Тексти нової збірки написані здебільшого в останні чотири роки. Привертає увагу «книжка в книжці» під назвою «Ходження на воду»: вірші так чи інакше пов’язані з водною стихією, зокрема річками Дніпрового Лівобережжя, звідки походять предки Наталії Бельченко з боку батька (з села Чопилки на Супої). Так осягається приналежність до Роду.

Частина збірки – вірші, створені поеткою в Польщі під час перебування на стипендії «Gaude Polonia» або так чи інакше інспіровані польськими враженнями, перекладацькими зацікавленнями (Ярослав Івашкевич). Наприклад, це досвід мешкання на Муранові, колишньому районі Варшавського ґетто, де будинки після війни постали з такого собі руїнобетону: перемеленої цегли колишніх будівель з додаванням нових матеріалів. В книжці знайшлося місце й майже півтораметровому помідорному кущу, який авторка виростила з насінини на підвіконні, а її варшавські друзі в січні зібрали врожай – чотирнадцять стиглих помідорів.

Київ на цих сторінках представлений не тільки Софією, київськими островами і річками чи Татаркою (де авторка народилася), а й місцями, які занепадають, як-от дім Крістера чи будинок Сікорського, або свідчать про найстрашніші часи й події – Биківня.

 На обкладинці – робота відомого польського художника з Ряшева Станіслава Ожуґа, теж учасника Шульцфестів, якого з авторкою поезій пов’язує багатолітня дружба та спілкування.

 Це – своєрідне Світове Древо, населене душами, птахами, тваринками. Його контур складає профіль чоловіка: це й Адам, і сучасна людина, яка здатна відчувати спадкоємність, сприймати знаки, які їй подає світ, слідувати знадам, спокусам, а може, навпаки, лишатися серед них відстороненою. Язичницьку складову поезій  врівноважує, зокрема, різдвяна тема. Багатошаровість книжки виявляється й на рівні акровіршів (переважно – акросонетів), існування яких не зауважиш з першого погляду.

В оформленні використано дивовижні ілюстрації Івана Остафійчука, суголосні віршам. Це графічні роботи 70–80-х років минулого століття: офорти, лінорит. Саме лінорит «Місто» супроводжує вірш «Дрогобич» з епіграфом з Бруно Шульца. Видання здійснено за підтримки журналу про сучасну культуру «ШО».

Пропонуємо декілька віршів із “Знаків і Знад” (назву книжки навіяно словами з перекладу любовного вірша Ярослава Івашкевича, чию лірику Наталія Бельченко почала перекладати, перебуваючи на стипендії “Gaude Polonia”).

 

* * *

Випліскуючи дощ долонями з-під міста,

Як рибу з-під моста висьорбують ловці,

Ти вихопиш себе, весела і троїста,

Пізнавши шлях в очах, околиці й ріці.

 

Непевний, непрямий, ледь-ледь солонуватий,

На смак його ідеш, б’є в голову напій.

В горіхових очах захочеться стрибати,

Як бісик, білка, шлях, непевний, непрямий.

 

 

Чопилки

 

Де лунко падають горіхи

І від калини йде тепло,

Усе в таємнім полі втіхи —

Неначе справді відлягло.

 

Тут не зупинишся в дорозі,

Бо надсупоєва гора,

Мов насувається і досі

Від недалекого Дніпра.

 

І в день Покрови можна вийти

На заячого холодку

Передзимові жовті віти,

На кожну ягідку жарку,

 

Які лишилися на схилі

В осіннім вибалку від тих,

Із ким зустрітися по силі,

Як проковтне земля горіх.

 

Варшава

 

І так пригорнулося місто до рук,

Як теплий щільник до бджолиних сполук.

Крізь мед, що відклався поволі,

Руїни і кров проглядали на дні,

І впала полуда у дні весняні

Під промені сонячні голі.

 

Колись тут Муранівська площа була,

А зараз будинки з бетону і скла,

Але як за мушлею можна

Пірнути і випливти за хвилеріз,

У морок підземний невисохлих сліз,

Хоча випливає не кожний.

 

Коли Umschlagplatz наковтавсь поколінь

І виблював кількасоттисячну тінь,

Щось луснуло в тверді і тиші.

І колій трамвайних замкнулись вуста,

І Вісла блищала вже трохи не та,

Бо вижив лиш найщасливіший.

 

Коли полетить невитравне крило

Повз вулиці, котрих давно не було,

Та ось повернулись до тями,

Я вийду в квітневий незвіданий шал,

Відчую бряжчання тих рейок і шпал

І вип’ю як гість з хазяями.

 

 

Між Лук’янівкою і Подолом

 

Татарка весняна — бузкова,

Осіння — в іржавій траві.

Узимку ж вона — снігурова

І люди її — снігові.

 

Там є Загоровка і Шмідта,

Макаріївська церква стара.

