Протягом трьох перших сторіч в християн не було  окремого свята Христового Різдва. Вперше Різдво почали відзначати  лише в IV столітті, коли вже були встановлені свята Великодні, Трійці й Епіфанії — Богоявлення. На сході Різдво довгий час святкували разом із святом Богоявлення шостого  січня. Це свято поєднувало у собі і Христове Різдво і Хрещення Ісуса в ріці Йордані. Грецьке слово “Епіфанія” чи “Теофанія”, що означає “З’явлення” чи “Богоявлення”, у перших століттях християнства це означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні, але і його появу на землі, тобто його народження. Це правильно  щодо Сирії і Єрусалиму, але навіть і в Галії ще  361 року Різдво відзначали , як і на Сході, шостого  січня.

У перші століття деякі Церкви, а передусім Західна, з ознакою Богоявлення пов’язували не тільки Христове Різдво і його Хрещення, але й поклон трьох мудреців, чудо в Кані Галилейській, чудесне розмноження хліба, а подекуди навіть і воскресіння Лазаря, бо всі ці події — це свідки Богоявлення — появи Бога на землі. І якраз святкування більшої кількости подій із життя Ісуса Христа разом з ознаками Богоявлення було однією з головних причин, через яку Західна Церква перша відділила Христове Різдво від Богоявлення і почала святкувати його окремо.

Вирішальну роль у впровадженні окремого свята Різдва Христового зіграли три Отці Східної Церкви: святий Василій Великий, святий Григорій Богослов і святий Іван Золотоустий. Вперше Різдво святкували окремо 25 грудня в Римі, мабуть, від 353 року, бо з промови папи Ліберія 352 року легко зробити висновок про те, що того року Різдво відзначали  разом із Богоявленням, а в  Хронографі Філокалюса  354 року поміж християнськими святами знаходиться вже й Різдво 25 грудня. На Сході святий Василій Великий  був першим, хто почав святкувати Христове Різдво 25 грудня в Кападокії між 371 і 374 роками. Йому приписують одну проповідь на Христове Різдво. Під його впливом святий Григорій Богослов запроваджує це свято у Константинополі. В Єрусалимі натомість Різдво святкувалося разом із Богоявленням аж до 634 року.

Службу на свято Христового Різдва уклали Роман Сладкопівець, патріарх Герман, Андрій Критський, Іван Дамаскин, Косма Маюмський і патріарх Анатолій.

У VI сторіччі свята Олена, мати імператора Костянтина Великого, побудувала у Вифлеємі храм на честь Христового Різдва. У кодексах імператора Теодозія від  438 року і імператора Юстиніяна від 535 року міститься закон про загальне святкування свята Христового Різдва.

Розбіжності в святкуванні Різдва між Східною та Західною Церквами

Щодо святкування Богоявлення і Різдва між Сходом і Заходом довго не було згоди. Зрештою, наприкінці IV століття ці два свята вже святкувала вся християнська Церква: Схід прийняв римське свято Різдва, а Захід включив у свій церковний календар свято Богоявлення. Але зміст, що вкладався в ті свята був — і, до певної міри, залишився — різним: на Заході 25 грудня святкували тільки день народження Христа, на Сході додавали до нього згадку про прихід волхвів, і присвячували Народженню Христа нічну службу, а поклонінню волхвів день. Друге розходження виникло щодо свята Богоявлення: у латинян головна точка цього свята — прихід волхвів, чи царів, у греків цей момент зовсім тоді не існує: греки згадують тоді хрещення Христа в Йордані, а в латинській Церкві цей факт ледве згадується. Нарешті, грецьке Богоявлення цілковито оминає чудо в Каннах, що в латинян припадає теж на цей день.

Історія встановлення дати

Проте, саму дату цієї великої події встановлено не досить точно: Святе Письмо не вказує ні дня, ні року, коли, саме народився Христос, і було прийнято за рік народження 754 рік від заснування Риму, що його встановив в XI сторіччі Діонісій Малий. Але пізніші дослідники дійшли висновку, що та дата помилкова: Христос народився на п’ять чи шість  років раніше, між 748 і 749 роком римського літочислення, як на те вказують астрономічні розрахунки, які використали, між іншим, також згадку про  місячне затемнення, про яке говорять тодішні історики. Непевність  збільшується щодо дня народження, який відзначають тепер 25 грудня за юліанським календарем. Але чому обрано саме цей день, коли Євангелісти не дають щодо цього жодної вказівки?

