Я зненацька чую,  як у кулуарах  розмовляють люди, й усі ці випадкові діалоги в унісон зливаються із звуками порцелянового посуду, що з переливами дзенькає у креденсі. Щораз людей більшає, здіймається нескінченний галас.

Хтось щиро регоче, запиваючи сміх запашним коньяком та легкими рухами струшує сніг зі  свого зеленого вовняного пальта. Вишукані, вродливі жінки у велюрі, наче пуп’янки, цнотливо позирають у бік чоловіків, котрі, здається, цього  вечора вирішили залишити усю свою важкість та серйозність в кишені чорної камізельки, а їхні строкаті й кольорові  краватки  та метелики немов  оголошують  про беззаперечний гумор та відмінний настрій, що вирує в повітрі.

Молоді панни  весело щебечуть та о відбиваються у світлі золочених канделябрів, випромінюють увесь блиск своїх сукенок, очей, сердець та яскравих зачісок. Літні пари шляхетно пливуть коридором, а потім граційно всідаються у м’які, натягнуті жовтим оксамитом  фотелі.

Мені до нестями  хочеться випити гарячої кави, запах  котрої  я чую за кілька кроків від себе, проте стримуюся.

Від цього напою часто трусяться руки, особливо якщо виголошувати якісь промови чи просто слова. Тому,  посьорбуючи  свій міцний чай з чебрецем, я трохи нервую, складаю  у голові, мов кубики, фрази, які б хотілось  сказати, але за мить  геть усе забуваю.

Потім вкотре повторюю цю безнадійну вправу пам’яти, яку я все одно не  застосую в потрібний момент.  Лунає третій дзвоник і – ось.  Гамірні розмови та шумні кроки у коридорі поволі стихають.

Увесь люд щасливо плине до великої просторої зали. Я помічаю різні обличчя, їхні обриси, котрі  у тьмяному світлі високих стін, стають ще більш виразними та впізнаваними Хто б міг подумати, що усі ці красиві чоловіки, жінки, студентки та студенти, робітники та продавчині, чиновники та випадкові глядачі  зможуть так дружньо вітати одне  одного у цій великій  залі, де промениться багато червоного світла,  а за мить розгонисто та сенсаційно гратиме джаз.

Дрогобичани  щиро і палко чекають на Jazz Bez.  І було б несправедливо казати, що всі вони прийшли сюди, бо, мовляв, слухати джаз –  це модно.   Їм радше цікаво дізнатись, що ж воно таке, цей джаз, який він на дотик, на запах, на смак і на слух. Їм хочеться торкнутись цієї музики, зрозуміти про що вона, збагнути всі її тонкощі та нюанси…

Світлина від Ґазета "Майдан".

Виходжу на кін,  оголошую перших музикантів  вечора, запрошую до  нескінченної  джазової мандрівки й поволі зникаю за лаштунками.  Чую перші звуки джазу й крокую до зали, тихо всідаюсь на єдине вільне місце, що залишилось, і разом з усіма благословенно поринаю в музику.

Першими, хто  відкриває  і одразу полонить серця  слухача –Jazz Quartet Show Boat. Український modern jazz цих музикантів ніжно та впевнено змушує тебе блукати найпотаємнішими закутками своїх забутих і далеких думок. У цій музиці наче назріває якась дивна та особлива любов. Ритми музики наче вітер несе тебе до просторих широких степів, а потім раптово  підкидає до невблаганних зелених гір,  змушує твоє серце ще сильніше битись, вібрувати та пульсувати. Кров у жилах пульсує ще швидше і сильніше, публіка то підхоплює ритм і починає голосно аплодувати, то наче знову впадає у якусь зимову сплячку, де трепетно та спокійно  співпереживає усьому, що відбувається на сцені. Останніми акордами Jazz Quartet Show Boat  стає Шевченкове «Реве та стогне», де музиканти, немов кораблі, у власному океані звуків та музики переконливо пливуть до місця свого призначення, запрошуючи до своєї музичної експедиції й усіх тих, хто залишається по той бік кону.

Після насиченого розмовами та  міцними напоями антракту, публіку захоплює тріо Марка Тернера (Turner Trio), у якому кожен з трьох музикантів (гітарист Майк Морено, контрабасист  Жозеф Мартін та саксофоніст Марк Тернер)  виконує  власну імпровізацію.  Майстерність музикантів настільки довершена, що всі ці звуки зливаються воєдино, утворюючи єдиний нескінченний простір . Ця музика створює у залі невимовну тишу, спокій, позбавляє будь яких страхів, переживань.

Кожен музикант заглиблений у звуки свого інструменту,  грає по-справжньому, щиро та неквапно. Кожен слухач благодатно й солодко вслуховується у звуки саксофону, контрабасу та гітари. Здається, що все це нам наснилось, бо кожен рух чи навіть звук такий сповільнений, і час також тут наче зненацька зупинився.

«У джазі дуже важлива безперервність, щоб процес ніколи не завершувався. Щоб межі початку та кінця поволі та непомітно зникали» – говорить Марк Тернер у нашій пофестивальній розмові.

Я  продовжую думати  про джаз. Про його невловимість, його складність  та простоту.  Тим часом як другий день фестивалю дивує абсолютно іншими вібраціями, формами та змістом. Львівська Школа джазу та сучасної музики, а опісля емоційний та гарячий джаз від  Debbie Cameron project. Тропіки, цитрусовий аромат  та коралові острови – такі асоціації виникають  у голові, коли на кін виходить магнетична  Деббі Кемерон, народжена у Флориді леґендарна джазова вокалістка, котра так вправно нагороджує музику власною мовою та інтерпретаціями, а цей ансамбль глибинною емоційною сутністю свого співу. Не залишаються без глядацької уваги, шквалу захоплень та овацій і учасники Львівської школи джазу та сучасної музики, де  злагодженими, витонченими та досконалими рухами пальців диригує  засновник школи  Ігор Гнидин. Здається, що це не просто музичний ансамбль чи гурт. Це суцільний спектакль, раптовий та непередбачуваний перформанс чи гепенінґ, де не існує жодного сценарію та злагоджених дій.

