Однак, з іншого боку, маючи в Польщі багато надійних давніх друзів, я не можу не перейматися їхніми настроями: і тому, що співчуваю їм, і тому, що далі вважаю польсько-українське порозуміння нашим із ними найважливішим стратегічним завданням. Коротше, хочу, але й мушу стежити за тим, що вони говорять і пишуть. Зокрема – читаю пост Ірека Ґріна. Пост, як легко здогадатися, з приводу «новелізації», чи то пак доповнення до закону про Інститут Національної Пам’яті. На наше – українське – щастя, нинішня влада Польщі примудрилася доповнити цей закон не лише згадкою про українських націоналістів і Волинь, від чого, ясна річ, ніхто в світі ані змерз би, ані впрів, а й статтею про покарання громадян будь-якої країни за приписування – «публічно і всупереч фактам» – польському народові чи польській державі відповідальності чи співвідповідальності за злочини нацизму. На цю статтю світ – передусім в особі Ізраїлю й США – відреагував і продовжує реагувати дуже гостро, тож ми зі своїм обуренням діями польської влади, самі того не сподіваючись, раптом опинилися у вигідному товаристві: хоч би які там точилися міжнародні ігри, ліпше бути в одній команді з американцями й ізраїльтянами, ніж із виводком гнізда Качинського та єдиним на всю галактику прихильним до нього угорським братанком Орбаном.

На наше друге щастя, проти «новелізації» рішуче виступає все більше притомних польських інтелектуалів, які не купуються на владні камлання, буцімто кара загрожуватиме не всім, а тільки тим, хто говоритиме про ті чи інші злочини поляків неправдиво, «всупереч фактам». Не купуються, бо знають: у ситуації, коли й Інститут Національної Пам’яті, й суди перебувають у руках правлячої партії, не встановлені факти, а саме ця партія арбітрально й визначатиме, що є правдою, а що – «приписуванням».

Зрештою, все це – речі очевидні, нема що й розжовувати. Натомість Ірек Ґрін звертає увагу на ще один можливий наслідок «новелізації», про який навряд чи думали її ініціатори. А саме: Ірек розповідає історію польської художниці єврейського походження Дороти Сейденманн, знищеної нацистами наприкінці 1942 року. В історії цій є полька, яка переховувала Дороту в Кракові, і поляк, який написав на неї донос у ґестапо; є другий поляк, який той донос перехопив і порадив художниці негайно втікати з Кракова на села, що вона й зробила; є третій поляк, який невдовзі вже в новій місцевості здав Дороту так званим «ґранатовим» польським поліцаям, а ті своєю чергою передали її німцям; і є ще кілька Доротиних знайомих, теж поляків, які намагалися її витягнути з в’язниці, але не встигли. Про що ця історія? Про польських героїв, які, ризикуючи життям, рятували єврейку від нацистів? Так. Але й про польських колаборантів, які взяли участь у нацистському злочині, також. Чи можливо розповісти цю історію так, щоб висвітлити в ній тільки героїзм, оминувши тему колаборації? Ясно, що ні, бо без колаборації одних не було б героїзму інших, себто не було б усієї цієї історії. Отож, підсумовує Ірек, з огляду на оновлений закон порядній людині залишається просто мовчати: у такий спосіб вона уникне юридичних клопотів, але й світ – зусиллями польської влади – нічого не довідається про справжніх польських героїв.

Добре, а що у нас? А у нас нерідко можна почути голоси, які, називаючи доповнення до польського закону про ІНП ідіотичним і шкідливим для самих поляків, закликають водночас узяти з Польщі приклад і заради власних національних інтересів відповісти їй чимось подібним. Цікаве буває у людей уявлення про національні інтереси: усім на зло утнути щось ідіотичне і шкідливе для себе. Втім, заклики – це півбіди. Біда ж полягає в тому, що ми подібну капость у нашому фірмовому хитрувато-недоумкуватому стилі вже і так утнули, прийнявши закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», де теж передбачена «відповідальність за порушення». А коли ми прийняли цей закон?

Власне. Бо проблема навіть не так у самому законі – відносно м’якому і коректному на тлі пізнішого польського, – як у даті. Якби у всій історії незалежної України треба було вибрати найгірший день для його прийняття, то це був би саме він – 9 квітня 2015 року. Вранці того дня тодішній президент Польщі Броніслав Коморовський виступив у нашій Верховній Раді, наголосив, що без України не буде безпечної Європи, пообнімався до фотографії з Порошенком – і поїхав додому, закінчивши свій останній перед новими президентськими виборами міжнародний візит. А Верховна Рада йому навздогін проголосувала за згаданий закон, який Петро Порошенко тут-таки й підписав. І це було те, що називається ніж у спину.

 

До того моменту ніхто з моїх польських знайомих не сумнівався, що інтеліґентний, досвідчений і шанований західними топ-політиками Коморовський завиграшки переможе висунутого Ярославом Качинським невиразного Анджея Дуду. Аж раптом Україна  підкинула Дуді пропагандистський козир, про який ні він, ні Качинський, ні вся та їхня партія PiS і мріяти не могли. Мріяти не могли, зате скористатися зуміли на повну, розгорнувши підлу, але ефективну кампанію з дискредитації Коморовського, який нібито провалив східний напрямок польської закордонної політики і мало не особисто заохотив українців ґлорифікувати Бандеру і «бандитів з УПА». Спрацювало: у підсумку Дуда виграв президентські вибори з перевагою у 3% голосів.

Відтак, гнівно нарікаючи на недружні жести з боку офіційної Польщі, нам не завадило б усвідомити дві речі. По-перше, у тому, що всі гілки польської влади обсіли сьогодні саме такі «політичні діячі», є частка й нашої – у сенсі українських депутатів та президента Порошенка – заслуги. По-друге ж, моральність сєнкевичівського персонажа Калі, який вважав, що поганий вчинок – це коли хтось відбере корову у нього, а добрий – коли чиюсь корову відбере він сам, може, й приносить іноді в міждержавних – як і міжлюдських – стосунках дрібні тактичні перемоги, але рано чи пізно неминуче обертається великими стратегічними поразками.

Олександр БОЙЧЕНКО “Zbruć”

19.02.2018