Дурбан-блюз

Ще у порту визбирують сміття, що повінню принесло,
Ще у крамницях не всюди вставили наново скло.
Вітер гуде у пальмах, вітер збиває з ніг,
Вітер погрожує збити на тебе великий зелений горіх.
Вже у порту розходяться працівники по хатах,
А у порту й машина розбита, каркас без коліс – це вже дах
Тим, хто танцює на березі, сміється і верещить,
Тим, хто пливе на шматку загорожі, що змили у море дощі.
А у порту прибирають гілля, кульочки, пляшки,
Люди у білих касках, люди, що носять мішки
Понад біленькими яхтами кудись у чорну діру.
Я пам’ятатиму всіх, і з пам’яті не зітру
Вулиці Дурбана – гомін, вікна пралень, крамниць…
Тиснеш на кнопку – і з об’єктива вилетить зграя птиць,
Вилетять сірі, носаті, почнуть перекличку гучну,
Вилетять майни – і виспівають весну…
Дурбане, я у твоєму вариві – просто кунжутне зерно,
Біла жінка із білою торбою, в торбі – біле вино,
Там, де невидима ложка мішає гулких, живих –
Продавців, покупців і тих, хто іде повз них.
«Гляньте – секретні шкарпетки! Вдягаєш на ногу – отак!»
Ось окуляри, шапки, дуже модний неоновий лак.
Із перукарень, харчевень вривається запах в юрму,
Запах з провулків важкий – теж зрозуміло, чому…
Їдуть маршрутки, свистять, барабанять, гукають дарма:
«Ма, їдемо на Касіно – миттю! Дешево, їдьмо, ма!»
Ма, розумієш, життя – це танець, навіть, коли не на жарт,
Ма, розумієш, життя – це гра, і гострий її азарт
Тут, де людина в вирі – зернятко в казані,
Де, опустившись, незчуєшся, як прикипиш на дні.
Боже, нехай Твоя ложка щоразу сягає дна,
Щоби не пригоріла навіть крихтинка одна,
Щоби повз статую Мрії пропливала із серцем легким,
Всяка душа, що не має раси, густа і гаряча, мов дим.
Господи, хай обминає щасливих недуги зло
І нещасливих теж – їм і так уже не повезло,
Хоч розрізнити годі їх у міській юрбі,
Що галасує й всміхається немов особисто тобі.
Мрія у цьому місті – наче той стовп ярмарковий,
Вилізеш, зловиш за роги її, мов велику корову –
І ось тобі все, що бажаєш – хай бачить увесь бульвар!
Вітер качає волосся в дреди, як вуличний перукар.

«Пані, подайте на прожиток заради свята Дівалі!»
Вітаєш, даєш монетку, рушаєш бульваром далі.

 

Дурбанський пляж, кінець листопада

До початку літа лишається десять днів. Океан зариває в пісок скарб з монет і перснів. Океан на спині качається, левина його розвага.  Ти виходиш на пляж, де чужинським є слово «засмага». Не знімаючи сукні, по хвилях ідеш навпрошки. Пляжні скульптори їх набирають в літрові пляшки. Зліпиш серце з піску, поряд шапку покласти просто…

На піску будуються селфі, на воді римуються пости.

 

TELL THIS TO THE GENERATIONS FOLLOWING

(напис на пам’ятнику в центрі Дурбана)

Розкажи, тим, хто йде за тобою, про справи старі.

Ось годинник поштовий спинився в базарній порі.

Ось спинивсь монумент королеви чужої і руку підвів.

Розкажи тим, хто прийде, таке, що б скоріш розповів

В перукарні, де всі такі самі, як ти, а проте

Чи важливий твій спогад тому, хто волосся плете?

Неважливість легка – це повітря, відкрите вікно.

Але й тим, хто іде за тобою, скажи все одно.

