Він мав щастя народитися в сім’ї глибоко шанованого в Чернівцях професора Степана Смаль-Стоцького – мовознавця, педагога,  завідувача катедри української мови та літератури, декана філософського факультету місцевого університету, визначного громадсько-політичного діяча, депутата Буковинського сейму та  Віденського парламенту. Ще за життя його називали «батьком, пробудником, творцем українського національного відродження на Буковині» і казали, що «жодної суттєвої події в суспільному житті краю того часу не обходилося без його активної участі» ¹. Степан Смаль-Стоцький походив із давнього українського села Немолів (нині – Немилів на Львівщині), був вихований у гармонії з рідною природою, вірою в Бога й українськими традиціями. Всі ці чесноти він передав своїм дітям, і щонайперше – старшому синові Роману.

Степан Смаль-Стоцький

Мама, Емілія Заревич, була дочкою пароха Рожнова на Снятинщині, отця Михаїла. Її стрий (дядько) Федір Заревич був відомим письменником і публіцистом, одним із засновників народовського руху. Не дивно, що вона також була активною учасницею доброчинних і жіночих організацій, 1909 року очолювала «Жіночу громаду в Чернівцях».

Діти в родині Стоцьких росли в атмосфері любови до України, її мови й історії, шанували національні традиції і, найголовніше, завжди й усюди, без огляду на історичну ситуацію, ревно працювали для утвердження української державності.

Перша чернівецька адреса, де родина винаймала апартаменти і де Роман провів свої дитячі роки, – це теперішня вулиця Андрея Шептицького, 31 (тоді Ландгаузґассе, 2). Сучасна назва вулиці пов’язана з перебуванням майбутнього митрополита, а тоді ще станиславівського єпископа. У свій перший приїзд до Чернівців (1898) Шептицький відвідав греко-католицький храм, що його було видно з вікон помешкання Стоцьких. Сам професор був головою братства Святого Апостола Тадея при цій церкві (тоді святих Петра та Павла; нині це – катфедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці). У його помешканні сановний гість і зупинився на постій. Малий Роман мав тоді лише п’ять років.

Сучасний вигляд церкви

Вісьмома роками раніше цю адресу відвідував також Іван Франко під час свого першого приїзду до Чернівців (тут він завершував свою університетську освіту – звичайно ж, за цілковитої підтримки професора Стоцького).

Саме в цьому помешканні професор разом із  австрійським мовознавцем (і сусідом) Теодором Гартнером працював над першим (і вже легендарним) гімназійним підручником з української мови «Руська граматика», що до 1928 року був головним підручником Галичини та Буковини з української мови для середніх шкіл. Саме завдяки йому було запроваджено реформу українського правопису – введено «фонетику» на місце «етимології». Підручник вийшов друком якраз у рік народження Романа, що стало знаковим для його подальшої наукової долі.

Коли Роману виповнилося сім років (1900), родина перебралася на вулицю Новий Світ, 61  (нині вулиця Т.Шевченка, 55). Цю адресу на Буковині й далеко поза нею на той час знав кожен освічений українець.

У Чернівцях наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття душею всього українського інтелектуального та культурного середовища був університетський професор Степан Смаль-Стоцький. А саме це середовище творили такі особистості, як письменниця Ольга Кобилянська, письменник, журналіст і педагог Осип Маковей, науковці Зенон КузеляОмелян Попович, гімназійні професори Мирон КордубаВолодимир Кмицикевич, Юліан Кобилянський. В оселі професора Смаль-Стоцького зупинялися на короткий час чи відвідували її з візитою Леся Українка, Іван Франко, Дмитро Антонович, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, Ярослав Веселовський, Кирило Трильовський, Теодот Галіп, Микола Лисенко. До них часто приєднувалися Богдан Лепкий і Остап Луцький.

Про відвідини цієї оселі Іваном Франком залишив свій спомин сам Роман Смаль-Стоцький, який на той час мав 16 років і був добре обізнаний із творчістю письменника:

«Перебування Франка в Чернівцях врізалося з незвичайною яскравістю в моїй памяті, в памяті гімназиста, що переживав як велику подію цю можливість бачити з близька великого поета.

