— Сашо, як давно Ти проживаєш у Португалії? Розкажи, будь ласка, історію свого переїзду. Якими були Твої перші враження про Лісабон, про португальців, можливо, Тебе щось здивувало?

— Я переїхала в Португалію у вересні 2016 року, тобто я тут вже майже півтора року. Правда, зі змінним  успіхом – багато тижнів на початку свого перебування тут я провела в Німеччині у зв’язку з візовими справами. Історія мого переїзду досить банальна – мій хлопець звідси. Познайомилися ми в міжнародному університеті в Німеччині, вперше приїхали до Португалії риблизно  на тиждень взимку 2015 року, на самому початку наших стосунків, і я одразу закохалася в Лісабон. Тоді я ще ніколи не бувала на півдні Європи і мене вражало просто все підряд – старовинна архітектура оточена пальмами, +12 в лютому, океан, біла бруківка, усміхнені люди… Після цього ми приїжджали ще двічі і кожного разу я все більше захоплювалася цією країною. В якийсь момент ми почали думати про те, чим би зайнятися після закінчення університету, оскільки ані в мене, ані у Вашку – мого хлопця – не було конкретних планів. Ми почали жартувати, мовляв, а чи не переїхати нам в Португалію. Потім раптом в якийсь момент ми подумали: жарти жартами, а чому б і справді не спробувати? І от у вересні ми спакували все наше майно у дві валізи по 23 кілограми і прилетіли до Лісабону – тільки того разу квитки у нас були лише в один бік.

— Поділись, будь ласка, своїм першим яскравим спогадом.

— Пам’ятаю, яким синім було небо (особливо на контрасті з похмурою північною Німеччиною), якою дешевою і смачною була кава. Після переїзду небо і кава, звісно, залишилися на місці, але певні речі я явно ідеалізувала, тож настав момент, коли я почала помічати, як брудно буває деколи на вулицях (зокрема маю на увазі собачі справи), як більшістю вулиць в центрі Лісабона не проїхати ані дитячим, ані інвалідним візком. Це нормально, звичайно – після такого собі «медового місяця» завжди настає кризовий момент, але потім все повертається на свої місця. Пам’ятаю, я якось поверталася додому пізно ввечері з курсів португальської – я просто йшла додому, йти було далеко, в навушниках грала гарна португальська музика – і раптом мене просто «накрило» якимось невимовним почуттям того, як же мені пощастило тут жити і наскільки це місто моє. Так триває і дотепер – не аж так, звичайно, але я тут дуже щаслива.

— Чи було важко інтегруватися в нове середовище? Що для Тебе досі здається незвичним?

— Інтеґруватися в нове середовище було зовсім неважко, але мені здається, що я ще дуже далеко від повної інтеграції. Я інтенсивно вчу португальську і завжди намагаюся спілкуватися нею з португальцями, але домашня мова у нас – англійська. Крім того, працюю я в основному вдома, тому інтеґруюся я повільніше. Але з великим задоволенням. У Вашку величезна родина в Лісабоні, тому я з самого початку мала чудову нагоду відвідувати їхні родинні зібрання, куштувати всякі традиційні страви і вправлятися у своїй португальській. Незвичними напевне здавалося більше речей на початку – зараз я вже багато до чого звикла, тому важко згадати. Але частіше за все це були різноманітні побутові дрібниці, нічого серйозного. Загалом мені здається, що я досить легко пристосовуюся до нового середовища, особливо якщо маю достатньо свободи, тому якихось особливих проблем у мене ніколи не бувало. А ще я дуже свідома того, що мій досвід тут жодним чином не відображає того, як живуть усі португальці – бо живуть вони дуже по-різному. Ага, згадала: досі не люблю традиції не роззуватися вдома. Але, знову ж таки, ми вдома роззуваємося, тому все добре.

— Розкажи, будь ласка, про Твою волонтерську роботу в APAV . Чи звертаються за підтримкою зокрема й українські жінки?

