення, яке проводить синтез штучних суглобів. Мікрохірургія ока має високої кваліфікації фахівців та найсучасніше обладнання. Нейрохірургія завдяки використанню обласної санітарної авіації надає виїзну допомогу населенню інших регіонів, в т.ч. – хворим у Турківському, Старосамбірському, Сколівському районах. Кардіологічне відділення лікує хворих на інфаркт міокарда з усієї Дрогобиччини.
Отже, наша лікарня виконує регіональну функцію, хоча за номенклатурою вважається лікарнею номер один. І давно вже настав час, аби вона й за номенклатурою стала регіональною. Тоді б і фінансування стало іншим.

Майдан: Нерідко можна почути, що в нас не полікуєшся, якщо не заплатиш. Що скажеш з цього приводу?
Богдан Красногурський: Звісно, для планових оперативних втручань забезпечення з бюджету є надзвичайно низьким, і повністю забезпечити пацієнтів всіма необхідними медикаментами лікарня не в змозі. Тому хворі зобов’язані самі купувати ліки, перев’язочні матеріали, засоби анестезії. Прикро, але тут хворі більше залежать від себе, ніж од державної допомоги.
Коли ж йдеться про ургентні випадки, то тут намагаємося вишукувати внутрішні ресурси й забезпечувати таких хворих максимально. Це коли йдеться про гострі травми чи гострі хірургічні захворювання. На жаль, фінансування медицини є недостатнім, і нема на що сподіватися. В нас навіть фонд заробітної платні по лікарні цьогоріч складає 82,4% (торік цей показник складав 92%).

Майдан: Я мав на увазі дещо інше: думку, що за операцію треба платити.
Богдан Красногурський: Думаю, що випадків вимагання в нас немає. Інша річ, коли хворий дякує персоналу квітами, цукерками тощо. Але це – з власної людської долі. Іншого не має й не може бути, щоби хворого не лікували чи не оперували без грошей.

Майдан: Ви говорили про самозречення, брак часу на родину, на особисте. А як з цим в твоїй сім’ї, де не один, а три медики?
Богдан Красногурський: Так, справді, дружина моя, Іванна Іванівна, теж лікар, багато років працює у відділенні функціональної діагностики. Син Тарас уже десять літ працює в нашому відділенні. Починав під моїм керівництвом, за роки роботи добре освоїв хірургію, отримав першу кваліфікаційну категорію. Сьогодні займається лапароскопією. Пройшов низку стажувань, у тім числі – місячну в Парижі. Гадаю, що саме завдяки його наполегливости досягли ми неабияких успіхів у лапароскопічній хірургії. Свідченням цьому є те, що їдуть до нас по допомогу люди з інших регіонів.
Донька Наталя обрала інший шлях. Закінчила Тернопільську академію народного господарства, довший час працювала в банківській сфері. Нині викладає на факультеті менеджменту Дрогобицького педагогічного університету, навчається в аспірантурі.

Майдан: Вважаєте себе щасливою людиною?
Богдан Красногурський: Звісно. В мене є улюблена робота, в мене гарна, дружна родина. Маю трьох внуків – двох від сина й одну внучку від доньки. Завжди тішуся, коли у вихідні чи святкові дні вдається всім разом зібратися, поспілкуватися.

Майдан: Як проводите вільний час?
Богдан Красногурський: Люблю порибалити. Та вдається це нечасто. Цього року зміг лише тричі виїхати на риболовлю – робота…
Дружина ж захоплюється садівництвом. Та й узагалі з роками хочеться певного спокою, затишку, бути ближче до природи, до землі. Ось і придбали невеличку дачну ділянку за містом, аби хоч зрідка можна було втекти від гамірного міста з його метушнею…

Майдан: Що найбільше цінуєте в людях і чого найбільше не сприймаєте?
Богдан Красногурський: Порядність і чесність за будь-яких ситуацій – найважливіше, що мусить бути в людині.
Не сприймаю ж нещирості, фальшу, заздрости.

Майдан: Дякую за розмову