Українські медіа-постаті, за рідкісним винятком тих, хто справді знається на меандрах польської політики (скажімо, Віталій Портников), характеризуючи поправки до чинного закону, переважно наголошували на його антиукраїнській спрямованості. Така компонента в цій ухвалі присутня, але не там, де її показують. А передусім скандальна ухвала польських Сейму й Сенату має антисемітський характер і виконує роль інструменту внутрішньополітичної боротьби за прихильність виборців.

* * *

Слід чітко усвідомлювати, що в Польщі у 2016 році «раптом» сформувалася авторитарна диктатура Ярослава Качинського, партія якого захопила, користуючись демократичними процедурами, владу в країні. Звичайно, це диктатура XXI століття, діє формальна опозиція, яка не може справити жодного впливу на ухвалювані рішення, чинні демократичні інституції, скажімо, вибори, але все це не є демократією, так само, як демократією не є режим Орбана в Угорщині чи Путіна в Росії. Відсутня ключова компонента демократії – врахування і захист інтересів меншості, використання політичних механізмів для узгодження, а не нав’язування постав.

Ярослав Качинський і чимала група політичних маргіналів довкола нього довго йшли до влади, до задоволення своїх комплексів, до спроби упорядкувати світ довкола себе згідно з мертвотними теоретичними моделями, які показали усю неефективність ще в першій половині ХХ століття. Клопіт у тому, що Польщею досі правлять дві труни – Дмовського й Пілсудського (точніше, політичних спадкоємців маршала, які ставилися до нього, як єпископат Римо-Католицької Церкви у Польщі до Івана-Павла II, – цитують при кожній нагоді і каменують пам’ятниками на кожному кроці, а в практичних діях усе роблять абсолютно навпаки до того, що заповіли класики).

Ярослав Качинський – дуже педантична особа, він повернув на політичну арену усіх, навіть найбільш одіозних, соратників часів першого приходу до влади (тоді ще не абсолютної, бо його партія не мала більшості в парламенті) у другій половині 2000-х, і намагається повторно задіяти усе розпочате тоді. Першого разу на заваді диктаторським замашкам Качинського стали парламент, Конституційний Суд і вільна преса. Він урахував набутий досвід, зокрема, після опанування влади у 2016 році розгромив Конституційний Суд, знищив незалежне суспільне мовлення й «путінізував» телебачення й радіо, розставив на усіх, навіть найменших, посадах винятково «своїх людей», без урахування їх кваліфікацій, запровадив завдяки більшості в парламенті реформу судової влади загалом, знищивши її незалежність і підпорядкувавши виконавчій владі тощо. Тепер на порядку денному: закріпитися «навічно» на політичному Олімпі, створити таку виборчу систему й так інституціоналізувати політичний простір, щоб нація згуртувалася навколо «єдиноістинного» вождя (ну і Церкви на послугах у націоналістів, як заповідав Роман Дмовський).

У перспективі Закон і Справедливість ставить завдання здобути конституційну більшість у парламенті, аби підлаштувати Конституцію під правничі ідеї Ярослава Качинського, запозичені у провідного гітлерівського теоретика права Карла Шмідта (Carl Schmitt, 1888-1985). У партії вже сформувалося тверде ядро електорату, її підтримають «бюджетники» та бенеціарії «доброї зміни», особи, яким держава щедро роздає зароблені внаслідок ліберальних економічних реформ блага, ну і, звісно, Римо-Католицька Церква, у симбіозі з якою став можливим успіх націоналістів, расистів і реваншистів на політичному кону в 2015-2016 роках. Але слід «підтягнути» ультраправого виборця, який часто розпорошує голоси на дрібні радикальні партії (а при нагоді відкусити шмат у головного «партнера» у ксенофобських змаганнях – партії рокера Кукіза), а головне – акумулювати тих, хто будучи націоналістами й расистами, голосував раніше за селянську партію та різні партії соціалістичного спрямування. Задля досягнення усіх цих цілей і почалися парламентські маневри у сфері ідентичності, де у ролі орвелівського міністерства правди вирішено скористатися Інститутом національної пам’яті – прокурорсько-слідчо-дослідницько-пропагандистською інституцією, яка найкраще надається для гібридної війни у сфері ідентичності.