Отже одного гарного ранку ранньої осени задзвонив хтось до брами батьківського дому, домагаючися побачення з батьком…. Він довідався, чи мати дома і сказав слузі: «Ви тільки там доложіть, що Франко зі Львова приїхав та й мене приймуть». Коли мати з недовірям вийшла у присадок, перед нею справді стояв – Франко. Зараз покликала мене мати із саду і ось перший раз я побачив перед собою Франка. Вразило мене передовсім те, що Франко, як я ствердив при привітанні, мав покручені руки — покручені пальці в скорчі…

Скоса я поглядав на Франка здивований, що цей поважний і сумний чоловік написав «Лиса Микиту», твір повний безжурного гумору, з якого сотні віршів цитовано при кожній нагоді в нашім хлопячім товаристві.

За кілька хвилин приїхав, викликаний матір’ю – батько. Франко зразу приступив до справи. Він почав скаржитися на львовян, що його переслідують. Львовяни, мовляв, пішли до російського консуля, намовили його не давати йому візи. І ось тому він не може поїхати до Одеси, щоб викупатися в лимані. А ці купелі негайно вилікували б скорч його рук. Тому він приїхав до Черновець, знаючи, що батько, як віцемаршалок краю, зможе дістати йому в російського консуля візу до Росії.

Російським консулєм у Чернівцях був тоді зросійщений поляк Доліва-Добровольський, дуже освічена і культурна людина, збирач старовини.

Тому зрозуміло, що один телефонат батька до Доліви-Добровольского – і віза до обіду була вже в пашпорті Франка…

На чай батьки запросили для товариства Франкові – але тут я вже не цілком певний – Василя Сімовича або Остапа Луцького. Глухо пригадую собі довгі розмови про апокрифи.

Ввечір Франка відвезли на залізницю і він поїхав далі до Одеси, але ще й тепер стоїть переді мною ця перша зустріч з Франком».

Саме серед такого достойного товариства зростав і формувався Роман Смаль–Стоцький.

Вже наприкінці життя він з теплотою згадує, як вплинув на нього український дух у батьківськім домі: «Вже в студентський час, як гімназист у Чернівцях я просяк впливом мого батька, автора «Буковинської Руси» та ентузіаста Шевченка, тим почуттям безперервності нашої державної традиції… У нашій вітальні висіли і старі мапи України, і штихи гетьманів Хмельницького, Мазепи, Апостола, закуплені в антикварні Гірземана в Липську, і вони «наочно методою» негайно переконували всяких гостей, як князя Гогенльоге-Шіллінгфюрста або барона Бляйлебена, президентів Буковини, пізніших прем’єрів Австрії, про існування української нації. З цими традиціями я пішов у життя і вони вияснюють те, що на протязі десятиліть я робив і ще тепер роблю…» ².

Все ж найважливішим мав бути факт, що малий Роман ріс в атмосфері, коли батько разом із своїми сподвижниками денно і нощно працював на утвердження прав українців Буковини. Тому, ще навчаючись в гімназії, Роман мав свій гурт добре освіченої молоді, до якої входили Василь СімовичМирон КордубаОстап ЛуцькийЗенон Кузеля й інші молоді небайдужі люди молодої ґенерації.

До речі, професор надавав суттєву матеріальну допомогу обдарованим науковцям і письменникам. Саме йому завдячують публікацією своїх творів більшість тогочасних українських письменників Буковини. Про це написала колись Ольга Кобилянська: “Він тут нам всім – як рідна земля, “рідний”… дякую заздалегідь, що буде помічний в моїй грошовій справі”. Адже він допомагав їй скрізь, де тільки був і як тільки міг. Допомагав підтримувати зв’язок зі світом, бо цінував світове значення її творчості. Вона ж його за це глибоко шанувала. Навіть день народження свій відзначала в родині Стоцьких, що свідчить про багато що. Адже панна Ольга так просто нікому не довіряла.

Про ті часи та перебування в родині професора Смаль-Стоцького залишив дуже теплі й детальні спогади видатний мовознавець Василь Сімович. Саме йому як дуже ретельному й талановитому студенту професор довірив бути домашнім учителем, «помагаючи Романові при домашніх завданнях».