Загально прийнята версія, що день 25 грудня був обраний, як день повороту (ніби народження) Непереможного Сонця (Діес Інвікті Соліс), коли сонце починало знову набирати сили. І справді потім батьки Церкви не раз вказували на символічне значення цього дня. Святий Іван Золотоустий сказав: “Люди називають святий день Народження Господнього днем нового сонця…”. І св. Авґустин: “Ми святкуємо день 25 грудня не задля народження сонця, а задля народження Того, хто те сонце сотворив”.

Дату 25 грудня було встановлено не зразу. Климент Олександрійський  писав не без іронії про тих, що покладають точну дату народження Христа на 20 травня (чи 20 квітня) 28 року Августового урядування, себто на третій рік нашого теперішнього літочислення. Сам він указував на 17 листопада того ж року, як на день народження Ісуса Христа, але, на жаль, не залишив жадних вказівок на те, чим він цю дату обосновував.

Згодом  день народження Христа пов’язували  з початком весни, який, за юліанським календарем, припадав на 25 березня, бо на цей день, мовляв, припадало народження світу. Але вже  221 року  Секстус Юліус Афріканус відносив день народження Христа на 25 грудня. Визначення цієї дати було зроблено, мабуть, на тій підставі, що сотворіння світу, як згадано, починали з 25 березня, і на цей же день припадало Благовіщення, а дев’ять місяців опісля мало бути й Різдво.

Традиції  католицького Свята

Вігілія (Свята вечеря)

Вечір 24 грудня не схожий на інші, він має винятково піднесений характер. У цей вечір вся родина намагається зібратися за столом на святковій вечері. Вігілія латиною означає чування.

На наших українських землях традиційною різдвяною стравою стала кутя – варена пшениця з медом. Пшениця є символом вічності, бо її зерно щороку оживає. А мед – символ вічного щастя святих у небі. Деякі автори сходяться на думці, що кутя – це залишок давніх братолюбних столів, які влаштовували у дні смерті мучеників або померлих. Кожний реґіон, ба, навіть кожний дім, має свої рецепти приготування куті.

Крім того, на столі з’являється багата вечеря, яка традиційно складається з 12 страв. Це символ 12-ти місяців минулого року, за котрі ми складаємо Богові подяку та 12 місяців майбутнього року, які ми віддаємо у руки Христа з проханням про благословення.

Римо-Католицька Церква не зобов’язує, щоби вечеря була пісною, проте ця традиція на наших землях давно вже вписана у Святвечір.

Оскільки в подіях Різдва Христового свою роль відіграли тварини – Ісус народився у хліві серед худоби – тому у вігілійну вечерю вся домашня худоба також отримує вдосталь запашної їжі. Таким чином радість Христового Різдва поширюється на всю природу.

Обряд — ламання облатки

Облатка (польською мовою – “opłatek”) – це  прісний хліб, яким під час вігілійної вечері діляться її учасники. Відбувається це таким чином: з появою вечірньої зірки вся родина збирається довкола святкового столу. При світлі свічок усі співають якусь колядку, потім всі моляться перед їжею і голова родини складає усім святкові побажання. Після цього члени родини складають побажання один одному. При цьому один в одного відломлюють шматочок облатки. Взаємне ділення хлібом є виразом примирення та любові.

За святковим столом залишається одне вільне місце. На тарілку кладеться облатка. У цьому жесті можна побачити зв’язок з очікуванням Месії під час пасхального седеру у юдеїв. Кожний дім повинен був бути готовим прийняти Месію до себе. Ми, християни, також очікуємо Христа, Його славного повернення. Сьогодні Він може прислати своїх посланців. Отже, це вільне місце теж готується для якогось гостя – бідного, сироти. Приймаючи їх за стіл, ми, згідно зі словами Ісуса, приймаємо до себе самого  Христа.

Під кінець вігілійної вечері уся родина колядує.  Кожний народ має свої неповторні колядки. Деякі з них стали міжнародними, наприклад “Stille Nacht” (“Тиха ніч”).

Підготував Кіндрат Вітченко