Місто перетворилось у суцільне ядро джазової музики без кордонів та правил звичного буденного міського ритму. І ніхто уже не помічає лютої завірюхи, котра так невчасно та раптово звалилась на цегляні дахи цього джазового краю.

Третій день Фестивалю змушує людей ще більше шаленіти від музику, котру вони продовжують слухати, наповнюючи себе  безмежною енергією, ритмом та шумом. Цього вечора польські джазмени  Michal Martyniuk Trio feat Jakub Skowronski грали джаз із розхристаним серцем та оголеною душею. Це було так щиро, просто і добре, що хтось у залі навіть примудрився легенько зарюмсати. І нічого уже не треба цієї миті. Лише джаз – як універсальна панацея від всього.

Здавалось,  наче усіх раптом скосив якийсь дикий вірус. А тут,  у цьому нескінченному просторі  вони нарешті позбулись неприємних симптомів своєї неочікуваної, дивної хвороби.  На сцені з’являється Ark Ovrutski  New York Quartet feat Myron Walden. Тоді відбувається щось несамовите із публікою, бо вона, здається, зараз вибухне і розірветься на маленькі атоми від свого захоплення  шаленою грою музикантів.

Музика нью-йоркських джазменів немов би врізається у  твій мозок, змушує  народжуватись заново. Саксофон, фортепіано, контрабас та перкусія – кожен з музикантів володар свого інструменту. Вони не просто виконують музичну п’єсу. Це якась особлива розмова, діалог, душевне спілкування. Музичні інструменти перетворюються на  живі організми, котрі також здатні відчувати біль, радість, захоплення. Нарешті музика вщухає, але овації, вигуки, піднесення, зали лише  посилюється і наростає. Здається, ця розмова глядача та музикантів триватиме вічно, джазмени   грають на біс,  а втішені  та щасливі слухачі  тепер уже наче навіки одержимі  цією музикою .

 

  • Як мені зрозуміти джаз ?
  • Джаз – це як французька мова. Доки не вивчиш її – не розумітимеш.

Знову ці випадкові діалоги десь за лаштунками.  Сьогодні останній день концертів, а публіка аж ніяк не охолоне, незгасне,  людям здається, що цей джаз не завершиться ніколи.

Я заплющую очі і бачу соковиті виноградники, осяяні сонцем, розлогі долини та стрімкі блакитні  води Дунаю. Саме таке обличчя в музики  джазменів із Угорщини – Elek Istvan Quartet feat Kriszta Pocsai, де несамовита вокалістка Кріста Почаї  своїм ідеальним мецо-сопрано потужно й драматично надає мотивам соулу та фанку більш глибинного звучання, а необтяжливі ритми латинської музики у виконанні трьох  джазменів цього надзвичайно гарного квартету справді заспокоюють  твоє стомлене серце й так легко несуть  його  кудись у височінь позахмарну…

Кілька хвилин звичного антракту,  в якому ще радісно допивається гаряче американо, мигдалеве амарето і лункий сміх  людей.

Кін сповнений  потаємного,  прихованого шумом чи то музики чи може.. чогось взагалі іншого ?

Звуки тибетської чаші та мушель роблять твоє тіло майже невагомим, а душа наче пух, що гойдається на вітрі. Автор експериментальної музики, саксофоніст  Михайло Балог зачаровує публіку спокоєм своїх  рухів, емоцій, зрештою, спокоєм музики. Саксофон у руках Томека Гадецького невимушено доповнює цей переклик. Вдумливий контрабасист Марк Токар спершу з неабиякою ніжністю торкається струн  контрабасу, і лише  коли  у цю мирну ідилію прорізається перкусія Олексія Артемова, – починається щось незвичне, казкове, химерне. Елегійні співи Марка Токара неначе лемківське фольклорне буття в глибинах лісу, де живе Бог.

Ця музика гойдає тебе щосили, змиває увесь пил з  душі, досконало розкраює та подряпує твій розум на крихтини, а потім так само ніжно і вправно його вимережує із десятків найрізноманітніших звуків контрабасу,  саксофону, барабанів та мушель. Контрабасист в якусь мить витягує з кишені шматок білої тканини та уклінно й благородно витирає свій музичний інструмент. Шквал піднесення  та пориву із зали не вщухає, знову і знову довгоочікуване «на біс».

Світло прожекторів поволі  слабшає, а потім взагалі зникає. Лише де-не-де  променіє червоний колір крісел, що так осиротіло тепер уже пустують у великій  залі. В театрі не залишилось нікого. А надворі  люди, глибоко зачаровані музикою джазу, неквапно  походжають собі вулицями зимового Дрогобича і, здається, не відчувають як сніг підступно падає  їм за комір.

А я, втішена та благословенна джазом, нарешті випиваю улюблену каву з молоком та двома ложками цукру, занурююсь у великий, глибокий  м’який фотель і  поволі намагаюсь задрімати. Джаз у моєму  місті поселився напевно назавжди.

Таким були чотири дні  сімнадцятого Міжнародного фестивалю «Джаз Без» у особливій провінції, найдивнішому місті Галичині, що зветься Дрогобичем.

Єва РАЙСЬКА