Де стояв той будинок, що слід його в землю пішов

І в конторі оцій оплавляє краї підошов,

Як вантажили всіх на підводи й що бачив згори,

Як згубилася мавпочка з клаптів – дарунок сестри,

Що казали на кухні, яка і донині мала,

Як ходили зі злом проти зла і з добром проти зла,

Як відкрився сезон полювання з дахів, із машин,

Як дивились надвір з-між віконниць, із всяких щілин,

Як горіло… як падали… викинув би з голови,

А пристало навіки. Здоровий – то й далі живи.

 

Розкажи, каже пам’ятник.

Ті, хто наступні – у них

Це вже ходить по жилах, спливає в страхіттях нічних.

В них за спиною вже те, що кожен із предків спізнав:

Нерозбірливий подих, чуттів неописаних сплав.

Дай ім’я цим потворам, дай маску – лице і житло,

Розкажи тим, хто йде за тобою, про те що було.

Хай будують будинки, друкують минущі рядки,

Хай з життя витягають чужі і прогнилі нитки,

Хай знаходять загублені речі живим корінцем

І складають найменшим казки із хорошим кінцем,

По обіді у парку сидять, каву з пончиком п’ють.

Хай ідуть галереєю масок й свої додають.

 

 

***

Замість передмови. Місце час дії: УшакаМерайн у Дурбані – одночасно парк розваг, аквапарк, колоритний пасаж із крамничками тощо – кінцева зупинка синього маршруту міського автобуса, жовтень. Компанія поетів під кінець фестивалю “PoetryAfrica” поїхала туди гуляти. Незадовго до Геловіну пасаж, так би мовити, оздобили усякими привидами, зомбі й скелетами…  Мені Глокс да Ребел барвисто розповідав про те, що в аквапарку є океанаріум зі скатами й акулами і тераріум з місцевими зміями. Глокс на Ушаку тоді не поїхав, велика компанія розділилася на кілька менших, а на змій дивитися я в результаті пішла сама, побачила їх і не тільки їх, і приєдналася до гурту значно пізніше…

Ну а згаданий у вірші кадр зберігся, але зі зрозумілих причин у мережу я його викладати не буду.

 

Де в тераріумі гадюки візерунчасті, як намистá,

Ярмаркові примари, що в руки вдіта їм волосінь проста,

Мимо чорних фігур дерев’яних, сувенірних сандаль, щитів,

Мимо різьблень із кістки тьмяних та ікластих великих ротів

Крокодилів, гіпопотамів – чи тканин, де леви, слони –

Переходиш крамничку, там де знову двері – і їх відчини.

Тут скінчилася анфілада, гомін зовнішній влігся й затих.

Білі стіни – і чорна рада дерев’яних облич на них:

Чорно-глинистих, чорно-білих, жовто-бурих на чорному тлі…

Станеш, глянеш – і вловиш хвилю, мов вібрацію з-під землі.

«На порозі країни масок не кажи випадкових слів.

Це мов пасіка: не займай нас – і почуєш наш тихий спів.

Ми – істоти без форми і проби, населяємо вільні світи,

Всюдисущі, немов мікроби, паралельні, немов кроти.

Нам ці вулики збудували, щоб не стали домівкою ви:

Мудреці їх чудово зрівняли з порожнечею голови.

Ми заповнимо порожнини, сірі зони, пусті місця.

Ми – невидимі, як порошини, згустки сил, що не мають кінця.

Ми одвіку складаємо в купи те, що важче від всяких руд.

Нас ніхто не продасть і не купить – ми поважні мешканці тут.

Пам’ятаєш, ти бачила вулій, що мов чорний великий ведмідь

Лапи скинув – і новоприбулий від живого не відрізнить.

Тільки бджоли влітають у пащу, тільки бджоли гудуть в животі.

Влізь у вухо ведмеже – і в хащі переносишся золоті.

Влізь у вухо моє – побачиш ці скарби, ці печерні меди,

Вилізь в друге – і вже позначу я в тобі невитравні сліди.

Ми виловлюєм гнів і відчай, страх, жадобу, тривогу довкруг;

Всі ці речі вирують вічно, так що людство – наш вірний друг.

Та і вам від нас дещо буде, ми домовимось із людьми,

Ми надійніші від опудал, і за зброю прекрасніші ми.

