Він народився  1856 року в селі Кам’яно-Косуватому, що на Херсонщині, у дружній та скромній родині. Справжнє прізвище Садовського – Тобілевич. Батько Карпо працював прикажчиком у різних панських маєтках, а мати Євдокія була кріпачкою. Щоправда, коханий чоловік викупив її, тож дружина піклувалася про родину та співала дітям чудових пісень, які, ймовірно, відкрили їм любов до мистецтва.

У Тобілевичів було шестеро дітей: троє служили в поліції, двоє — в армії. І ще у них була красуня-донька. Четверо з них стали артистами: Микола (Садовський), Панас (Саксаганський), Марія (Садовська-Барілотті), Іван (Карпенко-Карий). Михайло й Петро залишилися поліцейськими, але у вільний час займалися музикою, зокрема, грали на віолончелі.

Микола Тобілевич учився у повітовій школі, згодом в херсонській гімназії, потім у Єлисаветградському реальному училищі. Коли почалася війна із Туреччиною, хлопець пішов добровольцем на фронт, брав участь у найзатятіших битвах, дійшов до самого Константинополя. З війни повернувся унтер-офіцером, служив у Бесарабії. Ще у першому бою Микола взяв на приціл турецького солдата. Аж раптом заїло затвор гвинтівки, й турок утік. Садовський надзвичайно пишався тим, що за війну так і не забрав  життя в жодної людини.

У Миколи Садовського була особлива тяга до мистецтва. Він організував театральний гурток при офіцерському зібранні. Саме там він зустрів кохання усього свого життя – дружину артилериста Марію Адасовську-Хлистову, більш відому як Заньковецьку. Микола Садовський відкрив для неї кін, запросив на перші гастролі, став для неї єдиним чоловіком та сенсом буття.

Минуло сім років, коли чоловік Марії дав згоду на розлучення. Але сімейне щастя у них із Садовським не склалося. На жаль, талановитий і надзвичайно харизматичний актор був бабієм. Попри те, що щиро та по-справжньому любив Заньковецьку. Усі інші жінки Садовського теж були актрисами: Марія Малиш-Федорець, Валентина Іванова, Євгенія Базилевська (яка народила йому синів Миколу та Юрка). Валентина Чаус, остання з його жінок, була на 45 років молодшою за Садовського.

Увесь цей час він так чи інакше повертався до Марії. І вона любила його, хоча надзвичайно страждала.

1907 року  Микола Садовський створив в Києві постійний український театр, який  існував 14 років.

Коли до влади в Україні прийшли більшовики, Садовському більше не дали змоги очолювати театр. У актора були доволі  дружні стосунки з Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Остапом Вишнею. Українофільські гуртки були нікому не потрібні.

В часи, коли у Центральної Ради ще не було своєї армії, на параді на Софійському майдані урядовців супроводжував козацький кінний ескорт, що складався з артистів театру Садовського.

Микола Карпович дуже часто грав на сцені отаманів. Коли до влади прийшов гетьман Скоропадський, він вислав  автомобіль по Садовського, щоб той показав, як правильно тримати гетьманську булаву. Коли Микола повернувся, він лише розлючено плюнув у бік і сказав: «Лайно, а не гетьман!».

Кілька років Садовський жив у еміґрації у Празі, потім у селі Мокропси. Наймався косити сіно за 30 крон і кухоль пива. Врешті  192-го  він повернувся додому. Продовжував грати на сцені, у 73 роки пірнав в холодну воду для вдалих кадрів у фільмі…

Помер Садовський узимку 1933 року. Поховали актора на Байковому кладовищі.

Марія Заньковецька на похорон не прийшла. Вона вже не мала здоров’я. Але маршрут процесії спеціально проклали  так, щоб пройти повз її дім. Її піднесли до вікна, щоб вона могла попрощатися з коханим востаннє. Заньковецька пережила Садовського лише  на рік…

Вічна пам’ять чоловіку, який заклав підвалини українського театру – майстерного, талановитого, вражаючого. До речі, у Троїцькому народному домі, де свого часту знаходився Театр Садовського, досі виступають на сцені. Нині це – Київський театр оперети.

Олег ВИШНЯКОВ