А початкову класичну освіту Роман здобув в українській початковій школі, відтак 1903 року вступив до Чернівецької ІІ-ої цісарсько-королівській гімназії, навчання в якій тривало вісім років. Її випускники отримували право вступати до всіх вищих навчальних закладів Австрії. На фронтоні споруди золотими літерами було написано: «Українська Державна Гімназія». За короткий час вона виховала цілий загін української інтелігенції. Серед її викладачів були знакові імена, зокрема, й уже згадані в цьому тексті: історик Мирон Кордуба; мовознавець-лексиколог, перекладач, автор латинсько-українського словника Юліан Кобилянський (брат Ольги); лексикограф, перекладач Володимир Кміцикевич; класичний філолог Агенор Артимович; мовознавець Микола Равлюк.

Коли Роман Смаль-Стоцький закінчив гімназію з найвищою оцінкою «дуже добре», дістав від батька нагороду за добру науку – подорож на могилу Тараса Шевченка до Канева.

Отримавши добру домашню та гімназійну освіту, Роман подався у європейські університети студіювати філологію. У ті часи було заведено навчатися в різних університетах. Тож спочатку Роман студіював у Віденському університеті, потім у Ляйпціґзькому, а завершив курс 1914 року в Мюнхенському університеті Людвига-Максиміліана. Протягом цього часу він слухав лекції професорів-славістів зі світовими іменами: А.Лескіна, К.Бругмана, В.Вундта, К.Лампрехта, В.Вондрака, А.Віндіша й інших. Водночас і сам зайнявся наукою – ще будучи студентом, опублікував у берлінському журналі «Архів слов‘янскої філології» свою першу серйозну наукову працю «Причинки до української лексикології». Наступного роаку в тому ж Мюнхенському університеті під керівництвом видатного німецького славіста Еріха Бернекера захистив і опублікував дисертацію на тему: “Нарис словотвору українських іменників”. Відтак був запрошений викладати в Орієнтальній академії в Берліні.

Проте трагічна дата першого серпня 1914 року внесла свої вагомі корективи як у наукове життя Романа Смаль-Стоцького, так і в розмірене життя його родини.

Восени 1914 року, після першої російської окупації Роман повертається до родини в Чернівці, де на той час уже «все українське життя війна й московська окупація знищили. Дім батьків був виграбований москалями. Як вихор листя, так війна людей порозкидала по всіх сторонах…Одна відслона життя нашої Буковини скінчилась» ³.

Так, у неповні 22 роки, для Романа Смаль-Стоцького закінчились, як виявилося згодом, найкращі роки його життя. Відтак почалися довгі роки еміґрації. І водночас праця для розбудови української державності.

Протягом усього життя він здалека уважно стежив за життям у рідних Чернівцях, мріяв повернутися, проте не судилось… На схилі віку він написав у спогадах: «З якою ясністю виринають в моїй пам’яті прегарні Чернівці, столиця Буковини! Як Київ над Дніпром, так і Чернівці над Прутом, положені на горі й вилискують на сонці золотими банями величавої палати православної митрополії, разом із банями і вежами інших церков, а поміж ними височіє найвища вежа міської ратуші понад увесь обрій. Все місто поринає в зелені парків на тлі далекої гори Цецини із решткою замчища. Я вже гімназист найвищих кляс, член таємного гуртка гімназистів при товаристві «Січ»… Муравлиною працею, крок за кроком, розбудовувалось українське життя, і вся громада раділа кожним успіхом, що скріплював «національний стан посідання» ⁴.

Його мобілізують до буковинського 41-го піхотного полку – того самого, в якому колись служив Юрій Федькович. У 1914-му полк дислокувався у Штирії. Ось як сам Роман Смаль-Стоцький згадує про ті події:

«Разом із моїм 41 полком піхоти я відступив, під час великих морозів 1914 року із Чернівець через Дорну Ватру на Семигород; наші кубанці гнали нас поперед себе. Вкінці привезли нас до Штірії на переформування. І тут при лікарськім перегляді мене звільнено з армії – «герцфелер», і я добрів до Відня.

