Оксана Луцишина – відома в широких колах письменниця, науковиця й феміністка. Її пости в соцмережі Facebook на різноманітні теми зазвичай викликають жвавий інтерес і активну полеміку. Opinion вирішив запитати Оксану Луцишину про те, чим відрізняється шлях у науку в Україні й Америці, які підводні камені зустрінуться на шляху молодого пошуковця тут і там, і, звичайно ж, про перспективи становлення жінки в науці – адже 11 лютого світ якраз і відзначає день жінки в науці.

– Якщо говорити загалом про підхід до написання наукової роботи, а потім до захисту, то чим американський алгоритм відрізняється від українського? Які плюси й мінуси є там і тут?

Мене завжди вражало у наших аспірантурах, що вже на момент «прийняття» ти маєш сформулювати тему свого дисертаційного дослідження. Але це неможлива вимога. Формулювання теми – одне з найскладніших завдань, які лише є, а в нас уваги цьому не надають, чомусь вважається, що це зробиться саме собою. Навіть просто посидіти поговорити з аспірантом, запитати, що їй чи йому цікаво, влаштувати «мозковий штурм» – наша професура відмовляється. Знаю точно, бо з їхніми аспірантами потім говорю я – через океан. Це зазвичай друзі або друзі друзів. Я прекрасно розумію, що є добрі й достойні керівники, але все ж у переважній більшості випадків ситуацію визначає сама система. А вона заточена не на те, аби сформувати незалежно мислячу людину; радше – аби сформувати переляканого пошукувача, у якого просто нічого не заінвестували. А тоді навіщо це все було? Людина, у яку не зробили інвестицій, стане копією цих же професорів, і коло замкнеться.

– У Штатах же ти спершу два-три роки сидиш на семінарах – це заняття не лекційні, а радше дискусійні, але в кінці курсу є оцінка, тобто прогуляти їх не вдасться – якщо хтось незарахований, його просто не допускають не те що до захисту, а й до екзаменів. І це правильно, це ніби така бойова розвідка, сито; якщо ти не можеш нормально працювати на семінарах, то, може, наука – це не твоє, і варто спробувати щось інше. Іде потрібна начитка; а однією з головних вимог семінарів є письмові роботи, і таким чином ти активно визначаєшся, що тобі насправді цікаво. Наш мозок так хитро влаштований, що ми добре засвоюємо лише те, що не тільки прочитали, але і прописали. У нас же бідні аспіранти, а пошукувачі й поготів, часто уявлення не мають, що вже зроблено в темі, яка їх цікавить, не розуміють, що їм самим робити.

Семінари мають ще одну важливу функцію. На моє глибоке переконання, інтелектуал формується через розмову, бесіду; аспірантура має надати людині цю можливість. Ми  багато цей момент обговорювали з Маріанною Кіяновською. Розмова з товаришами по семінару – це необхідна умова для росту, його запорука. У нас же, наприклад, пошукувач (про аспірантів денного відділення точно не знаю – здається, у них бувають якісь семінарські заняття, не знаю лише, наскільки вони плідні) – це абсолютно ізольована одиниця, приписана до якогось там керівника, який у 90% випадків нікуди не скеровує. «Бесіди» там відбуваються лише на дуже практичні або дуже бюрократичні теми, типу там, понесіть ще й цей папірець кудись там підписати. Можна собі уявити, як розвиває душу і розум такий підхід, яку впевненість у собі формує, яку дає рівновагу. А без такої впевненості й рівноваги неможливо писати. Образно кажучи, людина не пише мозком, людина пише хребтом, тут потрібна певна закоріненість. Ми соціальні створіння – і нічого в нас не народжується без любові. А розмова – це, якщо брати саму суть, і є любов.

