Вона походить від голосу за моєю спиною. Можна не озиратися: все більш-менш зрозуміло й так. Пасажир з наступного за моїм ряду хоче познайомитися зі своєю сусідкою. Так я воленс-ноленс дізнаюся, що він Васілій і що вона Шарлотта. Схоже, німкеня. Її російська на дуже початковому рівні, але Васілій і таким утішений. «Я ни одного языка не знаю, – радісно повідомляє він. – Меня в школе шесть лет английскому учили, но я запомнил только ду ю спик инглиш». Він голосно сміється зі свого зізнання, й це змушує Шарлотту чемно захихотіти у відповідь.

«Могла б і не заохочувати, – невдоволено думається мені. – Зараз він, курва, на радощах від першого успіху взагалі розбуяниться».

Так усе і стається. Аби Шарлотта розуміла його краще, Васілій майже кричить. Здається, не тільки я змушений його слухати, а й півлітака крім мене. Однак серед пасажирів фактично немає російськомовних (людей Р). Отже, їм Васілій радше не заважає. Такий собі додатковий технічний шум – не більше. Натомість я, людина У, змушений, на жаль, розуміти. І коли Васілій відразу ж повідомляє Шарлотту, що він «из Крыма» і тут-таки з акцентованою гордістю, що «Крым – это Россия», в мені відпадає останній сумнів: Перес-Реверте без шансів. Я приречений протягом усього польоту дивитися «в книгу» і бачити «фигу». Хіба що Васілій з якогось дива вдавиться власними словами і нагло замовкне.

Але він, ясна річ, не замовкає. Чемна Шарлотта вдає, ніби це спілкування їй цілком до душі, й час від часу каже «да» або «понятно». Ось вона – толерантність Європи. Васілій входить у раж.

Тому я не можу не дізнатися про нього купу речей. Що в Криму в нього власний автобус, яким він возить туристів «по горам». Що його бізнес процвітає. Що «жизнь наладилась». Що він і Шарлотту запросить покататися, щойно вона заїде в гості. Що в нього у смартфоні ось такий кліп, де він стрибає в море зі скелі. Що він тепер летить на тиждень до Берліна – «просто так, пожить, погулять, посмотреть зоопарк». Що він ніколи ніде за кордоном ще не був. Що він такий щасливий побачити Берлін – «красивый же, наверное, город, да?». І Шарлотта відповідає (як завжди, трохи невпевнено): «Да. Очень».

Крім того, Васілій час від часу вдається до, сказати б, культурологічних мотивів. Тож мені вкотре в цьому житті доводиться вислухати класичну ватницьку беліберду про те, що «украинский язык почти как русский, но это если он чистый, а там, где ближе к Польше, там уже много польских слов, их не понять».

Я внутрішньо закипаю. Зробити йому зауваження? Це виглядатиме так, наче я аґресивно втручаюся в милу розмову двох не знайомих мені людей. Конфлікт неминучий. Залога німецького літака буде не на боці того, хто цей конфлікт розпалив. Не на моєму боці тобто. Пасажири, напевно, теж.

Тут невеличкий відступ. Раніше я майже не літав з Борисполя, а переважно зі Львова. Як на моє вухо, то коли вилітаєш зі Львова, мови У та мови Р чуєш фактично порівну. Натомість коли виліт із Борисполя, то ніяк не можеш позбутися враження, наче щонайменше 95 відсотків населення цієї країни російськомовні. Це ніби й не відбиває об’єктивного стану речей, але це такий собі бориспільський об’єктивний стан. Якщо взяти до уваги, що Бориспіль – наше головне летовище, тобто репрезентує всю країну, то виходить так, що в цій країні люди Р літають щонайменше в 19 разів частіше, ніж люди У.

От і цього разу я лечу з Борисполя, а за моєю спиною – не просто людина Р, а людина Р у квадраті. Чолов’яга, який голосно пишається тим, що «Крым – Россия». І що «Севастополь – самый древний город Российской Федерации, ему две с половиной тысячи лет». А ще, на його думку, «Санкт-Петербург у нас красивее Москвы», доказом чого мають слугувати фотки, що їх він показує зі свого смартфона: «Санкт-Петербург – город сказочной красоты. Но и столица великолепна».

Тоді якого хріна, запитую подумки, за кордон цей мудодзвін летить не зі своєї, а з моєї (вже не його) столиці? Гаразд, якщо справді Сімферополь закрили, то звідки він прибув до Києва? З Херсона? Але як щодо паспортного контролю? Який у нього паспорт? Той, яким він пишається? Чи український? Мабуть, обидва? І який з них він показав на кордоні? Пардон – на адміністративній межі? І як йому видали наш новенький, біометричний? Той, що, кажуть, тепер так високо цінується? Може, й без черги? Може, й безкоштовно? Новоспечений патріот Росії з українським паспортом у надупній кишені – це взагалі питання чого? Питання політики? Просто адміністративне питання? А може, це питання моралі? Особливо, якщо згадати, що є такий інший мешканець Криму, Володимир Балух. І протягом найближчих років російська влада буде методично знищувати його в ув’язненні тільки за український прапор. Ну й за паспорт, відповідно.

Тож Васілій летить собі над вільною Європою – «погулять с недельку по Берлину», і все в нього тіп-топ. А Володимир Балух карається й мучиться за ґратами, і в’язничні садисти передбачувано відмовляють йому в медичній допомозі. І він плюватиме кров’ю, і вмиратиме, і ніхто йому ніколи нічим не поможе.

Цікаво все-таки, який у Криму відсоток, умовно кажучи, Балуха. І який відсоток умовних васіліїв. Щось мені підказує, що цей другий відсоток катастрофічно вищий за перший.

Але в цілому на це запитання в мене відповіді немає.

Зате я твердо знаю інше. Якщо населення окупованих територій насолоджується життям, покращує свій матеріальний добробут і вдячно захоплюється окупантом, то навряд чи варто очікувати, що тій окупації колись настане кінець.

А київській владі в її паралельній реальності лишається забивати нам баки хитромудрими словами на зразок «деокупація» та «реінтеґрація». Й показово бідкатися над долею «наших дорогих співгромадян, що стали заручниками аґресора».

Юрій АНДРУХОВИЧ, “Zbruć”

26.01.2018