– Скільки дітей живе в сірій зоні?

– Таких даних немає. І навіть якщо вони з’являються в ЗМІ, я їм не дуже довіряю. Сьогодні поняття сірої зони чітко не визначено. Ми не можемо сказати, що вона має стійкі кордони. Ситуація постійно змінюється. А з нею і кількість людей, які залишилися жити на цих теренах.

– Як ці люди виживають?

– Я б сказала, що воєнний конфлікт, який триває від 2014 року, став уже частиною нашого життя. Деякі процеси навіть встигли стабілізуватися. Коли говорити про те, що було на лінії розмежування раніше і сьогодні, то можна відзначити, що ситуація змінилася на краще.  Люди звикли жити з урахуванням її особливостей, налагоджувати свій побут. Тобто, життя триває.

Звісно, це не означає, що все стало легко і просто. Але люди навчилися виживати в екстремальних умовах.

– Хто займається питаннями дітей сірої зони?

– Займаються всі – і держава, і громадські організації, і міжнародні структури. Наприклад, я не можу сказати, що в сірій зоні є діти, які не відвідують школу. Здебільшого це питання вирішене. Є шкільні автобуси, що підвозять дітей. Якщо після руйнувань потрібно ремонтувати будівлі, то передусім увагу звертають на школи і дитячі садки, хоча з дитячими садками питання складніше.

З дітьми сірої зони працюють психологи  від соціальних служб. Дуже багато міжнародних організацій постійно відкривають офіси, вони на Сході країни вже вкоренилися, якщо можна так висловитися. І реалізують спеціальні програми, розраховані на ці реґіони. Так само активно працюють і громадські організації – і колишні, і ті, що з’явдяються тепер. Там багато хто працює, наскільки ефективно – це інше питання.

– Чи часто дітям, щоб потрапити до школи, доводиться долати лінію розмежування? Наскільки це небезпечно?

– Місцеві мешканці добре знають, де небезпечні зони, куди не можна ходити, де можна підірватися на мінах. Ці місця вже визначені. Якщо в якійсь місцевості немає школи, дітей автобусами підвозять до інших населених пунктів. Трагічної ситуації в цьому немає. Можливо, є якісь локальні труднощі, але вони стосуються окремих сіл.

Інша справа, що в сірій зоні майже всі діти травмовані психологічно. Їм усім потрібні наша допомога та увага. Від війни насамперед  потерпають діти.

– Чи отримують діти сірої зони повноцінну освіту?

– Думаю, що ні. Але до школи вони ходять і знання отримують. Звичайно, класи не укомплектовані, в деяких займаються буквально чотири-п’ять учнів. Бракує підручників. Але спільними зусиллями ці проблеми якось вирішуються.

Я знаю київські школи, які дружать зі школами сірої зони. Вони постійно надсилають туди посилки, вчителі передають своїм колегам книги, діляться методичною літературою. Звісно, створити там інтернет-класи зараз нереально, і ми про це не говоримо. Наше завдання – враховувати реальність і діяти відповідно до неї.

– За якими програмами проводиться навчання в школах – за українськими або за якимось іншими?

– Звичайно, якщо ця територія не перебуває в так званих ЛНР/ДНР, то це українські програми. У ЛНР/ДНР програми російські, п’ятибальна система оцінки. Там, на жаль, в системі освіти багато чужого. Як будемо переучувати цих дітей – завдання майбутнього, але думати про це ми повинні вже зараз.

– Чи отримують діти сірої зони українські атестати і чи мають якісь преференції щодо подальшого навчання на території України?

– Звісно, так. І вони мають преференції не лише під час вступу на території України. Певні переваги їм надають і деякі закордонні ВНЗ. Серед них, зокрема, польські. Я знаю десятки прикладів, коли в такі виші вступають навіть діти з окупованих територій.

– Чи надає Україна дітям із сірої зони можливість відпочивати в дитячих таборах на контрольованій нею території? Наскільки активно це практикується?

– Так, звичайно. Наші партнери у Краматорську і Маріуполі, які постійно відстежують ситуацію в сірій зоні і їздять туди, розповідали мені, що тамтешні діти часто відпочивають в українських дитячих таборах. Нерідко переїздять з одного в інший. Для них також організовують відпочинок за кордоном. Це питання – на контролі. Такий відпочинок забезпечують і держава, і спонсори, і міжнародні організації.

– Чи працює ваша громадська організація з дітьми із сірої зони?

– Ми зараз реалізуємо проект «Війна і мир. Участь дітей у миротворчості». З дітьми із сірої зони працюємо через наших партнерів, тому чітко усвідомлюємо, що там реально відбувається.

Дитяча миротворчість сьогодні дуже важлива. Тому що в суспільстві спостерігається високий рівень агресії. За останній час він зростає і в дитячому середовищі. Мир – одна з вищих людських цінностей. Виховання в дітях патріотизму, що не переходить в агресію, і толерантності, що не перероджується в байдужість, – це складне педагогічне завдання. Але воно сьогодні актуальне, і наша організація, в міру своїх можливостей, сприяє його вирішенню. Наші німецькі партнери – представники Міністерства закордонних справ і Посольства Німеччини в Україні – дуже добре це розуміють і тому підтримують наш Проект.

Сьогодні дуже важливо у дітей сірої зони розвинути активність і бажання змінити дійсність на краще. Щоб їхнє нинішнє сіре дитинство не перетворилося на таке ж сіре доросле життя.

На це спрямовані, зокрема, ґранти міжнародних організацій, наприклад, ЮНІСЕФ. Дітям дають міні-ґранти на створення невеличких кінотеатрів, футбольних команд, на зйомки фільмів. Діти самі пишуть свої проекти для отримання таких грантів, визначаючи, як вони зможуть себе реалізувати. Такий творчий підхід формує у дітей бажання самостійно визначати своє майбутнє.

 – Наскільки це важливо в умовах, що склалися?

– Дуже важливо. Ми говорили про те, що люди вже звикли до війни, але разом з тим вони і дуже втомилися від неї. Багато з них звикли до думки, що сьогоднішня реальність від них не залежить. Тому стали пасивними і не прагнуть щось змінювати. Вони очікують, що хтось вирішить це замість них або просто все якось само собою «розсмокчеться».

На жаль, багато людей із сірої зони «підсіли на голку» гуманітарної допомоги, вони чекають її, живуть від гуманітарки до гуманітарки. Небезпека в тому, що вони втратили ініціативу і віру в себе. Ми не хочемо, щоб ця хвороба передалася у спадок їхнім дітям.

– Чи не простіше вирішити проблеми сірої зони, забравши звідти людей?

– Діти живуть у сірій зоні, тому що там їхні рідні. А дорослі залишаються там з різних причин.

Зверніть увагу, із зони воєнного конфлікту здебільшого виїздять міські жителі. Сільські тримаються своїх будинків, господарства. І проблеми переїзду для них вирішити набагато складніше. Хоча така можливість завжди існує: в Україні дуже багато сіл, де стоять залишені будинки, і куди можна було б вселитися. Як показує практика, місцеві громади в більшості своїй всіляко допомагають переселенцям. Держава, волонтери теж цьому сприяють.

Звичайно, на новому місці діти не будуть бачити жахів війни. Але вони не ухвалюють самостійних рішень щодо переїзду. Це відповідальність дорослих. Вони повинні про це пам’ятати, так само як і про безпеку і добробут своїх дітей.

Володимир ДОБРОТА,

національний прес-клуб «Українська перспектива»