— APAV – це португальська асоціація з допомоги жертвам злочинів. Це найбільша організація такого типу в Португалії, вони надають психологічну, юридичну, фінансову допомогу жертвам усіх злочинів – від домашнього насилля до комп’ютерних злочинів. Велику частину діяльності APAV складає наукова робота – дослідження, аналіз і синтез роботи інших подібних організацій тощо. Я займаюся саме цим, я не працюю з жертвами напряму. Вся інформація пов’язана із жертвами є конфіденційною, тож я не можу сказати нічого про те, хто саме звертається за підтримкою, але з власного досвіду знаю, що звертаються й українські жінки. Тим часом я працюю над великим міжнародним проектом, який аналізує імплементацію директиви ЄС щодо прав жертв у всіх країнах-членах ЄС.

— Сашо, Ти береш активну участь в житті української громади: модеруєш одну з найбільших груп українців у Португалії на Фейсбуці, також Ти куратор дискусійного клубу. Розкажи, будь ласка, про це: історія створення, мета, функції, контент, ініціативи, труднощі, сатисфакція.

— Це все сталося трохи випадково – зокрема, через моє знайомство з Тобою . Я познайомилася з кількома активними членами української громади в Лісабоні, з якими я одразу знайшла спільну мову. Вони попросили мене стати модератором групи «Українці Португалії». Треба сказати, що я спершу досить критично поставилася до цієї пропозиції, оскільки мала певні уявлення про те, як працюють подібні спільноти. Але виявилося, що ця спільнота – зовсім інакша, сповнена неймовірно цікавих і небайдужих людей, тож я зовсім не шкодую, що таки погодилася. За якийсь час виникла ідея створення певного простору, де ми могли б обговорювати різноманітні теми, обмінюватися ідеями тощо. Так народився дискусійний клуб. Ідея була не моя – здається, твоя, Дмитра Метилки і Василя Дениса. Перша зустріч відбулася у липні, на ній ми говорили про Ілона Маска. Наступною темою була еміграція – було дуже цікаво, але дуже хаотично, тому виявилося, що дискусійний клуб необхідно модерувати. Оскільки в Тебе тоді не було можливості цим займатися, я вирішила взяти цю функцію на себе. Мені дуже близький такий формат, тож я була рада допомогти. Ми разом обираємо теми, які нас цікавлять, знаходимо цікавих спікерів – експертів, які мають глибші знання з певної теми, зустрічаємося двічі на місяць і дискутуємо. Відбувається це все у невимушеній атмосфері, без чітких рамок – зазвичай спікер спочатку висвітлює тему і своє бачення, а далі ми ставимо питання, висловлюємо власну точку зору і просто приємно спілкуємося за горнятком чаю чи келихом вина. Останнім часом ми обговорювали філософію в кіно, історію розвитку міст, вегетаріанство тощо. Функція клубу проста – він надає простір для приємного інтелектуального спілкування і надає можливість знаходити нові цікаві знайомства. Люди, які приходять на зустрічі клубу, – дуже різні, але нас усіх об’єднує бажання розвиватися і дізнаватися про щось нове, і це для мене – головне. Звісно, це займає трохи часу, але я не проти – я отримую велике задоволення від таких зустрічей і від усвідомлення того, скільки навколо мене є класних українців – і це лише в Лісабоні! Тому мені приємно, що я можу долучитися до справи об’єднання таких людей.

Також організовую зустрічі з різноманітними цікавими людьми. Наприклад, кілька місяців тому відбулася презентація книги Валентини Кирилової “NOMINA”. Це надзвичайно важливий і цікавий проект про “нестандартних” українців. Також у листопаді відбувся творчий вечір Олександра Бойченка – літературного критика, перекладача, публіциста, а також мого тата Словом, намагаюся підтримувати культурне життя українців у Португалії

— Думаю, читачам цікаво дізнатися про активність групи.

