До книжки увійшли також цікаві нотатки Кшиштофа Вільмана і фрагменти з книжки про Ґінчанку дослідниці її творчості Ізольди Кєц.

Та спершу кілька суттєвих зауважень щодо оприлюднених останнім часом подробиць біографії Зузанни Ґінчанки, а саме метричної інформації.

Українська Вікіпедія подає кілька дат народження поетки, з посиланням на різні польські джерела, врешті підсумовує: «точна дата її народження не відома». В більшості статей про Ґінчанку без жодних підстав фігурує як одне з її імен Сара. У Центральному Державному Історичному Архіві України, за підказкою Кшиштофа Вільмана, невтомного популяризатора творчості Ґінчанки, мені вдалося віднайти метричну книгу київської синагоги за 1917 рік, де було вміщено запис про народження поетки. Отже, під номером 30 читаємо: «дочь Сусанна-Полина» народилася «9 марта», її батько «Окончившій курсъ юридическихъ наукъ въ Казанскомъ университете Шмая Беровичъ (Семенъ Борисовичъ) Гинцбургъ; мать Цирля Абрамовна»  (1). На наступній сторінці те саме написано їдишем.

Отож точна дата народження Зузанни —  22 березня 1917 року, оскільки дата дев’яте  березня у записі подана за старим стилем, а ім’я Сара, радше за все, помилково інтерпретоване Сана, бо саме так називали її в дружньому колі, скорочуючи Зузанна (Сусанна).

 Центральний Державний Історичний Архів України в Києві, ф. 1164, оп. 1, спр. 517, арк. 37-38.

 Центральний Державний Історичний Архів України в Києві, ф. 1164, оп. 1, спр. 517, арк. 37-38. Скан: Наталія Бельченко

«Пам’яті Суламіти» Юзефа Лободовського

Що ж, здогадок і містифікацій, пов’язаних з ім’ям Ґінчанки, залишається чимало. Скажімо, Юзеф Лободовський у мемуарній передмові до своєї збірки поезій «Пам’яті Суламіти» (Józef Lobodowski. Pamięci Sulamity, Toronto 1987) робить спроби співвіднести її розповсюджене прізвище Ґінцбурґ з одною з відомих постатей того часу. І хоча сам зауважує, що це може бути простим збігом дат і фактів, але ця легенда помітно захоплює його:

Про найближчих родичів Зузанни знав небагато. Лише те, що батька втратила ще дитиною, мати за якийсь час вийшла заміж вдруге, і це було погано сприйнято рідними померлого, тим більше що йшлося про шлюб з гоєм, чеським броварем з Волині. Досить швидко виїхала з чоловіком з Польщі, осіли аж в Іспанії. Спочатку в Кордові, потім у Памплоні. Трохи згодом розповім, як я встановив з нею епістолярний контакт. Приблизно в той самий час я прочитав про великого дивака і вигадника, якого в Києві перед революцією називали «бароном». Барон Ґінзбурґ! За натурою він був богемою, меценатом поетів, художників, взагалі митців. Час від часу мав великі гроші, швидко їх втрачав, так само швидко багатів незрозумілим для оточення чином. Товаришував з Осипом Мандельштамом, поетом високого ґатунку, але тоді ще маловідомим (народився у Варшаві, але отримав виховання в Санкт-Петербурзі). Зіставляючи деякі факти і дати, я зробив висновок, що той фантастичний «барон Ґінзбурґ» і був батьком Зузанни. Але раніше, за її життя, все це мене не цікавило. Сама Сана на сімейні теми розмовляла неохоче. Єдине, про що дізнався: що її мати — в Іспанії.

Батько Ґінзбурґ, а донька Ґінчанка? Якщо хтось із читачів ще не зрозумів, роз’ясню: Зузанна переробила Ґінцбуржанку на Ґінчанку — на її переконання, цей псевдонім звучав краще. Слушна думка! На батьківстві барона не наполягаю; збіг фактів і дат міг бути звичайною випадковістю. Проте я впевнений, що Зузанна була дочкою того широкої душі фантаста і щедрого мецената в дні достатку. Але, як я вже підкреслював, ніколи з нею на цю тему не розмовляв. Різноманітні подробиці про Ґінцбурґа дізнався з російських видань через кільканадцять років після трагічної смерті Зузанни.