Що ж до захисту, то тут і порівнювати немає чого – надто велика різниця. Ніхто в США не бавиться ні в які бенкети, не подає мільйон папірців ні в яку Вчену Раду, не «виставляє» ніяку водку-сєльодку, чи то пак ікру й шампанське, і, звісно, нікому не носить доларів у конвертах. Збирається невелика група людей у звичайній аудиторії, аспірант чи аспірантка презентує роботу, присутні – члени комісії і, якщо є охочі з факультету просто прийти послухати або підтримати, то й вони – ставлять запитання. І по всьому. Можуть потім усі дружно піти кудись у ресторан, але кожен платить за себе сам, і це в жодному разі не «нагорода».

– Якщо жінка вирішила – образно кажучи! – побожно скласти квіт свого життя на олтар науки, то де їй зручніше робити цю офіру – в нас чи в них? Чи, може, в Америці це й узагалі не офіра? І там, може, взагалі немає різниці – жінка чи чоловік?

– Чому ж нема, є. Це доволі дражлива тема, бо щодо жінок і тут працюють подвійні стандарти – жінку все ж вважають більш відповідальною за родинне життя й дітей. Були навіть статті, у яких ішлося про те, що поєднати ці дві іпостасі – матері/дружини й науковиці – без втрат неможливо, і пора вже припинити ставити жінкам, які працюють в академічному світі, ті ж самі вимоги, що й чоловікам. Ну бо академію заснували не жінки; академія – це світ, розрахований на когось, хто має вільний час, причому багато вільного часу. І успіх у цій системі прямо пропорційний саме наявності таких блоків часу (згадаймо цей стереотип професора чи письменника, якому дружина забезпечує побут, щоб він міг бути «класиком» – а дружині хто забезпечить таку дружину, якщо вона сама «замахнеться» на незалежну кар’єру?). Зрештою, як у більшості корпоративних ієрархічних структур. Дехто б навіть сказав, що самі поняття корпоративності й структурності – це аж ніяк не «жіночі» епістемні структури, бо вони функціонують не в унісон із ритмами жіночого життя (наприклад, матері, яка вигодовує немовля) і спираються на патріархатну систему вартостей західного капіталізму, тобто на ієрархію («хто вищий», «хто крутіший»), а не на співпрацю.

– Зараз стало модно звинувачувати в домаганнях – почали з Вайнштайна, потім купа тегів з’явилася в соцмережах. А в американській науці це є?

– Звичайно. Було кілька гучних скандалів за минулі роки, коли виявлялося, що якийсь відомий у своїй галузі професор поламав долі багатьом аспіранткам. Вони змушені були покинути академію або жити з усвідомленням завданої кривди, за яку кривдник не поніс покарання (і, можливо, й не понесе). Феміністка й активістка квір-руху Сара Ахмед взагалі полишила академію на знак протесту проти того, що університет, де вона працювала, просто кинув щуку в річку, тобто ніяк не покарав винуватця визисків – не щодо самої Сари Ахмед, а щодо інших жінок. І це найбільш звичний сценарій. Навіть Голівуд уже дає фору академії – принаймні там почали говорити про сексуальні домагання відкрито. Я дуже сподіваюся, що настане час для такої люстрації й в академічних колах.

– У нас останнім часом стало модно звинувачувати гучних (і не дуже) науковців у плагіаті, публікувати в Інтернеті порівняльні таблиці, де начебто видно, скільки і звідки вкрадено. Щоправда, ці прикрі викриття вкрай рідко позначаються на кар’єрах науковців. Окрім короткотривалого галасу, жодних наслідків зазвичай. А в Америці?

– Навіть якщо студент-першокурсник попадеться на плагіаті, то це дуже серйозна справа. Плагіат буває дуже різним – від переписування чужих статей чи дисертацій – аж до купівлі роботи на задану тему, написаної іншою людиною за гроші (ці випадки найскладніші – важко щось довести). Але і крадіжку ідей теж вважають плагіатом. Пеня може бути різна – від незадовільної оцінки за певну письмову роботу (чи за цілий семінар) аж до відрахування з університету. Тому з цим тут жартів немає. А щоб колега плагіатив щось у колеги, особливо, як то в нас буває, тупо переписав пів чужої книги у свою – це скандал, після якого плагіатор, як науковець чи автор, просто перестає існувати. Тобто кар’єра на цьому й закінчиться.

