1918 року на залізничній станції  в Крутах за 130 км від столиці українські студенти ціною власного життя зупинили на кілька днів наступ більшовицької армади на українську Київ. Від того час  цей день став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за Незалежність.

Ось таку відозву тодішнього уряду, підписана його головою Володимиром Винниченком ло видруковано в ґазеті «Нова Рада»:

«Петроградський «Совєт Народних Комісаров» розпочав братовбивчу війну з Українською Народньою Республікою, намагається знищити  владу українського робітництва, селянства і солдатів та змінити її владою великоруських зайшлих елементів. «Совєт Народних Комісаров» посилає на наші землі банди найманих людей, які звуться красногвардійцями.  Вони вриваються в мирні міста і села України, громлять їх, обстрілюють неповинне населення, грабують і насилують людність. Банди красногвардійців роблять грабіжницькі реквізиції хліба по селах і вивозять у Росію, руйнують залізниці і тим самим спиняють достачання вугілля, спиняються фабрики, заводи і сільський люд зостається без фабричних матеріалів і нашествіє цих північних варварів  вносить  страшну анархію в життя України, плодить грабіжництво, злодійство».

Від початку грудня 1917 року військо більшовицької Росії вели неоголошену війну з УНР. Впродовж  місяця вони червоні окупували майже все Лівобережжя й Південь.

11 січня Мала Рада Центральної Ради  ухвалила  IV Універсал, який настпного дня  в будинку Педагогічного музею на відкритому засіданні оприлюднив  Миихайло  Грушевський. Перш ніж зачитати текст Універсалу, він  у короткому слові  наголосив головних спонуках  ухвалення  рішення: «дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну». Щойно  після ухвалення  IV Універсалу Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, головою якої обрано Володимира  Винниченка.

IV Універсал проголошенням  незалежноою суверенною державою Української Народної  Республіки, завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї автономії і федералізму.

Ухвалення  Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром. Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення України було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-визвольного руху, а в один з найбільш кризових  його етапів  історії часів громадянської війни.

Універсал проголошував самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу і заявив про її прагнення до мирного співіснування з сусідніми народамиБуло доручено Раді народних міністрів продовжувати перемовини з Центральними державами і укласти мирний договір.  Більшовицька делегація на чолі з Львом Троцьким намагалася довести, що УНР взагалі не існує, а територію України контролюють війська Української СРР з центром у Харкові. Центральна Рада  прагнула  втриматися в столиці якомога довше, щоб довести  на пермовинах, що саме вона є дійсним  представником України.

Достатньо сил для захисту від більшовицьких військ Центральна Рада не мала. Сотні тисяч вояків, що впродовж 1917 року заявляли про готовність їй підпорядковуватися, нею ж були розпущені. Володимир Винниченко та його соратники-соціалісти були переконані, що до війни з російськими більшовиками не дійде, і не вбачали потреби у створенні регулярної армії. Як наслідок –  Києву загрожував наступ із півночі.

На заклик уряду  відгукнулася молодь –  студенти й гімназисти Києва. У перших числах січня 1918 року відбулося віче студентів Університету Святого Володимира й новоствореного Українського народного університету, на якому було вирішено  створити Студентський  курінь Січових Стрільців. До нього під загрозою  бойкоту мали вступити всі без винятку  студенти-українці. За цим прикладом ухвалили постанову й учні старших класів Української гімназії імені  Кирило-Мефодіївського братства на своєму зібранні.

«Директор гімназії, якого прошено на збори, після невдалої  спроби одговорити своїх питомців від такого, на його погляд, нерозважливого кроку, мусів зрештою погодитися з постановою та оголосити з рамени дирекції офіціальну перерву навчання в двох старших клясах гімназії на час перебування учнів у війську, – згадував пізніше учень гімназії, учасник бою під Крутам Ігор Лоський. – Просив лише, щоб не спокушати до вступу до куреня молодших кляс».

Запис добровольців  до Студентського куреня Січових Стрільців проводили в приміщенні  Центральної Ради. Вподовж  січня 1918 року до куреня зголосилося близько 200 юнаків. Їх групами відправляли до Костянтинівського військового училища на Печерську. Там, під керівництвом старшин Богданівського полку, вони проходили  військовий вишкіл.