* * *

Польща – одна з найбільш антисемітських країн Європи, з потужним расистським минулим, місце загибелі з ініціативи гітлерівських нацистів і при свідомій участі значної частини польського суспільства понад половини тих європейських євреїв, які загинули у Шоа. Антисемітські настрої суспільства жваво використовували після війни також польські комуністи, якщо згадати бодай затяту юдофобську риторику Ґомулки після жовтневих подій 1956 року, ще більш затяту його ж нагінку в 1967-1968 роках, коли з Польщі мусили втекти під тиском майже всі вціліли в роки війни євреї, та постійні «укладення списків прихованих євреїв» у пропаганді генерала Ярузельського і пізнього комуняцького «бетону» в 1980-х.

Нового розгону польський антисемітизм набув після публікації в 1999-2000 роках англійською (в США) та польською мовами книжки Яна Томаша Ґросса «Сусіди» про погром у Єдвабному в липні 1941 року, де місцеві поляки-католики жорстоко убили єврейських мешканців містечка, звинувачуючи їх усіх, аж до малих дітей включно, у причетності до «жидокомуни». Уже тоді польське суспільство розкололося, і президент Кваснєвський, формально репрезентант усієї нації, вибачився перед пам’яттю загиблих лише від імені тих, хто поділяють його вартості. Оскаженілі юдофоби виступали в пресі, на телебаченні, з амвонів, і їм за це нічого не було, як то кажуть. Поляки зварилися в окропі антисемітизму, навіть цього не зауваживши.

Втім, політтехнологи усе помічали, соціологи фіксували від третини до чверті клінічних антисемітів, цю спільноту не можна було «втратити». І президент Дуда, і Ярослав Качинський, і всі решту фронтменів ЗіСу або промовчували цю тему, або демонстративно відмовлялися відповідати на прямі запитання. Результат: заява Ярослава Качинського про відмову від «педагогіки сорому» (так завуальовано називають польські націоналісти публічне засудження людиноненависництва й расизму) 2 травня 2016 року, відсутність будь-яких офіційних осіб на вшануванні 75-річних роковин Єдвабного, врешті вперте ухвалення і сигнування ухвали, яку одностайно засудили Ізраїль, США, партнери Польщі по ЄС, Україна тощо, а похвалила одна лиш путінська Росія.

* * *

Антиукраїнський сюжет у цьому законі має кілька аспектів.

По-перше, він виконує, як і низка інших ухвал, починаючи від ухвали 15 жовтня 2006 року, скандальних парламентських заяв і ухвал 2013-2017 років, функцію «антидоту на Єдвабне». Щоб «урівноважити» й «перебити» настрої, викликані дискусіями про участь поляків у гітлерівському Шоа, польські політики, в тому числі й середовище президента Кваснєвського, ще на початку 2000-х вирішили розіграти «українську карту». Мовляв, та що ви там розказуєте, поляки самі стали жертвою «геноциду» на колишніх (до пори, до часу, сподіваються польські реваншисти усіх мастей) «кресув всходніх». За гроші канцелярії Кваснєвського вийшов гігантський том краєзнавців-аматорів батька й дочки Сємашків, де вони зібрали всі можливі згадки, відомості й чутки про українсько-польське збройне протистояння на Волині в 1939-1945 роках, інтерпретувавши цю багатосторонню партизанську війну як винятково «винищення поляків».

Згодом послужливі історики додали до цього інтерпретацію в дискурсі Шоа: історію про «убивць-катів», безборонних «жертв» і «праведників», які рятували своїх сусідів. Натомість у Польщі почалася істерична кампанія заперечення участі поляків у Шоа і промоція винятково Праведників серед народів світу, до такої міри, що провідний американський історик тих подій професор Ян Ґрабовський сказав нещодавно, що незабаром «100% [польських] учнів будуть переконані, наче в Єдвабному німці спалили стодолу, повну польських Праведників».

Ціла низка антиукраїнських ухвал, ініційованих ЗіС і Кукізом, були покликані також перехопити цю й подібні за духом ініціативи соціалістичної партії, а передусім головного рупора «кресових» реваншистів і ксенофобів – селянської партії, єдиного посткомуністичного уламку в польському політикумі, виборці якого мешкають переважно на східному прикордонні, часто у будинках і на землі, відібраній в українців-вигнанців. Щоб «прихопити» лівацько (прокомуністично) орієнтований електорат, було ухвалено закон про визнання прав ветеранів війни за тими, хто в лавах підпорядкованих совєтському НКВД-МҐБ «истребительных отрядов» винищував українців у 1944-1946 рр. на території тогочасної УРСР, хто воював у Бещадах у лавах комуністичного війська, міліції, загонів і служб держбезпеки проти УПА і проти цивільного українського населення, на яке покладалася колективна відповідальність за опір і польським комуністам, і націоналістам.