– Пам’ятаю, коли я вчився у виші, за викладачами «бігали» ми. А зараз друзі, які викладають у вишах, розказують, що все змінилося. Тепер викладачі «бігають» за студентами. Як, на Твою думку, правильно?

– Та світ змінився. В Україні більше, ніж, наприклад, у Штатах, поширений тип викладачів, які тримаються за свої уявлення про «старі добрі часи» у стилі професора Преображенського. Тепер Вікіпедія знає більше, ніж одна людина здатна собі уявити. Я от навіть боюся, що забула табличку множення – але, якщо так подумати, то калькулятори тепер є навіть у годинниках… Загалом я думаю – зараз, саме в цей історично-цивілізаційний момент, є спосіб досягти певної епістемної рівноваги, коли ніхто не повинен буде ні за ким «бігати». Звісно, гуманітарним наукам зараз трохи важко втримати позиції, але, гадаю, це тимчасово; адже вміння мислити абстрактно і критично – це якраз те, чого навчають гуманітарні науки, і цього не можна зімітувати.

– У нас часто трапляється так, що якщо завідувач кафедри – титулований професор, то з ним так спроста й не заговориш. Більшість чомусь воліє тримати прохолодну дистанцію. Як Ти думаєш, чому? Такий образ вітчизняного науковця склався? Чи якась інша причина?

– Люди, як казав незабутній Степан Радченко, різні – на особистісному рівні й тут трапляються всякі, хоча більшість професорів – люди цілком демократичні. Але все одно існують певні правила. Наприклад, якщо зустріч наперед не умовлена, то професор навіть і у свої офісні години може мати щільний розклад, і часу на випадкового прибульця не знайде. Загалом – звичайний етикет зайнятої людини. У нас же, здається, «понти» часто зумовлені або культурою – середовищем, наявними прикладами, – або якимись травмами, комплексами. Бо переважно людина, яка перебуває в гармонії з собою і має здорову самооцінку, не завищену й не занижену, не має потреби бути бундючною. Їй це просто не спаде на гадку. А в нас досі працює якась парадигма дєдовщіни, якийсь хворобливий пієтет до статусу, – мене тицяли пикою в багно, то тепер настала твоя черга, мовляв, тому що я, вибачте, дембель від науки.

Насправді ж ця «понтовість» нашої професури (і не тільки) для мене лише один із симптомів, мала деталь, а сама панорама тут набагато складніша. Зараз про травми радянського періоду вже заговорили вголос, але з «дискусій» у соцмережах я вже знаю, навчена досвідом, що варто вимовити це лайливе слово на букву «т», як одразу підніметься хвиля протестів – мовляв, може, ви особисто і травмовані, але я особисто ні, і в мене все прекрасно. Найсмішніше, що це якраз травма й говорить, але мені не про це йдеться; я радше хочу сподіватися, що рано чи пізно ми складемо бодай сяку-таку загальну картину – які саме чинники спричинили ті чи інші типи реакцій і поведінкових моделей. Бо це все між собою пов’язане, а ми вперто робимо вигляд, ніби людина існує у вакуумі і ніби можна змінити загальну картину абстрактно, не придивляючись до складових частинок. Таким чином ми потрапляємо раз за разом у ті ж самі пастки мислення, і це найпечальніше. Наприклад, оце бажання одразу ж відмежуватися,  казати, що «в мене все гаразд» – навіть коли людині вже десять разів сказали, що мова не про неї, а про певні спільні тенденції. Бо ж насправді узагальнення – це нормальний академічний метод. Однак у нас це стало чимось на кшталт табу: не говорімо про погане, бо то тільки у вас так, а в нас усе в шоколаді. Ще є, наприклад, установка на негатив – мовляв, нічого не вийде, усе не так, це не спрацює. Це, я так розумію, спосіб уберегти себе від неминучого розчарування, спосіб послабити ефект заборони, нейтралізувати її: мовляв, забороняйте чи ні, а мені однаково це не потрібно – і це теж ми винесли із Союзу.