Той самий Ігор Лоський у споминах пише: «Розгардіяш, який панував тоді у Києві, відбився навіть у такій дрібниці: як одягнено й озброєно студентську сотню. Кожний одержав з одягу  штани, подерту шинелю і якусь арештантську шапку. Можна собі уявити, як ґротесково виглядала сотня. Пересічний вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, зав’язані в долині мотузком (обвивачів не було), гімназійна чи студентська куртка або  цивільна камізелька і згори  шинеля, в якій найменше бракувало однієї поли. Не ліпше виглядала зброя: старі, поржавілі рушниці… І це все в той час, як місяць після того більшовики, захопивши помешкання школи, знайшли там повні  склади новеньких чобіт, одягу, не кажучи вже про амуніцію і зброю».

У 20-х числах січня до Києва повернулися декілька десятків юнаків-юнкерів Української юнацької військової школи №1 ім. Богдана Хмельницькогоякі охороняли північно-східний кордон УНР. Вимагали надати підмогу: по лінії Курськ – Бахмач на Київ насувається більшовицьке військо на чолі з полковником Михайлом Муравйовим. Увечері 27 січня 1918 року перша сотня Студентського куреня під командуванням  студента Київського університету  сотника Петра Омельченка разом із юнкерами вирушила з Києва в напрямку Бахмача.

28 січня вранці поїзд зі студентами-вояками прибув до невеликої станції Крути, що між Бахмачем і Ніжином. Бахмач, що за 195 км від української столиці, уже був у руках Муравйова. Сили українці були такі: чотири сотні Київської юнацької школи №1 ім. Богдана Хмельницького – 400-500 юнкерів, перша  сотня Студентського куреня Січових Стрільців – 116-130  вояків – і 20 старшим-офіцерів. Увесь день готувалися до бою: рили окопи обабіч залізничної колії, проводили розвідку, вправлялися в стрільбі. Командир юнкерів сотник Аверкій Гончаренко поділив студентів на чотири чоти – взводи – по 28-30 чоловік і поставив їх в найбезпечнішому місці – ліворуч від залізничного насипу, поряд із вояками куреня смерті, праворуч від насипу – юнаки військової школи. Наймолодших і тих, хто не вмів стріляти, залишив у резерві.

Два дні. На стільки часу затримався під Крутами наступ Муравйова на Київ: один день тривав бій, іще принаймні день був потрібен червоним, щоб  підготуватися до наступу й полагодити підірвану залізницю.

Муравйов вдерся до української столиці восьмого лютого. Наступного дня у Бресті УНР уклала договір з Німеччиною та її союзниками. Вони домовилися обмінятися  полоненими та відмовилися  від взаємних претензій. Крім того, Україна обіцяла  постачати Німеччині й Австро-Угорщині 60 мільйонів пудів хліба, 2,7 тисячі  пудів м’яса, іншу сільгосппродукцію та сировину. Цей документ означав  міжнародне визнання УНР, у тому числі й більшовицькою Росією.

29 січня близько дев’ятої ранку кінна розвідка повідомила про наближення більшовиків. Юнкери і студенти за командою зайняли бойові позиції обабіч  залізничної  колії. За півгодини показалися перші лави червоних – червоногвардійців і балтійських матросів.

Бій тривав увесь день 29 січня. Його перебіг докладну  висвітлюють у спогадах учасники. Червоногвардійці зайняли бойовий порядок, розтягнувшись  у лінію до 5 км. За різними даними, під Крутами червоні мали від 4 до 6 тис. чоловік. Їхні лави, втрачаючи вбитих та поранених, уперто просувалися вперед. Частини, що відходили до тилу, замінялись новими загонами. Значних втрат їм завдавав український панцерний потяг, власне  гармата й кулемет, встановлені на  залізничній платформі, обкладеній шпалами й мішками з піском. Командував сотник Семен Лощенко.

Близько півдня червоногвардійці зробили спробу наступу на студентську сотню, відчуваючи її слабшу підготовку, але, потрапивши під перехресний  вогонь, відійшли. Ще за дві години червоні, маючи майже десятикратну перевагу в людях, розпочали оточення. Аверкій Гончаренко ввів у бій резервну студентську сотню. Вона до самої темряви  стримувала обхід  із правого  флангу. Лазарет у потязі  був переповнений, у юнкерів і студентів закінчувалися набої, а до того ж надійшло повідомлення, що збільшовичений Шевченківський полк захопив станцію Ніжин – у тилу оборонців Крутів.  З настанням темряви Гончаренко дав наказ про відступ до потяга, що чекав  за декілька кілометрів від станції Крути.