Насправді, як можна прочитати в книжці Ізольди Кєц (Izolda Kiec. Zuzanna Ginczanka. Życie i twórczość. Poznań 1994), батько Зузанни, театральний режисер і актор, залишив родину невдовзі після прибуття до Рівного. В пошуках роботи він виїздить спочатку до Німеччини, потім до Британії і нарешті осідає в Америці, де працює статистом на зйомках голлівудських фільмів. Подеколи він пише до дочки, висилаючи свої фото й афіші фільмів.

Кшиштофу Вільману вдалося роздобути його портрет з альбому Зузанни та фото архівних матеріалів щодо перебування Шимона Ґінцбурга з новою дружиною, німкенею за походженням, у Штатах, а також інформацію про його смерть в 1964 році. В цьому матеріалі фігурує й рік його народження — 1889.

Доля несподівано звела Лободовського і з матір’ю Ґінчанки:

Сталося так, що в шістдесятих роках я опублікував у лондонській газеті «Wiadomości» вірш під назвою «Пам’яті Суламіти», присвячений пам’яті Зузанни Ґінчанки. Один з молодих польських студентів поїхав на різдвяні канікули до Памплони і, повернувшись, розповів мені, що познайомився там з парою з Польщі; він пивовар з Волині, спольщений чех, дружина, здається, єврейка. Спитала його, чи не відомо йому щось про поетку Зузанну Ґінчанку, бо вона її тітка. Здалося мені це дивним, що тітка, але розповів хлопцеві про долю Зузанни і дав йому примірник вірша. А приблизно через десять днів отримую маленьку бандероль з Памплони. Картонна коробочка, в ній друга, менша, далі третя, ще менша. Що за чортівня! — думаю — якийсь жарт чи насмішка? Але в третій коробочці виявилася маленька пляшечка, а в ній у шматочку вати золота шпилька для краватки з діамантиками. А на шпильці маленька записка: «Від матері Зузанни».

Зузанна Ґінчанка, 1938. Фото: Muzeum Literatury / East News

Зузанна Ґінчанка, 1938. Фото: Muzeum Literatury / East News

Суламіта з Києва

Київське походження поетки багато важить у поезіях Юзефа Лободовського, присвячених Ґінчанці:

І сама ж зізнавалась, коли в поцілунку злились,

що твоя батьківщина — це Київ.

Народилась в єврейській родині.

А у Києві сталась хозарська забава колись

і посли кочових чародіїв

брались поночі до ворожіння…

Народилася в Києві — знай!

 

Тирлич-зілля і м’яту — долину й розмай

з’ява в світі твоя об’єднала,

як біблійних містерій шумливий звичай

і прийдешність Івана Купала.

Ці рядки якось глибинно суголосні з образами поезій Євгена Маланюка. Він також був захоплений Ґінчанкою. Юзеф Лободовський згадує:

Одного дня познайомився з нею, за посередництвом Тувіма, чудовий український поет Євген Маланюк. Увійшов до редакції «Польсько-українського бюлетеню» надзвичайно схвильований. «У вас з’явилася, — вигукнув він, — нова, досконала поетка!» Маланюк одразу ж втаємничив Зузанну в свою теорію щодо жінок. Він вважав, що існують два базові прототипи: Саломея (або Кармен) і Беатріче (або гомерівська Навсикая). Всі інші не рахуються. Зузанна дуже пройнялася цією теорією, але коли я запитав її, до якого типу можна віднести її саму, не могла вирішити. «Ну, звичайно, — тріумфував я, — адже ні до першого, ні до другого не підходиш! Ця теорія — ще одна мальовнича фанаберія пана Євгена. Можеш пишатися собою, ти справила на нього сильне враження!»

Спогади з Рівного

Та спершу Зузанна причарувала самого Юзефа. Сталося це ще в Рівному, до підкорення нею варшавського Парнасу. Ось як Лободовський описує їхнє спілкування, коли він перебував на військовій службі в Рівному.