Але найцікавіше навіть не це. Радянська людина вважалася «крицевою» і «стійкою» – але на практиці виявилося, що все якраз із точністю до навпаки. Ми легко опускаємо руки. Надто легко. Іноді у двері треба постукати не раз, не два й не десять, а десять по десять разів. А до цього ми не готові. Спринт – це сяк-так, а марафон – ні; бо там головне – продовжувати вірити в можливість успіху, а ми, якщо довго не бачимо нічого втішного, розгублюємся. Починаємо кричати, як римляни перед статуєю Януса: «Покажи чудо!» Тобто дай нам матеріальний доказ, навіть якщо (особливо якщо) він наразі з розряду неможливих. Може, це наслідок життя в Союзі як у країні, яку систематично відучували працювати з тонкими матеріями. Адже віра в Бога, молитва – це якраз і є праця з тонким світом. Але людей учили, що все повинно бути намацальним і матеріальним, чим грубішим, тим кращим, прямо як радянська бронетехніка. А праця з нематеріальним – це насправді важка робота. Я колись вже писала про те, що медитація – це не «розслабон», це робота, візуалізація – це робота. І от якраз цього вміння більшості наших університетських колах катастрофічно бракує.

Такі стратегії мисленнєво-емоційної роботи – це і є те, чого повинен в ідеалі навчити нормальний університет: установка на позитив; здатність «тримати в голові картинку» довгий час, навіть якщо успіх бариться; відкритість до узагальнень чи, навпаки, конкретизацій; здатність працювати з матеріалом, який «натискає на болючі точки» – і при цьому не піддатися бажанню на все плюнути; здатність витримувати внутрішній тиск. Це і є спосіб виховати нормальні еліти, про відсутність яких ми часто говоримо в контексті власних же політичних процесів. А ми намагаємося виховувати студентів, які зневірені вже від самого факту перебування у стінах рідних закладів (і це я ще мовчу про хабарі). Які не мають уявлення, навіщо вони це роблять. Мені здається, часто наша молодь мудріша за університетських «авторитетів» – університет молоді люди просто кидають і шукають цікаву роботу, адже, слава Богу, вже є якісь соціальні ліфти. І не можна сказати, що вони чинять неправильно.

– Якщо на мить припустити, що Ти повернешся працювати в рідний Ужгородський університет, то за яких умов? Що там має змінитися?

– Достойна платня – це умова необхідна, але недостатня. Колись я намагалася це озвучити в Ужгороді, одразу ж викликала сильне незадоволення у певних колах. Одна людина з дуже великим, з дозволу сказати, педагогічним стажем, запитала – а чому вам узагалі треба якось по-особливому платити (прошу зауважити, то була чисто гіпотетична розмова, без жодних практичних кроків чи намірів з мого боку, всього лише в режимі відповіді на поставлене запитання, схоже на Твоє), – бо що ж ви (я) там такого особливого знаєте – англійську мову? Так її, було мені сказано, у нас теж знають. Пояснити ж цій людині зі стажем, що, по-перше, я знаю далеко не тільки мову, а по-друге, що мова тут ні до чого, і що це тільки в Союзі мову вважали «спеціальністю,» не було можливості. Ця людина мене би просто не почула. До того ж, у нас як було в радянські часи? Якщо вже здобув якусь освіту, то це й буде твоєю нішею до кінця твоїх днів, як у того робітника на заводі, який на одинадцяти станках працював уже двадцять років. А потім буде пенсія й дача. А світ зараз дуже змінився, вчергове пришвидшився темп життя – і готовність до переформатування себе, адаптивність стали чи не головними скілами. Життя вимагає ледве не щоденних змін, а щорічних – так точно, і жити за щасливою інерцією вже не світить нікому, від найвидатніших винахідників до працівників сфери обслуговування, наприклад. Або будь-якої іншої сфери. Робочі місця виникають і зникають, цілі індустрії враз розростаються і набирають людей – або навпаки, тонуть і звільняють. І не гарантовані вже ні прибутки, ні пенсії, ні дачі.