Уже на місці з’ясувалося, що немає бійців однієї студентської чоти. Затримали ешелон, вислали розвідку – марно. Далі відбули на Київ, підірвавши за собою в декількох місцях залізничну колію. Згодом з’ясувалося, що 27 студентів і гімназистів у сутінках заблукали й вийшли на  світло станції, уже захопленої  червоногвардійцями. Після побоїв і катувань їх убили.

Першого березня більшовики залишили Київ. У газетах почали з’являтися повідомлення  про розшук родичами  загиблих або пропалих безвісти.

«Батьки прохають повідомити по адресі – Київ, Фундуклеївська, 61-1 в подробицях про все, що відомо за сина їх Андрія  Соколовського, учня  6 класу 2-ї української гімназії, який безвісти загнув у бою на станції «Крути» 16-го січня ц.р., і  прохають, коли він живий, допомогти йому чим можна. Видатки будуть повернені», – йдеться у повідомленні, надрукованому в газеті «Нова Рада» за п’яте березня 1918 року. У цьому ж номері опубліковано листа міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина.  Він просив надати хоч якісь  відомості про його брата  Володимира – студента фізико-математичного факультету Київського університету  св. Володимира. 27 січня 1918 року він у складі Студентського куреня Січових Стрільців виїхав під Крути.

У Києві був створений організаційний комітет для перепоховання  загиблих під Крутами. Його члени закупили домовини й виїхали для розшуку тіл. Селяни  повідомили, що більшовики заборонили  їм ховати  вбитих, тож їх засипали в різних місцях. 19 березня 1918 року віднайдені тіла привезли  потягом до Києва.

«Майже всіх, кого взяли до полону, було по-звірячому покалічено під час розстрілу, – згадував один з учасників перепоховань Л. Васильківський. –Трупи  були  з розбитими  головами, повибиваними зубами, повиколюваними  очима. Кілька трупів цілком не вдалося розпізнавати, наскільки  вони були знівечені. Одного з нерозпізнаних щойно в Києві пізнала мати за монограмою на сорочці» [21, с.156]. Після впізнання на залізничному вокзалі домовини понесли на селянські вози, запряжені волами, й накрили  червоними китайками. Процесія з тисяч киян, державних громадських діячів, церковнослужителів з вінками та квітами рушила центральними вулицями до кладовища на Аскольдовій могилі над Дніпром…

«В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Винна в цій трагедії вся система безглуздя, весь наш уряд, котрий оказався покинутим  народом і армією і в такім безнадійнім становищі рішив захиститися від добре озброєної  большовицької  армії кількома сотнями шкільної молоді…» (16 березня 1918 року, газета «Нова Рада», стаття «Трагедія на Крутах»).

Офіційно День пам’яті Героїв Крут Україна відзначає від 2007 року, згідно з указом Президента України “Про вшанування пам’яті Героїв Крут” від 15.01.2007 № 15/2007. На місцях їх останнього бою та поховання встановлені пам’ятні знаки.

Уляна Кравченко  

ПІД КРУТАМИ

Радуйся, земле чорна, кріпка.
Тіла і крові причастя приймаєш…
Кров’ю насичене лоно твоє
зродить Титана,
Велетня помсти
за вчасну їх смерть!..

* * *

Сотні синів…
Воїнів лави упали…
віддали могилі…
Дух не упав…
Дух їх живе!
Полум’я блиск увесь —
Сонце здобути хотіли —
волю святу!..
Земле-могило!
В тобі та слава стрілецька не згине…
Чину не згине краса!
Ті, що під Крутами в бою упали,
могилу знайшли;
але колискою стане могила…
зродиться волі Жрець і Герой!

* * *

— Хто це? Хто сміє казати:
Неволя довічна…
Воля жде жертви…
Тільки… за жертву геройського чину —
воля здвигає Прапор!

* * *

Радуйся, земле!
Розкіш свободи —
жертвою чину — осягнеш…
Дні найщасливіші… найближчі…
дні, що ідуть, це наша Весна!
Радісне Розквіту Свято!
Вічності світло — Життя!!!

* * *

Радуйся, земле!
Любов’ю нашою ясна,
туга кріпка!
Кров’ю насичене лоно родюче
Велетня помсти,
Титана нам дасть!
(1918)

Микола Верес 

КРУТИ

Зима. Студіть. Снігів тороси.
На них — червона пінь,
Спинив похід орди матросів
Палких сердець курінь.

Чорніє шлях. І сунуть лави,
І хтось уже вмира.
І наче грім, лунає «Слава!»
І кат кричить «Ура!»…

Огонь… Дими… Як злива, стріли
І ряд цілий упав,
Вони ж несли свій прапор сміло, —
Сини безстрашних лав.