— Група виникла з необхідності мати власну платформу для продуктивного, цікавого, а головне – інклюзивного спілкування. Справа в тому, що ситуація з українською спільнотою в Португалії є доволі непростою, зокрема через те, що існує певна монополія на “українськість”, яку намагаються підтримувати представники посольства і Спілки українців Португалії. У певний момент ситуація стала критичною, і таким чином народилася наша група. Група є проукраїнською в широкому розумінні цього слова. Ми постійно намагаємося просувати різноманітні сучасні українські проекти на зразок “Відкритої ночі” – фестивалю короткометражного українського кіно, організацією якого займалася Ти, виставки фотографій із зони бойових дій на Сході України “Промка” (до речі, кошти, необхідні для реалізації виставки були частково зібрані саме завдяки учасникам нашої групи) тощо. А взагалі, для мене найважливішим є те, що нарешті з’явився простір, в якому вільно і цивілізовано можна обговорювати важливі для нас теми, ділитися цікавими ідеями і корисною інформацією, а також просто відчувати себе частиною спільноти, за яку не соромно.

— З якими проблемами українцям доводиться мати справу найчастіше, які найбільші труднощі виникають в процесі інтеграції? Скільки часу, на твою думку, потрібно людині щоб відчути себе вдома?

– Якщо чесно, мені складно відповісти на це питання – я просто не маю достатньо інформації. З того, що я знаю, труднощі в українців такі самі, як і у всіх інших громадян «третіх країн» – бюрократичні. Бюрократичні процеси в Португалії займають дуже багато часу і є досить складними. Але в цьому випадку велика кількість українців у Португалії є на користь кожному з нас, тому що ми завжди можемо спитати поради в когось, хто вже пройшов цей шлях, і поділитися власним досвідом. Щодо процесу інтеграції – можливо, це банально, але потрібно хотіти інтегруватися. Вчити мову, виходити «в люди», відвідувати події, читати – принаймні, так інтегруюся я. А от щоби відчути себе вдома, кожній людині потрібна дуже різна кількість часу – знову ж таки, вирішальним чинником тут є те, наскільки людина хоче себе відчути вдома. Мені дуже пощастило, тому що я з самого початку хотіла відчути себе тут вдома і мала для цього все необхідне – близьку людину поряд, власний (винайнятий, звичайно) дах над головою і багато справ. Але цей дім, хоч і прекрасний, – швидше за все, тимчасовий. А постійний, «стаціонарний» дім завжди буде в Чернівцях.

— Що, на Твою думку, українцям у Португалії подобається найбільше?

– Попри багато очевидних відмінностей, українці з португальцями насправді мають досить багато спільного. Навіть не знаю, як цю подібність описати словами, але вона присутня. Є якесь доволі непогане розуміння культур один одного, душевність чи щось таке. Мені здається, українцям досить легко пристосуватися до стилю життя тут, бо він хоч і відрізняється, але часто базується на подібних принципах – вміння і бажання насолоджуватися життям, навіть коли воно складне, важливість родини, любов поїсти тощо. Це в моїх колах. Знаю, що буває дуже інакше і в Україні, і в Португалії. Але й там є свої схожості – любов пожалітися, наприклад.

— Як, на Твою думку, українці сприймають мультикультурне середовище Португалії?

— Я не знаю, але сподіваюся, що добре сприймають. Португалія – це справжнє «мульті-культі», тут прекрасно поєднуються всі на світі культури, при чому вони по-справжньому інтегровані. До українців тут загалом ставляться дуже доброзичливо, хоча в багатьох людей все ще є застарілі стереотипи. Стереотипи ці теж позитивні, але часто не відповідають дійсності, тому користі від них мало. Часом доводиться пояснювати, що не всі ми тут займаємося прибиранням або будівництвом. Але от як українці сприймають це середовище, я не знаю, це справа особиста, тим більше, що сприймають вони його дуже по-різному. Я цим середовищем захоплююся, наприклад.

— Чи змінився Твій погляд на життя у Європі відколи Ти переїхала до Португалії?