Саме для того, щоб не засуджувати комуністичного злочину, операції «Вісла», безсудних чи кривосудних розстрілів, ув’язнень у післявоєнних комуністичних польських концтаборах на кшталт Явожна, і піднято верхню планку чинності «історичного» закону до 1950 року. Цим своїм вістрям ухвала спрямована проти української національної меншини в Польщі, громадян Польщі від народження, які хочуть утримувати в доглянутому стані могили предків, хочуть публічного осуду злочинної післявоєнної політики, однакових моральних стандартів для усіх, незалежно від походження та віровизнання. Є таке побоювання, що польським громадянам українського походження доведеться непереливки, може і в Європейський суд прав людини муситимуть звертатися, а вже точно марнувати на суди й адвокатів у самій Польщі левову частку небагатих ресурсів.

* * *

Іншим вістрям ухвала спрямована проти низки київських урядовців, службовців і експертів Міністерства оборони, МЗС, Інституту національної пам’яті, інших державних установ, а також депутатів Верховної Ради, котрі по-іншому бачать минуле, інакше формулюють історичні акценти тощо. Але передусім це операція примусу до визнання Польщі Ярослава Качинського та його підручних державою, від якої Україна залежить, яка може диктувати Україні політику ідентичності, кшталт зовнішньолітичних союзів (образа за те, що воююча Україна шукає допомоги передусім у США і Німеччини) тощо. Будучи прихильниками теорії змов і перебільшеного уявлення про роль особи в історії, актуальні варшавські владоможці прагнуть усунути за допомогою розслідувань послужливого ІНП і європейських ордерів на арешт тих київських чи локальних політиків і службовців, які їм не пасують.

Натомість, коли йдеться про громадян України, які вчаться чи працюють у Польщі, то тут польські законодавці вистрелили собі в ногу. Казочка про «мільйон українських біженців», тобто, заробітчан, які заміняють близько 3 млн. поляків, котрі поїхали на заробітки далі, була певний час аргументом тієї самої партії Ярослава Качинського в суперечці з європейськими інституціями довкола прийому біженців із Близького Сходу та Північної Африки. Постійно говориться про те, що в умовах демографічного спаду слід збільшити кількість українців-студентів із 50 тис. до 100 тис., інакше доведеться закривати польські навчальні заклади. Тож бачимо, що емоції цілковито перемогли раціо навіть спеціфічно усвідомленого національного інтересу.

Що ж, ксенофобська істерика у парламенті, ЗМІ, на польській вулиці чинить наших співвітчизників потенційною жертвою нападів, агресії, атак, що зменшує мотивацію для праці й навчання в Польщі. Їм слід бути обережним, остерігатися провокацій, просто подумати, чи є інші варіанти заробітку й навчання, оскільки тенденція загрозлива.

* * *
І насамкінець про реакцію України на подібні ухвали. Засновуюся на тому, що Україна мусить захищатися у війні, розв’язаній московськими аґресорами, російськими нацистами й реваншистами. Отож, ми мусимо зосередитися на цьому фронті й досягти на ньому перемоги. У процесі боротьби за незалежність і свободу ми мусимо вибудовувати сучасну армію, підтримувати громадянське суспільство, утверджувати європейські цінності. Ми не можемо дозволити собі воєн навсібіч. Тому реакція на гібридну агресію з боку Польщі, на удар, спрямований проти української ідентичності, мусить бути асиметричною. Не слід розв’язувати війну у відповідь. Слід підтримувати й розвивати експертні інституції, усувати патологічні прояви всередині українського суспільства, ставати такими міцними, як Ізраїль, психологічна та ідеологічна війна проти якого ведеться значно могутнішими й заможнішими суб’єктами світової політики, а він існує й перемагає.

Андрій ПАВЛИШИН

Довідка:

Андрій Павлишин – український журналіст, громадський діяч, історик, викладач Львівського УКУ та перекладач. Відомий, зокрема як дослідник польсько-українських стосунків, творчості Бруно Шульца і перекладів інтелектуальної літератури з польської на українську мову, учасник Міжнародних фестивалей Бруно Шульца в Дрогобичі.