А ворог сік… Вістки скорботні
Пливли, казали всім:
На смертний бій ішло три сотні,
З трьохсот — вціліло сім…

Та сніг розтав. Понад байраком
Блакить і сонце знов,
Лише в житах ростуть не маки —
Цвіте юнацька кров.

А вітер їх довкруг рік-річно
Збира у пишний жмут.
Плете з квіток легенду вічну
Про чин героїв Крут.
(1962)

Святослав Гординський 

З поеми “Сім літ”

РІК 1918

Стяги лопочуть: марш,
Дзвонів розгойданих гуд,
Іскри з підкутих чобіт
Креше за лавою лава,
Київ навшпиньки стає:
Синьожупанники йдуть,
З тисяч захоплених уст
“Ще не вмерла” гримить і “Слава!”

На вітрі чуби і шлики,
Козацтво встало з могил,
Виблискують спраглі шаблі,
Як під Корсунем і Конотопом;
Вершники в сідлах нові —
Від штолень, плугів, горнил,
Очі свої протри,
Глянь, очманіла Европо!

Скінчились походи чужі,
У своїх вирушати тепер,
Налягати на шприхи,
Лежати в болотних шанцях,
Приймати кулю у грудь
Не за москвина й германця,
А за землю свою,
За землю свою і герб.

Йдуть січневі сніги,
Орда надходить від Крут,
На плятформах гармати,
Над містом шрапнелів грюкіт,
Знов набої в руках,
Сиплеться скло на бруки —
По цей і по той бік Дніпра
За маршрутом маршрут.

Станція у степу,
За шибкою телеграфіст:
Тоненька стрічка в руці,
Свічка поблимує тьмаво,
Цокає апарат,
Паровозу далекий свист:
Ешелони ідуть на фронт
За тебе, Державо!

Олекса Стефанович 

КРУТИ

В мороці неладу, в пітьмі підлот
Ваші пісні молодечі,
Льот ваш орлиний, нестримливий льот,
Льот крізь вітри і хуртечі.

Що там, що вперше з рушницею ти,
Що там, що тому п’ятнадцять,
Так хороше вам на ворога йти,
Співом гучним захлинаться…

Хай вам вітри вибігають на шлях,
Просять вернутись, голосять…
«Щоб наша доля…» — лунає в полях,
«Щоб краще в світі жилося!»

Хай ще зловісніше тьмариться рань,
Голови юні тим вище…
Як на параду йдете ви на брань,
В простори гроз, як на грище.

… Стрінулись. Казять ворожую злість
Ваші розгукані стріли…
Псами б на вас позривалися б з місць
Тріскотні вкрай скоростріли!

Лавами — ворог… Ось кинувся він
Котить на ваші окопи…
О, вже не лежачи і не з колін
Лити крицеві окропи,

Виросли враз ви, немов на наказ,—
Стоячи б’єте у ката,
Тільки чому це тривога у вас?
Чом заніміла гармата?

Чом це, що друга рушниця німа,
Голосу бракло у зброї?
«Дайте набоїв!» «Набоївнема».
В полі далеко набої.

Сталі не стало. Зостався хрусталь.
Як з хрусталем проти сталі?
Люто співає ворожая сталь,
Б’є — розриває хрусталі.

Сніже, таж в нього нема голови,—
Нащо ж йому підголов’я?..
Як захлиналися співами ви,
Так захлинулися кров’ю.

О, ви уміли за Неї лягти,
Мужньо лягли і діточо,
Вміли холодную млу пропекти
Жаром багряних сорочок!

Ваша загуба за весну ясну,
Ваші зарубані весни,—
Громом в німоти байдужжя і сну
Криком кривавим — воскресни!

Сходять нам ваші невгасні сонця,
Дзвонять серця ваші вічні,
Ваші квітневі, травневі серця,
Квітні — посічені в січні.

У клекотінні — святі корогви,
Клекоту повні — прапори…
Ми під кипінням їх радо, як ви,
В буряні рушим простори.

Радо на сурмний задуднимо зов,
Ми по шляху грозовому,
Тому крутому, що з Крутів пішов,
Непереможному тому.

І коли кинем на ворога час
Незагладимої скрути,
Взнає він добре, про віщо для нас
Крикнули кров’ю Крути.
(1938)

Картинки по запросу Сто років бою під Крутами

Підготував Сергій Федоренко