— «Життя у Європі» це такий-собі міт, на мою думку. Звичайно, є певні стандартизовані речі, і середньостатистичне місто в Португалії може бути більш подібним на середньостатистичне місто в Німеччині, аніж на Шрі-Ланці. Та й те не факт. А загалом країни Європи дуже різняться людьми – темпераментом, культурою спілкування, відкритістю – навіть якщо зовні виглядають подібними. Моє життя в Німеччині дуже сильно різнилося від мого життя в Португалії – до того ж не лише через країну, а й через обставини, за яких я живу. Тому хоча технічно обидві ці країни знаходяться в Європі, я не узагальнюю. Життя в Європі може бути дуже різним. Але загалом мені подобається.

— Ти продовжуєш святкувати українські свята? Практикуєш українські звичаї? Чи з’явилися у Твоєму календарі нові свята, нові традиції, нові щоденні “ритуали”?

— Деякі. Я й раніше не особливо суворо дотримувалася всіляких звичаїв. Різдво і Новий рік – це для мене святе, завжди намагаюся бути вдома на зимові свята. Там ми, звичайно, дотримуємося всіх сімейних традицій. Решта свят не мають аж такого великого значення для мене. У Португалії дотримуюся того, до чого мене долучає португальська родина Вашку, тобто Різдво і Великдень. Нові традиції і ритуали швидше пов’язані з моїми стосунками, а не з життям тут. Загалом намагаюся просто дізнаватися якомога більше про те, що тут відбувається, – наприклад, увесь червень в Лісабоні тривають святкування Святого Антонія, а в лютому відбувається карнавал. Я такі події завжди відвідую з величезною цікавістю, але не можу сказати, що вони стали для мене святами. Принаймні поки що.

— Що б Ти порадила співвітчизникам для того, щоб вони могли успішніше інтеґруватися?

— Вчити мову. Це завжди найважливіше, тому нічого унікального я не скажу. Місце, в якому ти живеш, можна найкраще зрозуміти через людей. А людей можна найкраще зрозуміти через мову. Тому раджу вчити мову, не боятися нею говорити (це тут завжди дуже шанується, між іншим), відвідувати події, ходити вулицями і – як я вже казала – хотіти інтегруватися.
— Чи змінює еміґрація світогляд?

— Я все ще не вважаю себе імміґрантом. Я обожнюю Португалію і все ще перебуваю на початковій стадії інтеґрації з точки зору документів, мови і всього такого. Але я вже знаю, що я тут не залишуся назавжди. Так було завжди і, думаю, ще довго так буде – мені не сидиться довго на одному місці. Але безумовно – подорожі і життя в інших країнах кардинально змінюють світогляд. Вперше я надовго поїхала з України 2011 року. Відтоді я побувала в купі країн, жила в чотирьох. За цей час я стала  відкритішою, толерантнішою, дізналася купу цікавих речей. Такий стиль життя є унікальним тим, що попри те, що ти постійно дізнаєшся щось нове про людей і їхні культури, ти також переконуєшся, що всі ми – люди, і що між нами набагато більше спільного, ніж  здається. А ще все залежить від початкового світогляду: якщо людина має щиру цікавість до життя і до всього, що відбувається навколо, вона знайде можливість розширити свій світогляд у будь-якому куточку світу, в тім числі вдома. А якщо ні – то і тисяча подорожей може нічого не змінити. Тому я вважаю, що користь, яку ми отримуємо від подорожей і життя в інших країнах залежить від нас самих.

— Чи плануєш повернутися в Україну?

— Це для мене болюче питання. Я дуже хотіла б повернутися, але, на жаль, не бачу зараз для себе такої можливості. Завжди почуваюся дуже лицемірною кажучи щось таке, але зараз так є. Тому намагаюся бути максимально корисною тут, пропагуючи українську культуру і важливі теми.

 Розмовляла Галя КОМАР
Перекладачка, викладачка англійської, волонтерка, активістка української спільноти у Португалії
Джерело – strikingly.com 

Фото  Галі Комар та надані Сашею Бойченко