Просто з двірця поїхав до каварні Рейхсрат і там за півгодини про все довідався: де мої батьки, де наші буковинці. Зустрів Василя Сімовича, що зараз запровадив мене до Союзу Визволення України на Йозефштрассе, 79. Тут познайомився я з союзівцями, що вислали мене емісаром Союзу Визволення України до Мюнхену для політичної праці. Союз незабаром договорився з німцями в справі таборової діяльности, і мене спершу приділили до табору Раштат, потім до Вецляру, а вкінці до Зальцведеля»⁵.

У 1915-1918 роках був активним співробітником «Союзу Визволення України» у таборах полонених. Разом із батьком, Степаном Смаль-Стоцьким, а також Богданом Лепким і Андрієм Чайківським працює в таборах для російських полонених, де було зібрано понад 50 тисяч українців. У таборах організували курси для неписьменних, читальні, театральні трупи, друкарні, видавали газету. За клопотаннями Сімовича у кожному таборі відкрили трикласні народні школи для малоосвічених і народні університети. Значна увага приділялась українській мові.

Після проголошення в листопаді 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) її уряд призначив доктора Романа Смаль-Стоцького своїм дипломатичним представником у Берліні. У 25 років він стає професійним дипломатом. Знання європейських мов допомогли йому швидко встановити зв’язки з дипломатами інших держав. Він передавав їм інформацію про українські справи і отримував від них важливі документи; як зазначало керівництво, він «завжди був добре поінформований».

«У цей складний і драматичний період Української Народної Республіки, в Західній Європі активізувалась аґентура, яка вела шкідливу діяльність проти нашої держави. Особливо дошкуляла аґентура радянської Росії. Роман Смаль-Стоцький пильно стежив за провокаційними діями останньої та своєчасно інформував уряд і спецслужби УНР про це»  .

Як бачимо, історія повторюється з завидною постійністю й дає нам уроки. Аби було кому вчитися…

І далі про його діяльність на дипломатичній службі: «Будучи послом УНР в Берліні, Р.Смаль-Стоцький не обмежується тільки двосторонніми відносинами Німеччини й України. Він уважно спостерігає за ставленням до УНР з боку інших держав. Особливо це стало необхідним після підписання мирного договору між Польщею з одного боку, та РРФСР та УССР, з іншого, 18 березня 1921 року» .

Окрім суто дипломатичних обов’язків, перебуваючи в Берліні, він разом з представниками Вірменії та Грузії організував допомогу голодуючим на території колишньої Російської імперії.

Зрозуміло, що добра праця молодого й освіченого дипломата не всім подобалась – на нього писали доноси. На захист Романа Смаль-Стоцького став поміркований і тактовний Микола Василько, на той час посол УНР у Швейцарії й одночасно головний уповноважений міністра УНР із фінансових справ за кордоном і відповідальний за роботу українських посольств за кордоном. В офіційній відповіді члену дипломатичної місії УНР в Парижі Миколі Левитському він доводить високий професіоналізм Романа Смаль-Стоцького, характеризуючи як «надзвичайно здібну, надзвичайно пильну і серйозну, як для дипломатичного фаху особливо надаючу людину». Він прекрасно знав Романа і всю його родину з Чернівців, адже вони мешкали поруч на одній вулиці Новий Світ.

Роман виніс із батьківського дому потребу за кожної нагоди допомагати молодим талантам. Коли працював у Німеччині, надавав матеріальну допомогу талановитому художнику Миколі Глущенку.

Проте у лютому 1923 року дипломатичну місію УНР у Берліні було закрито.

Роман переїхав до Праги й повернувся до наукової праці в Українському Вільному Університеті. Проте вона тривала не довго. Головний отаман УНР Симон Петлюра не хотів марнувати дипломатичний талант Р.Смаль-Стоцького і скерував його неофіційним представником України до Великобританії. При цьому президент Чехо-Словаччини Томаш Масарик надав йому професорську стипендію для наукового стажування в Лондоні.

Упродовж 1924-1925 років Роман Смаль-Стоцький як гостьовий професор читав лекції в коледжах Лондонського та Кембриджського університетів, поєднуючи це з виконанням доручень голови Директорії й Уряду УНР. Вже пізніше, по закінчені своєї місії, він не раз відвідував Велику Британію, де виступав з лекціями та політичними доповідями.

