«Можливо, не все тут можна зарахувати до «найкращого» і «найбільш вдалого» та беззастережно радити почитати, однак про всі ці видання треба принаймні знати. У підсумковій добірці – знакові і симптоматичні книги, в яких кристалізується дух часу і які багато говорять не лише про свої власні історії, а й про сьогодення як таке. Тобто це саме важливі українські книжки: романи й оповідання, нон-фікшн та есеїстика, глибокі дослідження і талановиті дебюти».

Сергій Жадан «Інтернат»

MERIDIAN CZERNOWITZ

Найгучніша проза року, роман, який розділив читацькі кола чи не навпіл: комусь «Інтернат» –  найкраща книга про нашу війну, іншим – непотрібний компроміс між правдою життя й ідеєю всепримирення. Що стосується якості тексту: майстерно написаний на рівні сюжету, з його зооморфними персонажами (війна – час розлюдення), елегантним вирішенням мовних колізій і захопливою історією про сходження в пекло, – на рівні ідейних пояснень «Інтернат» починає буксувати, експлуатуючи сивочолі відповіді на новочасні питання: винна інтелігенція, люди загалом-то добрі, а монстрами їх роблять обставини. Є хітові сцени типу згадок про станційне дитинство і зустрічі з безоднею в дитсадку. Але є і постійна читацька невротизація через надто нав’язливе підморгування ключових символів. Словом, «Інтернат» – книга, яку пам’ятатимуть.

Остап Українець «Малхут»

ФАБУЛА

Роман Українця – дебют року. «Малхут» (або ж «царство», що відсилає до символіки кабали, а та – до початкового плану забудови Станіславова) далеко неідеальний текст: композиційно рихлий, із функціональними, але неповнокровними героями, дещо перевантажений. Проте він живий – і справді цікавий. У XIX столітті до рук бургомістра, а заразом і контрабандиста Камінського потрапляють дивні папери – і понеслось: Орден Дракона, мрії про колишню політичну велич, всезнаючі повії, молодий Франко, Січневе повстання. Хороші конспірологічні романи тим важливі, що, каталогізуючи культурологічні неврози, допомагають їх зняти, аби примиритися з дійсністю: і персонажам, і читачам. Під цим кутом «Малхут» – правильна альтернативна історія. Роман-зізнання в любові рідному місту; добра жанрова література теж має бути пристрасною.

Вікторія Амеліна «Дім для Дома»

ВСЛ

Місто Лева все більше «на продаж»: на ньому паразитують, не розповідаючи нічого нового; як у «Лютеції». Та є винятки – другий роман Амеліної. Місце – післявоєнний Львів (включно із сьогоденням), серед героїв – три покоління родини Ціликів, яку велика Історія закинула в місто, з мовою якого у неї проблеми. Як і з емпатією, давніми травмами і відчуттям больових точок нового дому. Живуть вони в колишній квартирі Станіслава Лема, а розповідає нам усе це пес Дом, Домінік. Паралель до «Флаша» Вулф очевидна, але поверхова: Амеліна більше дбає про сюжет, ніж про стиль, усе тут чисто і часто просто. Наївна мудрість оповідача кореспондує зі здоровою сентиментальністю авторки: так писати про болісне формування ідентичності – і міста, і людей, – можна і треба. У 2017-му були ще книги Козленка і Дупешка: молодим теж потрібна пам’ять.

Оксана Кісь «Українки в ГУЛАГу»

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА НАН УКРАЇНИ

Не так нон-фікшн, як ґрунтовна наукова монографія, але читається на одному подихові. По факту – історико-антропологічне дослідження побуту українок-політв’язнів у найтемніші часи радянського терору: від 1939-го по 1953 рік. По суті – фахові рефлексії над вибуховими і, як правило, усними історіями тих, хто вижив; а це свідчення більш ніж сотні жінок. Неможливі таборові умови і материнство, двосічна сексуальність (насилля і відкуп) та релігійність. Словом, страшні й авантюрні зусилля, аби над інстинктами надбудувати щось іще. Та головне – деталі: таборова пошта, вишивання, театр, перші жінки-священики. Парадокс: через відтворення традиційних моделей жінки виборюють собі право голосу; фемінізм, зроджений консерватизмом. Книга Кісь – про перемогу: і науковиці над пафосом, і її героїнь над ХХ століттям.

Олександр Ірванець «Харків 1938»

LAURUS

Окрім Ірванця, в рубриці «розчарування року» могли бути Винничук і Дереш, якби хтось на них сподівався; а воно ж ні.  По-іншому з автором «Любіть Оклахому!»: вигадливий іронічний поет, що в прозі майже завжди хибив, але на «Харків» чекали з нетерпінням. І дарма: альтернативна версія української історії 1930-х, зі збоченцем Хвильовим і винятково несмішними гегами, стоїть, як вкопана, і жоден детективний сюжет зрушити її не може. Фантазія на тему міцної української держави, яка з позицій святково-націоналістичних завалюється в фашизм; однак вимогами тоталітарної естетики галерею статичних сцен все одно не пояснити: не цікаво, і край. Хочеться вірити, що дражлива тема – трансформація оборонного націоналізму в агресивний – не буде назавжди похована під обкладинкою безпорадного, хоч і симптоматичного роману.

