Але ось що стосується того, що парафіянина, хрещеного в «розкольницькій» церкві, не можна відспівувати, криється цікавий прецедент, який можна використати з вигодою.

Після поділів Польщі велика частина українських земель опинилася в Росії. Вже за Єкатєріни Другої розпочалося викорінення греко-католицької віри з особливою жорстокістю. Церкви на Волині, Підляшші і Холмщині насильно переводили в православ’я, священиків висилали на Сибір.

Чи означає це, що всіх мирян перед тим, як прийняти в лоно «єдіноутробной церкві», перехрещували? А коли московські агресори захопили Україну і ліквідовували УАПЦ? Теж перехрещували? Або коли визволителі переводили греко-католицькі храми в московський патріархат? Чи коли вже в наш час захоплювали храм КП або УАПЦ, то що робили з парафією?

Перехрещували кожного?

І от виходить цікава штука. Якщо не перехрещували, то діяли не канонічно?

Тепер пора переглянути архіви і кожен храм, який був захоплений московськими грабіжниками в рясах, повернути тим, кому він перед цим належав. Зокрема Києво-Печерську лавру – правдивій Київській Церкві, Почаївську – УГКЦ.

А для початку заборонити вживати назву «українська», бо вона таки російська. Далі, як для іноземного представника, зрівняти податки й оплату за комунальні послуги з тими, що нараховуються підприємствам.

Протоієрей МПЦ товариш Рябко навіть заявив, що «православна церква – це закрита військова організація, яка має свій статут, свій порядок». То, мабуть, і діяти з нею пора по-військовому.

Ось у Вінниці під будинок єпархії УПЦ МП «в рамках флешмобу #принесиляльку принесли, окрім іграшок, ще й труну».

А це лише початок. Бо так повинно бути по всіх містах. Окупантів з банди Ґундяєва треба гнати в шию. В жодній країні, яка перебувала в стані війни, не було свободи слова (бо ж не про віру тут йдеться, а про антиукраїнську пропаганду) для агресора. З якого дива у нас має бути інакше? Я дивуюся: коли рідних депутатів і чиновників можна кидати в смітники, то чому ворога в рясі — зась?

Хочеться вірити, що й наші браві нацики, які з задоволенням трощать вітрини, марширують зі смолоскипами і влаштовують показушні блокади, спроможні приєднатися до цієї акції. Хоча досі вони вели себе дуже обережно стосовно «русского міра» і так ніколи й не насмілилися щось побити Ахметову чи Коломойському.

Разом з тим хочу нагадати, що 19 жовтня 2014 року Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав заявив про те що УГКЦ визнає Українську Православну Церкву Московського Патріархату єдиною канонічною Православною Церквою в Україні і «поважає канони та внутрішній порядок православної сторони».

Може, тоді ще не було так виразно видно справжнє обличчя цього троянсько-московського коня, але зараз, мабуть, годилося б почути щось інше. Не треба боятися якихось бунтів навіть, якщо на державному рівні наполегливо посприяти об’єднанню всіх трьох православних гілок.

Якщо у Болгарії за тиждень усіх об’єднали без особливих ексцесів, то і нам вдасться. Якась частина старовірів може залишитися. Чому ні? У Болгарії їх назбиралося кілька десятків тисяч і з кожним роком меншає. Бо вимирають в силу природнього процесу.

Цікаво, що коли  2010 року Кіріл всія Русі приперся до Києва, то Національний канал цілий день демонстрував його візит, забувши й про засідання кабміну. А товариш Азаров навіть не обурився. Потім поїхав Кіріл в Одесу похлюпатися у фекаліях, пробув там лише три дні з 21 по 23 липня, а місцеве телебачення цілий тиждень вістило народові благу вість: їде! під’їжджає! приїхав! уже срєді здєсь! Життя зупинилося. Кілька днів ані одесити, ані відпочивальники не мали поняття, що ще цікавого відбувається в Одеській області, бо з ранку до вечора був тільки Кіріл, Кіріл і ще раз Кіріл.

І от під цей шумок прес-аташе Одеської єпархії атєц Сєрґій, натхнений візитом Кіріла, закликав покінчити з розколом у церкві за болгарським сценарієм: «Так що якщо буде політична воля, якщо керівництво країни виявить політичну мудрість, то розкол зникне як дим. Може бути, не за тиждень як в Болгарії, але протягом місяця про нього забудуть як такий».

А бачите? І вони так мислять.

Потім вияснилося, що атєц Сєрґій наплів це з бодуна, бо Одеська єпархія поквапилася відхреститися від такої ориґінальної ініціативи.

Спочатку я думав, що до виборів ризиковано забороняти «РПЦ в Україні», а тепер на тлі вірусу зрадофілії бачу, що ця заборона жодним чином не вразить демократичні сили, а навпаки злютує їх довкола найпрогресивніших партій та об’єднань.

Бо чим ми гірші за болгарів?

Щодо другого сумного трафунку, то не будемо забігати поперед батька в пекло. Як на мене, справа там теж темна. Мене, однак, ошелешила одна фраза. Безперечно фраза тижня. Убивця Ноздровської, який завдав їй (якщо це таки він) 16 ножових ударів, заявив, що погоджується зі звинуваченням, але не погоджується з тим, щоб його ув’язнювали, бо «я чєлавєк сємєйний, імєю сєм’ю».

Можна лише собі уявити, з яким нетерпінням чекає його сім’я.

Юрій ВИННИЧУК, “Zbruć”

10.01.2018