Коли 1925 року закінчилося його стажування, він на пропозицію прем’єра УНР в екзилі Андрія Левицького переїхав до Варшави, де залишався до 1939 року. Працював на посаді професора Варшавського університету та в Українському Науковому Інституті, брав активну участь у діяльності Державного центру УНР на еміграції (представник УНР при польському уряді, віце-міністр закордонних справ, міністр культури, віце-прем’єр-міністр). Завдання Уряду УНР в екзилі були складними: збереження українських державницьких традицій, відстоювання їх на міжнародній арені і – чи не найважче завдання у всі часи для українців – згуртування української еміграції під єдиним прапором боротьби за відродження української державності.

Отримавши в багатьох європейських університетах перфектну освіту, він зумів уникнути долі багатьох тодішніх діячів і не загрузнути в містечкових суперечках між галичанами та буковинцями, греко-католиками та православними. Це йому дуже допомагало в дипломатичній та іншій праці.

Мав дар політичного передчуття: «Найбільшим ворогом українства він вважав російський більшовизм. В одному з листів [до Василя Сімовича – Л.Щ.] в 1930 році він писав: «Боюся, що ми приспішним кроком ідемо до нової європейської війни. Дуже тяжко на душі, але помимо всього треба працювати і бути готовим. А в цьому всьому Польща є наш союзник, і ніякі локальні історії – як би вони не сумні були – нас в цьому не захитають. Політика робиться розумом, а не чуттям. І далі треба ще мати на увазі, скільки само УНДО в тій трагедії також завинило. Так завинило. Тверде слово, але правдиве» .

Сказано, як сьогодні. Що то добра школа!

Роман Смаль-Стоцький неофіційно представляв Державний центр УНР в Німеччині, Великій Британії, Чехословаччині, Болгарії, Угорщині, Румунії, Фінляндії, Бельгії, в Балтійських країнах, виїздив туди з місіями.

У цей час в його житті трапилася дуже сумна подія. В серпні 1938 року в Празі відійшов у вічність його батько, професор Степан Смаль-Стоцький, який завжди був для Романа найбільшим авторитетом. Він залишався біля батька в його останні дні і сповнив всі батькові заповіти. Передав бібліотеку Ст. Смаль-Стоцького (5 000 томів), за його заповітом, у Музей визвольної боротьби України у Празі.

Спочатку Степана Смаль-Стоцького поховали в тимчасовій гробниці на Ольшанському кладовищі Праги, а потім, владнавши всі формальності, Роман перевіз його прах до Кракова. До речі, у складних умовах різкого погіршення міжнародних стосунків у Європі – це був останній потяг, який перетнув чесько-польський кордон у 1938 році. І складався він лише з одного вагону з труною. У Кракові вже була похована його мама Романа, і саме тут він, на прохання батька, збудував сімейний гробівець.

Початок Другої світової війни застав його у Львові, де він короткий час працював у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ). З окупованого радянськими військами міста він перебрався назад до Кракова. Тут разом із членами Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), найбільшої української політичної партії в Галичині підписав меморандум до німецьких властей в надії на створення у складі створеного нацистами генерал-губернаторства українського автономного краю. Втім, політичні реалії тому не сприяли. Відтак Роман Смаль-Стоцький перебрався до Праги, але й там залишався під поліційним наглядом до кінця війни.

Він повернувся до наукової праці. Вже 1942 року вийшла його ґрунтовна праця «Германсько-німецькі культурні впливи в дзеркалі української  мови».

По війні Роман Смаль-Стоцький опинився в американській окупаційній зоні Німеччини, звідки 1947 року перебрався до США, де продовжив  наукову працю.  Став професором східноєвропейської історії в університеті Маркет у Мілвокі (штат Вісконсин). У 1949 році заснував в тому університеті Інститут слов’янознавства і був його директором до 1965 року.

Від батька Роман Смаль-Стоцький перебрав не лише «віденську» школу філігранності й відповідальності у філологічній праці, але й наснагу до діяльності на культурно-освітній ниві. Очолював Наукове товариство ім. Шевченка в США впродовж 1952-1969 років, а з 1955-го був президентом Головної Ради НТШ. З того ж 1955 року входив до складу політичної ради Українського Конгресового Комітету. Член кількох наукових  товариств і літературних клубів.