Тут треба міняти сам підхід до університетської освіти. А це зараз дражлива тема, і не тільки в нас, і далеко не тільки через проблеми пост-тоталітарні і пост-колоніальні. Світова спільнота зараз жваво обговорює самі принципи такої освіти, власне, тому, що зміни сунуть просто лавинами, і інформація, і підходи, і методи – швидко застарівають. А в системі нашої країни, успадкованій від Союзу, і поготів. Наприклад, сам факт, що студент не формує собі графіку занять згідно зі своїми вподобаннями і свого ж часу, а мусить ходити на пари, які починаються о 8-ій ранку і тривають до 14-тої дня. Це дитячий садок якийсь. Половина предметів, які таким чином «викладають» – лекційно, змушуючи людей витрачати час на конспекти того, що можна прочитати самотужки, – узагалі непотрібна. Заняття не є «студенто-центричними», а пристосовані тільки до потреб викладача. А роль викладача уявляється такою ж, як у дев’ятнадцятому столітті. У Анатолія Дністрового є дуже добрий про це есей, про цю професуру старого типу. Нам потрібні гнучкі графіки, сучасні цікаві предмети, система, яка власне була би більш пристосованою до потреб студентів; яка би задіювала новітні технології. Дискусії можна вести наживо, а можна й через соцмережі, якщо правильно побудувати програму.

Ще нам потрібне (і в Ужгороді, і деінде) забезпечення технікою, пристойними бібліотеками, де було би зручно і приємно працювати. Звичайно, є певний шарм у тому, аби розміщувати бібліотеки у старовинних будівлях, але якби була можливість побудувати нову будівлю, світлу, простору, архітектурно привабливу, оснащену технікою, то було би, чесно кажучи, краще. Бібліотека була би місцем зі своєю власною унікальною аурою, символізувала би певний поступ, а не тільки служила як відображення «славних прадідів», які, звісно, були великими, але скажімо прямо – в Ужгородській університетській бібліотеці біля Собору не дуже-то легко працювати; у мене завжди було враження, коли я туди заходила, що я чиню якесь святотатство – як легко би ти не ступала, підлоги все одно риплять, люди на тебе обертаються, бо це ж «храм науки». Ну але ж я не освоїла ще мистецтва левітації з метою безшумного пересування. Зали доволі тісні, в коридорах не посидиш, та ще часто й холодно. Як на мене, людина має почуватися в таких закладах бажаним гостем, а не святотатцем.

Розмовляв: Сергій ОСОКА
Фото: з особистого архіву Оксани Луцишиної

Довідка:

Оксана Луцишина закінчила відділення романо-германської філології Ужгородського Державного Університету, здобула ступінь магістра з жіночих студій в Університеті Південної Флориди, відтак ступінь маґістра з французької мови та літератури, затим – докторат (ступінь Ph.D) з компаративістики в Університеті Джорджії.

Авторка трьох збірок поезії, однієї збірки новел та двох романів. Лавреатка конкурсу «Гранослов», премії «Благовіст», премії імені  Богдана-Ігоря Антонича та премії Фундації Ковалевих.

Одна з улюблених письменниць  “ВСЛ”, учасниця Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі, авторка нашого мережевого видання. Дослідиця й знавчиня біологічного виду  leeches.