Татарка завіям відкрита

І брату Подолу — сестра.

 

А з братом своїм я ходила

По пагорбах диких її.

На тих старокиївських схилах

В дитинстві були снігурі.

 

Наш батько тримав на балконі

У кліточці їх до весни.

Пухнастії грудки червоні

В мороз випинали вони.

 

Хоча від заводу Артема

Дорога, як хорда, блищить,

Animula ходить окремо

І рветься туди мимохіть.

 

Нема вже ні батька, ні брата,

Татарку давно не впізнать,

Та не припиняю чекати,

Коли снігурі прилетять.

 

 

* * *

                          Сорок — це морок…

                                             І. Римарук

Сорок — це клямка.  Як не хоронись —

Вулиця зайде до тебе колись,

Чи то в намет, чи фортецю;

Сутність з обох відчиняти боків

Можна в річниці дозорів і жнив,

Отже, й тобі не минеться.

 

Клямка така є у мене в селі.

Риби у небі та кроки в землі

Там загусають поволі.

Тільки б із мороку вчасно прийти,

Щоб схаменулись коти і хати

Зорями у видноколі.

 

Дихає місто в легені одній,

В другій — село: задихнутись не смій.

В сорок віршовані звіти —

Наче переклад із втрачених мов,

Тільки перелюб і недолюбов

Ще залишилось вчинити

 

З тою двоїстою, що не приспав

І на яку не шукатимеш прав.

Тоне зоря, виринає…

Щоби благенькі хати і коти

В полі, якого ти перекоти,

З вирію вийшли до раю.

 

 

 

Переяславщина

 

Античний хор шовковиці в траві.

І з дерева вона нас виглядає.

Усюди, де не йдеш у цьому краї,

Луну далеку чуєш в голові.

 

Стинають всі кілочки межові

Ті голоси, зливаються в дунаї,

Ідуть дощем, та хор не проклинає,

Рясніють в морві сльози дощові,

 

Бо це її очима зі сторіччя

Вдивляються в нас пращурів обличчя,

Покиданих в тридцятих в чорний рів.

 

І святить Спас солодку пізню морву,

Що вистигла в рову Голодомору

І пильно позирає з чагарів.

 

 

Кропивницький

 

Тупик Нейгауза, прогрітий

До надкотячого тепла;

Весь час продовжує летіти

У нім Зенонова стріла.

 

Де серпень в замку і ожина,

Де ранній вересаветград,

Рояль розкриється, ожилий

Для зорепаду і балад.

 

Платонів дух війне, де схоче,

Дорогу драгоман ковтне,

В передчутті енейських збочень

Зіпнеться слово головне.

 

Нелегко втримати дорогу,

Коли змішав питво всіх рік;

Тоді в Скамандр-Інгул потроху

Тече Нейгаузів тупик.

 

 

* * *

Звіряючи дощу єство й лице вологе,

В повітрі впізнаєш птахоподібний знак.

Де вулиці живуть немов старі дороги,

В Муранові моїм, дрозда зміняє шпак.

Розкошлана весна — із доторком раптовим

Чи вуст і пальців, чи краплинок і гілок, —

Як вивірка знайде і заховає знову

Горіх старих доріг: не візьмуть крук і крок.

Вивільнюючи дощ до літери і тіла,

Заздалегідь тремтиш, і тягне навпрошки

Туди, де ця весна, як мова, проступила

Латинкою в лиштві лютневої ріки.

 

 

Дніпро

 

Хоч літа окраєць спливає Дніпром,

А губи твої — не відчути,

Та можна крізь воду пройти напролом,

Тим самим позбувшись отрути.

 

Гребти поміж чистих, міцних берегів,

Повз вимостки тьмяних рибалок,

Щоб виблиск і плюскіт усю засліпив

І сонце по тілу стрибало б.

 

Тоді воскресатиме воля моя,

Зелена снага ворожбита,

Бо серце випростується звідтіля,

Де присмерком болю закрито.

 

Є вихід — позбутись доконаних слів

І відсвяткувати вродини

Того, що в несмілому серці любив,

А впевнене серце — відкине.

 

Сховатись від вправності ладу, що знов

Підійде ось-ось під горлянку.

Плекає ріка чудернацький улов

І не засинає до ранку.

 

 

* * *

Кричать русалки, наче кішки,

У темряві нічних заток.

Котрась із них потрапить нишком

В рясний русанівський садок —

 

Квітучу гілку у волоссі

На ранок принесе вона.

В нас бавляться русалки й досі,

Де осока і мілина.

 

І на Труханових озерах,

Аж поки не з’явився міст,

Бува, із верболозу — шерех,

І промайне русалчин хвіст.

 

Пливи, русалочко цнотлива,

У вірші — не у верші — втрап.

Як для рибалки ти не диво,

Будь для поета ним хоча б!

 

 

Карпати

 

Той, хто відлунює нами,

Вже оселився окремо

Та перетнувся стежками

З тими, у кого потреба.