Зузанна Поля Ґінцбуржанка (Zuzanna Pola Gincburżanka — так її записано в журналі польської гімназії ім. Тадеуша Костюшка) в Клевані під Рівним бл. 1930 року. Фото: Muzeum Literatury / East News

Зузанна Поля Ґінцбуржанка (Zuzanna Pola Gincburżanka — так її записано в журналі польської гімназії ім. Тадеуша Костюшка) в Клевані під Рівним бл. 1930 року. Фото: Muzeum Literatury / East News

Про що двадцятичотирирічний поет може розмовляти з прекрасною шістнадцятирічною дівчиною, якій подобаються його вірші? Час від часу знизу долітав невдоволений голос бабусі, яка виховувала Зузанну. Вона не знала як слід польської мови і розмовляла з онукою виключно російською: «Саночка, кто у тебя?» або «Что ты так долго разговариваешь с этим солдатом?». — «Бабушка, — відповідала зазвичай Зузанна, — мы ведем литературный разговор». Одного разу стара впіймала мене в коридорі. Підняла до очей пенсне в золотій оправі, зміряла мене критичним поглядом. Попереджаючи можливий докір, я енергійно запевнив її: «Мадам, я ведь влюблен в Саночку только платонически!» Бабуся посміхнулася з помітною іронією: «Ишь ты! Нам хорошо известны эти платонические любови!» Сана весело сміялася. В нагороду я отримав подвійну порцію поцілунків. Але не стільки, скільки хотів. «Смердиш казармою і солдатською юхтою». У Варшаві, де був уже в цивільному і поблизу не було бабусі, все це виглядало трохи інакше.

У літературно-мистецьких колах Варшави  красуня Зузанна мала надзвичайний успіх. Як відомо, рівень її поезії оцінив Тувім, який залюбки протегував молоді, й перед поеткою відкрилися двері редакцій, вийшла друком книжка «Про кентаврів». В передмові Лободовського натрапляємо на невеличкі замальовки з міжвоєнного навкололітературного життя.

Їх [Ґінчанку й Тувіма, — Н. Б.] можна було постійно бачити в «Малій Земянській». (…) Одного вечора якийсь письменник-початківець, добре заливши очі, промовив до Зузанни: «Пані варта ночі!» Мені це не сподобалося, тож гостро відповів: «Ви жорстоко помиляєтеся. Зузанна варта не однієї, а тисячі й однієї ночі!» Хлопець хотів щось відказати, але Тувім, який був присутній при цьому, сміючись, зауважив: «Вам, після того, що почули від Лободовського, лишається тільки одне — негайно вийти!» Винуватий слухняно вийшов. Зузанна була в захваті. (…)

Далі Лободовський розповідає ще одну історію:

Неодноразово вона просила, аби я взяв її на танці. Але до цього не дійшло — я не хотів. Вона була мого зросту, а на високих підборах, на яких залюбки ходила, значно вища за мене. Як я вже казав, мала величезний успіх, що сприймала з прихильною посмішкою, як самозрозумілу річ. Якийсь час залицявся до неї Леон Пастернак. Виглядало це досить кумедно. Невисокий, опецькуватий, нижчий за неї на голову, до того ж з оголеним під нуль черепом, викапаний зразковий функціонер ГПУ, він не мав у неї жодного шансу. А до того ж Сана не любила його вірші. Помстився він їй в дуже бридкий спосіб, а саме: розмістив у «Шпильках» вірш-пасквіль, де йшлося про те, що Зузанна вийде нарешті заміж за аптекаря, який буде загортати порошки й пігулки в сторінки, вирвані з книжки її поезій «Про кентаврів».

Те, що «Szpilki» погодилися розмістити цей огидний памфлет, Юзеф Лободовський пояснює колективною помстою, адже всі по черзі діставали від красуні одкоша. Проте, як пише Лободовський,

у Варшаві їй ніколи не бракувало адораторів. Любила оточувати себе ними, відштовхувала їх, відступали, повертались. Завше підозрював, що навіть фізичну близькість вона не сприймала надто серйозно, терпляче чекала кохання, яке б поглинуло її повністю, яке би «трапилося само собою». Чи трапилося?