Владимир Рафєєнко «Долгота дней»

ФАБУЛА

Лише лінивий не дорікнув журі ВВС, яке не проголосувало за Рафєєнка, – і свідчить це не так про бажання відтоптатися на премії, як про калібр книги, зрозумілий навіть невтаємниченим. Та говорити все ж варто про текст, писаний і виданий російською. «Долгота дней», роман плюс оповідання, написані одним із героїв, Вєрєсаєвим, який працює в бані, де позбуваються окупантів. Бо на дворі – війна,  наша, сьогоднішня; вона й оголює всю ту хтонь, яку довго культивували в місті Z. Чи казка, чи ні, однак базові сюжетні схеми очевидні: і вигадлива боротьба зі злом, і необхідність померти, аби, переродившись, вирватися в історичний «довгий» час. У підкладці – не лише фантасмагорійна російська проза 90-х, а й Гоголь: він-бо вигадав увесь той сюр, який «маленька людина» і пішла втілювати. А Рафєєнко – автор мультикультурний, тобто наш.

Віта Сусак, Олекса Грищенко «Динамоколір»

РОДОВІД

Великі книги бувають різними, а втім, часто це все ж історії саме про ХХ століття. З «Динамокольором» ситуація схожа: у першому наближенні – мистецьке видання, присвячене міцно забутому представникові Паризької школи, художнику з України Грищенку. Та якщо масштабувати, вийде розповідь про мистця в кризові часи, і вона надихає: навчання в Москві та Петербурзі, захоплення іконописом, еміґрація до Франції, знищення картин, участь у салонах, вплив кубізму, виставки, мандри, стримана популярність, та найважливіше – довге (94 роки) і плідне життя. І хоч концепція «динамокольору» не така авторитетна, як супрематизм, але можна думати по-іншому: в Україну повертається живописець європейського калібру і важливої у своїй складності ідентичності. Тепер би ще видати його мемуари про Україну, і вважатимемо, що повернувся.

Артем Чех «Точка нуль»

ВІВАТ

Книжки про війну бувають різні: художні, мемуаристика, репортажі. У Чеха збірка есеїв. Учебка, Партизани, Донбас, Попасна; близько шістдесяти замальовок (про) молодого столичного письменника в армії і на передовій. Формат – якраз для тих, ким відчував себе автор до того всього: надто безтурботних та смертельно заклопотаних водночас. Саме з відчуття провини за цивільне життя герой і вирушає бачити «нові сни». Емоційні гойдалки, притирання в колективі, воєнний побут (його багато), «ували», переоцінка цінностей, відчай: війни як такої тут мало, більше – про запізніле визрівання особистості в умовах «обнуління». І смішно, і страшно, і чесно, і не без сентиментів. Але без відповідей: раніше у Чеха з прозою геть не складалося, та не цього разу. Жахливо, що знадобився такий досвід, аби стати справжнім письменником.

Маркіян Камиш «Чормет»

НОРА-ДРУК

Роман чи повість – неважливо, важить інше: Камиш вчиться все ефектніше конвертувати власні захоплення в літературні механізми, де є не лише фактаж, а й письменницька вправність і відлиті з бетону типажі; Камиш росте. Є жанр «крутого детективу», а тут круті – брутальні й девіантні – пригоди. На околицях (Чорнобильської) Зони, сучасного Клондайку, твердою валютою є чормет, він же чорний метал. І стягують його звідусіль, впорядковуючи постапокаліптичний хаос, різномасті новочасні флібустьєри: Алік, Пєтя Торпєда, Танька Скважина. Є тут і своя мораль, і навіть мрії: надибати щось величезне, продати та впитися до смерті. Але химерний новий світ насправді достоту оптимістичний: життя є і там. А сам «Чормет» працює подібно до Зони: викривляючи людське, увиразнює базове: і тягу до смерті, і цілющу іронію на попелищі.

Катерина Калитко «Земля загублених»

ВСЛ

Так, «книга року», точніше – найкраща українська проза 2017-го. Дев’ять оповідань, викінченість форми і стилю, ефект «знайомого незнайомця», наскрізні лейтмотиви: пошуки себе, дорослішання (і цивілізаційне теж) як перманентна катастрофа, сліди присутності бога, які можуть не лише окриляти, а й змушувати почуватися вкрай незатишно; ще війна. Та, певно, найважливіше, що зробила письменниця: не пожертвувала смислом заради красивостей, а це часто буває з прозою поетів. Окрім того, Калитко змогла пройти по тонкій межі, яка відділяє міфо-притчі і складні метафори на позначення найсуттєвішого від сентиментальної поетичності та давно несвіжого «магічного реалізму». Очевидно, завданням ринку на 2018 рік є витворення такої ситуації, коли найкращу прозу не тільки нагороджують, а й повсюдно читають.

Євгеній СТАСІНЕВИЧ, The Vilage Україна