 

Де водоспаду омела

Гілку ріки обхопила,

Альфу цілує омега

І відновляється сила.

 

Серед грибів і форелі

Радо ковтаєш принаду

В напіведемській оселі

На широті водоспаду.

 

 

* * *

Ой, що то воно за ріка?

Немає у ній каламуті.

Водиця настільки тонка,

Що всі покоління — почуті.

Купатися в ній — голяка.

 

Століттями на берегах

То юшку варили, то довго

Шукали, де всядеться птах

Звістити щасливую долю,

Шляхи — по піснях і зірках.

 

У лоно нічної води
Вдивляючись, мусим вгадати,

Чи йдуть вже по нас прадіди,

Чи справді зарано до хати,

І як нам біди уникати,

Коли не уникнеш біди.

 

 

* * *

Світлої пам’яті Віталія Коротких, козака Мартина,

 капітана яхти «Альбатрос 707».

 Він помер у дорозі, повертаючись із зони АТО,

 куди доставив гуманітарну допомогу, в серпні 2014.

 

 

Від Ржищева яхту веде Мартин,

На Канівськім морі царює він,

І видно з корми довоєнний час —

Ніхто іще не втрачавсь.

 

Як лоції йдуть до очей і рук

І Альба-собака, найліпший друг, —

Допоки Дніпро шурхотить нічний,

Найбільшу свободу пий.

 

Де в Гусинцях церква і де Батий

На дюні влаштовував табір свій,

Повз дикі нелічені острови,

Мартине, завжди пливи.

 

Там лови найкращих, братерство тих,

Хто скарбом своїм поділитись встиг.

Колись того скарбу вода Дніпра

Щедротно мені дала.

 

 

Один з акросонетів

 

                       Шуваловій, Малігон, Степаненко

 

І хтось досвітньо згадує тебе

Рвучким нічним питанням: «Де твій брат?»

Иржавий смак дитинних коліщат

Не відверне дорослості тепер.

Оце сестринство — скільки з ним химер!

А скільки невідчинених кімнат

На поверхах, де протяг давніх втрат

Новітніх кроків запахи не стер…

О, протяг цей — на щастя, ще не вітер.

Омріяне вино на денці літер

Лікує й повертає нам братів.

Ефір і легіт дозволяють бути.

Невипиті дороги є усюди.

Одповіси, чого ти ще хотів?

 

 

* * *

Дивніших не буває речовин,

А ті, що є, уже повстали нами.

Неквапом прокидатися піснями,

Инакший зміст вкладаючи у тлін,

Либонь зуміли б. З флейт і окарин,

Охоплених чутливими губами,

В середньовічні зазираєш брами

І в гнізда родові курних хатин.

Поліфонічний шал ти відтворив,

Едемську втечу і назад прорив;

Розквітнула тривога барокова.

Цямрини тих криниць іще гудуть,

Омріяну випростуючи путь,

Виспівуючи нас на берег Слова,

У незглибиму позачасну суть.

 

 

Чернівці

 

на вулиці Василькоґассе

де Пауль Целан народивсь

щасливці надибують фрази

які допоможуть колись

відбутись на вітрі нічному

на всіх споконвічних мостах

бо з ними мандрує потому

в пір’їнці захований птах

 

 

Дрогобич

                                            …час із других рук

                                                               Бруно Шульц

Долоня міста досконала

Чи втримає зболілий цвях:

Людину, що в собі гуляла —

Як той сновида по дахах?

Все обірвалось. Чорні сходи

Намацує воєнна лють,

І невідтворені пригоди

У горлі руба їй стають.

 

Є другі руки — щоб вловити,

Відкритися на спогад слів.

Зникомі пальці-белемніти

З навколошульцевих часів —

Чиї долоні їм стискати

В міжріччі вулиць, в ліхтарях,

У місті, де такі стигмати

Лишає безпритульний цвях?

 

 

 

Помідор

 

У приморозках листопада

Стоїш, зелений, на балконі,

Бо вже приходила дріада

Зігріти губи і долоні.

 

Для того й вимахав нівроку,

Щоб з Волі бачити Кампінос,

І все, куди сягнуло око,

Закарбувалось і здійснилось.

 

Цей сорт Муранівський зимовий

Не поспішає достигати –

По первопуттю прийде знову

Дріада в грудні по томати.

 

 

Івашкевич

 

Неможливо лише про коней

коли ти сам — кентавр

нижня частина — Тимошівка

верхня — Стависько

і навпаки.

Привселюдне купання

в заблуканій річці

серед тих самих хлопців і латаття —

і патину змито

 

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Якщо бажаєте придбати “Знаки і знади” Наталії Бельченко, замовлення можна зробити на сайті видавництва “Дух і Літера” за цим посиланням http://duh-i-litera.com/book_author/belchenko-nataliya/