Про складний світ стосунків, як можна припустити, йдеться в дещо алегоричному вірші Зузанни Ґінчанки «Хутро»:

О рисі, коти і пуми, якнайповніше набиті,

лисиці з жовтим підшерстям, з очима пивного скла,

о розворушене руно, примхливе кожної миті,

світанки мої пелехаті,

натягнуті міцно на снах,

розкудлана вовча хвоя сосновим волоссям висне,

щетини ведмежої хаос,

тривога тих днів тривка —

розчісуюсь гострим презирством,

о хутро розвіяних весен

моє скуйовджене хутро

без крові

і кістяка. (2)

Поетка Зузанна Ґінчанка в своєму рідному місті Рівному, 1934. Фото: Muzeum Literatury / East News

Поетка Зузанна Ґінчанка в своєму рідному місті Рівному, 1934. Фото: Muzeum Literatury / East News

Остання зустріч

Востаннє Лободовський і Ґінчанка випадково зустрілися влітку 1939 року. Юзеф запитав Зузанну, що вона робитиме у випадку війни, порадив їй виїхати до Іспанії, розшукати матір. Але вона відповіла, що хоче повернутися до Рівного і перебути війну поруч із бабусею.

Юзеф Лободовський згадує:

Навесні 1939 року з’явився у «Літературних новинах» знаменний, хоча художньо досить слабкий вірш Ґінчанки, в якому повторювався рефрен: «Що ж то за весна? Любовна. Що ж то за весна? Воєнна». Мало хто знав, ким був щасливий герой воєнно-любовної весни. Я довідався про це від нього самого, коли ми через багато років зустрілися та познайомилися в Лондоні. Його вже немає, але я не вповноважений подати його прізвище. Він якийсь час листувався з нею з Будапешту, де перебував після німецького вторгнення. Тон листів Зузанни з окупованого більшовиками Львова робився з кожним місяцем усе більш мінорним, атмосфера, що запанувала в місті, помітно викликала у неї відразу, хоча спочатку вона брала участь у різних офіційних актах, таких як покладання вінків до пам’ятників Адаму Міцкевичу та Івану Франку, чому радянська окупаційна влада надала виразно політичного характеру.

З’явилася ініціатива переправити Зузанну до Угорщини, через «зелений кордон», але з невідомих мені причин все це закінчилося нічим.

Зузанна Ґінчанка, Новий Став 1933. Фото: Музей Літератури / East News

Зузанна Ґінчанка, Новий Став 1933. Фото: Музей Літератури / East News

«Травень 1939»

Ось цей, сповнений передчуттів, вірш Ґінчанки, що має назву «Травень 1939»:

То сповнить мене надія,

а то нема супокою.

Відчутно диха стихія —

коханням, а чи війною?

 

Є знаки війни близької:

команди, чутки, промови.

Є знаки також любові:

серце і млість виняткова.

 

Комета на небі чорнім,

газета в руках щоденна.

О весно любовна! Чом ні?

Ні, не любовна. Воєнна!

 

Ось повня весняна скресла —

і снами війнула повня.

О весно, воєнна весно!

Ні, не воєнна. Любовна!

 

В газетних додатках зранку

усе між рядків читаю,

ворожачи на рум’янку:

шанує… любить… кохає…

 

Тож ти при надії, весно,

на інші весни не схожа!

Чого б мені не принесла,

усе я прийняти зможу.

 

На цьому розхресті, в маї,

в незгоді доріг двоїстих,

обидва шляхи приймаю,

шляхи до останніх істин.

 

Зажура мов хмара диму,

по радіо вісті линуть.

Чи верхом, чи верхом йтиму,

чи йтиму в долину?

Останні рядки вірша відсилають до відомої польської пісні, що з’явилася у XVIII столітті на землях Галичини, існує також в українському варіанті: «Ти підеш горою, ти підеш горою,/ А я — долиною./ Ти ружею станеш, ти ружею станеш,/ А я — калиною!».

Звісно, у тлі проступає також Соломонова «Пісня над піснями».

І які ж незнищенні зібралися сили

В Київ-граді навколо колиски твоєї?

Що за феї та зодчий натхненний схилили

Над тобою обличчя у змові таємній?

Ось так, поєднавши кілька народів і країн, древні тексти та міти, ставши символом творчих відкриттів і найстрашніших сторінок історії XX століття, Зузанна Ґінчанка нарешті повертається на батьківщину.

*****

(1)   Центральний Державний Історичний Архів України в Києві, ф. 1164, оп. 1, спр. 517, арк. 37-38. 

(2) Тут і далі поезії Зузанни Ґінчанки подаються у перекладі Наталії Бельченко.

Наталія БЕЛЬЧЕНКО, “Culture.pl”