Ми є стражами того, що ти забереш за ці двері навряд…»

Отже, тут має бути фото, на якому завис апарат.

 

***

Де б’ються хвилі вічно юні в новий бетонний хвилеріз,

Ти на одній високій дюні залиш недоторканний ліс.

Ми в світ приходим будівничі з майданчиком у голові –

І нам міста і парки личать, сади і села вузлові,

Нам личать серпантини звивин, поля й плантації – та все ж

Мачете, екскаватор, рівень бери не всюди, де ідеш.

Над блиском пляжного бульвару, що вже за ним не ти, а світ,

Лиши собі зелену хмару – не сад, не парк, не живопліт.

В яку влучають блискавиці чуттів, що годі описать,

Де в хащі чи стумокікриться, а чи мурах блакитних рать,

Де те, що бачити не мав би, з’являється – і на шляхи

По третій чарці вийдуть мавпи, чи зранку вилетять птахи,

Звідкіль сліди ведуть до моря – і з моря, лапчасті й чудні,

Де як проходиш, щось говорить, а як підійдеш – наче й ні…

У парку значно спокійніше – є ліхтарі, а змій нема,

Твої майдани варті віршів, двори – довершеність сама,

Ось сад, що дар його чудовий, не гірший ніж, ще й більший від…

Аж тут  життя, як цар казковий, кричить: «Принось незнаний плід!»

Або наказує: «Бажаю таке, на що немає слів!»

І Бог дари такі лишає у лісі в дуплах давніх слив,

В норі, у листі, край болота… За що це б’ються змій і рись?

І принесеш – така робота у нас, що на землі знайшлись.

Але щораз добріші звірі й дедалі меншає шипів,

Подряпин на відкритій шкірі і у волоссі реп’яхів.

Можливо – а хіба вгадаєш? – хоч він не місто і не сад,

Ти в чомусь теж його плекаєш – на інший, загадковий лад…

 

Прапор свободи

для ІтумеленуМаквели

Мій товариш, поет, все, бувало, мені говорив:
«Упізнаю я прапор свободи між всіх прапорів!»
Я поету пробачу, але не політику, ні:
Хто так скаже – вважайте, зізнався в великій брехні.
Кожен прапор, і навіть мій прапор – лише полотно.
Я вклонюся йому, але знаю, що є знамено,
Важливіше за всі – і найбільша є вірність йому.
Навіть води по краплі долають печерну пітьму
І виходять на світло живим джерелом поміж скель,
І повітря знаходить шпарини в стіні підземель.
Навіть черв, навіть миша знаходить ходи, прогризає діру.
Якщо зраджу цю вірність – то гірше, ніж просто помру.
Я сидів тут, я скелю рубав тут, пив воду брудну
І дивився на гору он ту, і я знав: перетну
Цю затоку будь-що і знання цього не відпущу.
Ви, напевне, вже знаєте, як наш великий віщун
Звідси, з клятого острова плив, відв’язавши човна
Й не полишивши вірності до океанського дна.
Чи він знав, що загине? А все ж часто сниться мені,
Як світилася хвиля й горіло багаття на дні…
Ну і – прапор. Я знаю його. Рипнув третій замок,
Розчинилися брами, й від моря почувся гудок.
Видно з палуби гору по той бік води. Якорі
Підіймаються, пахнуть знайомо канати старі.
Й вірний прапор свободи вітри розгортають міцні:
Хто назве його колір – зізнався в великій брехні.
Ще не видно і порту, ще в гавань ніхто не зайшов,
А в обличчя тобі розгортається вигрітий шовк,
Розгортається шовк, холодніший за хвилю морську,
І стає наче камінь. Я знаю: стіну цю важку
Наш віщун тої ночі зустрів і спізнав її теж…
І, цілуючи прапор свободи –
Крізь нього ідеш.

Результат пошуку зображень за запитом "ганна яновська"

Ганна ЯНОВСЬКА – для «Майдану» в надвечір’я Нового 2018 року із вітаннями редакції та читачам