Був автором понад 150 праць із ділянок української мови, літературознавства, історії, культурології, політології тощо – головно українською, англійською та німецькою мовами. Разом з І.Огієнком видавав серію “Студії з української граматики” (шість випусків у Варшаві). Досліджував питання української народної етимології, табуїзмів польського партизанського сленґу та радянської мовної політики в УРСР. Як мовознавець розглядав також питання словотвору, соціолінгвістики і міжмовних зв’язків української мови. Опублікував наукові праці: «Нарис словотвору прикметників української мови» (1925); «Значення українських прикметників» (1926); «Примітивний словотвір» (1929); «Українська мова в Cовєтській Україні» (1936); «Німецькі культурні впливи у дзеркалі української мови» (1942); «Походження слова „Русь“ (1949), «Розвиток поглядів про семю словянських мов і їх взаємне споріднення». Уклав багатотомний „Українсько-англійський етимологічний словник“ (виданий у 1962-1977 рр.). Активно виступав з публіцистичними та політологічними роботами: „Проблема національностей у Радянському Cоюзі і російський колоніальний імперіалізм“ (1952); „Націоналізм неросійських націй у Радянському Cоюзі“ (1960), «Прадвдиве значення совєтського терміну “Україна”(1968).

Деякі з названих його праці розміщені на електронному ресурсі Diasporiana і не втратили своєї актуальності донині.

Професор Роман Смаль-Стоцький зредагував перше видання двотомника «Нарис історії України» українського історика XX століття Дмитра Дорошенка, яке вийшло у Варшаві 1932 (том I) і 1933 (том II) роках. Під його редакцією 1934 року вийшла праця Д.Чижевського «Фільософія Г.С.Сковороди».

Від 1963 до кінця життя працював в Українській католицькій семінарії у Вашінгтоні (округ Колумбія).

Роман Степанович Смаль-Стоцький відійшов у вічність 27 квітня 1969 року у Вашинґтоні й похований на українському католицькому цвинтарі в Ленґгорн (штат Пенсильванія).

А завершити нашу розповідь про цю неординарну постать хочеться словами самого професора Романа Смаль-Стоцького:

«Якщо я задумуюся над всіма відслонами нашого життя за останнє півстоліття, то маю враження, що світла цілком переважають тіні. Попри всі негативні риси нашого чубатого характеру, конструктивні риси, що творили і творять додатні цінності, були і є в сталому зрості. Які виклики доля не кидала українству, українці завжди уміли, під час усіх трагедій Европи, імпровізувати свої форми суспільного і культурного життя; вони не допустили ні на хвилину до перерви тяглости нашого історичного процесу, що об’єднував у цілість окуповані краї й еміграцію, і виявили подвигу гідну культурну й політичну поборницьку динаміку, яка тепер охоплює американський континент.

Невмируща нація.

Де є коріння цієї динаміки? Хто творці цього переможного поступу української ідеї в світі?

Стають перед моїми очима низка діячів науки та громадського життя, низка людей здебільша консервативного напряму або напряму «здорового мужицького розуму», низка людей, що глибоко погорджувала ультрапатріотичною фразеологією і, з скромністю всіх визначних науковців, посвячувала себе буденній праці. Це були франківські каменярі, що не тільки лупали скалу, а підбудували фундамент і виховували молоду генерацію.

Вони не любили почестей, їх насолодою був сам процес праці» .

Так він написав про свого приятеля українського мовознавця, бібліографа, фольклориста, історика, журналіста, етнографа, редактора і видавця, громадського діяча Зенона Кузелю. Але ці слова якнайліпше можна допасувати до самого Романа Смаль-Стоцького…

ПРИМІТКИ

¹ Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. – С. 265.

² Там само. – С. 332-333.

³ Роман Смаль–Стоцький. Спогади про Зенона Кузелю. // Добржанский О., Старик В. «Бажаємо до України!». – Одеса: Маяк, 2008. – С. 668.

⁴ Там само. – С. 667-668.

⁵ Там само. – С. 668-669.

⁶ Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. – С. 318-319.

⁷ Там само. – С. 319.

⁸ Там само. – С. 327.

⁹ Добржанский О., Старик В. «Бажаємо до України!» – Одеса: Маяк, 2008. – С. 671-672.

Леся ЩЕРБАНЮК, “Zbruć”

 

08.01.2018