У Парижі я мешкала від 1983 року. Працювала там кореспонденткою польської редакції радіо Deutschlandfunk. 1986 року я взяла інтерв’ю в редактора Єжи Ґедройця та в кількох осіб із кола “Культури”. Пізніше, під час роботи над книжкою «Була раз “Культура”. Розмови з Софією Герц» (Люблін, 1994), я розпочала навчання III переддокторантського циклу в паризькому Institut National des Langues et Civilisations Orientales (INALCO), де писала про концепцію УЛБ (Україна–Литва–Білорусь). Чому зі всього доробку “Культури” я вибрала саме її? До цього дня не знаю. Ірраціональний вибір – як і мої слова, що їх висловила в кінці вісімдесятих років під час однієї з розмов у Парижі: я тоді заявила, що хотіла би вивчити українську мову просто так, для себе. Тоді не йшлося про жодне використання знання української мови. Впевнена, що в ПНР я ніколи не чула цієї мови, бо навіть фільми «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка чи «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова я бачила лише по телебаченню, а отже – з польським дубляжем. Навчання в INALCO і робота над дипломом, читання “Культури”, “Історичних зошитів”, розмови з Редактором (у першій половині дев’яностих років я бувала в Мезон-Лаффіт щотижня) розбудили в мені справжню пасію – українську.

Після повернення до Польщі 1996 року Україна наповнила моє життя! Спочатку на своїй “українській дорозі” я зустріла польських українців – національну меншину з трагічною історією. Була вона травмована акцією “Вісла” і остаточним розв’язанням українського питання в Польщі. Українці були приречені на цілковиту полонізацію і за часів ПНР перебували під наглядом.

Потім я пізнала Яцека Куроня. Контакт і співпраця з Куронем надали моєму ставленню до України й українців (у тому числі й до української спільноти в Польщі) напрям, якому намагаюся залишитися вірною донині: передусім розуміти, не засуджувати, бути солідарною, бачити насамперед колоду у власному оці…

Відкриття України й українців, велике захоплення цією країною і народом – це перш за все зустрічі з людьми та пізнавання історії й культури. Я мала величезне щастя, бо було мені дано розмовляти, товаришувати з людьми з дуже різних середовищ: інтелектуалами, письменниками, науковцями, журналістами, учасниками української історії XX століття, вояками УПА і дисидентами. Контакти з живими ще українськими дисидентами, а через спогади і читання також і з тими, які вже відійшли, стали одними з моїх найважливіших українських “зустрічей”. На превеликий жаль, це далі ще маловідома і цілком недооцінена в Польщі сторінка трагічної і разом з тим прекрасної української історії. Історія вільних людей, нескорених, які за кинутий радянському режиму виклик, за боротьбу за право на самовизначення українців, за право на власну культуру і мову, а також за право на свободу нас усіх заплатили величезну – а частина з них найвищу – ціну. Українські політичні в’язні в Радянському Союзі отримували найвищі вироки – а чимало  з них були людьми європейської культури – поетами, письменниками, перекладачами, знавцями світової поезії, філософії, літератури. Завдяки їхній долі я усвідомила виняткову  трагедію української інтелігенції, творців, письменників, національно-визвольних діячів. Бо ж було це наступне після “українського відродження” двадцятих і тридцятих років покоління, знищене більшовизмом і радянським комунізмом. Як нагадувала Оксана Забужко в розмовах зі мною в «Українському палімпсесті» (Вроцлав, 2013), радянські служби про таких українців говорили: їх треба знищити так, щоби не було «базы роста», щоби не було свідомих своєї національної ідентичності і культурної самобутності українців.

А все ж «базы роста» не вдалося знищити нікому! Українці, яких мало не бути, – є! Мають свою державу, свою прекрасну культуру! А їхній дух непокори, свободи звучить у кожному поколінні! “Небесна сотня” полеглих під час Революції гідности, мільйони людей протягом двох місяців на морозі на київському Майдані і на багатьох майданах в Україні на захист свободи, на захист фундаментальних цінностей європейської цивілізації; тисячі добровольців і потім солдатів, що воюють і гинуть на сході України у боротьбі з тим же аґресором на захист цілісности власної країни, але й на захист також і Польщі та Європи. Це є Україна! Шість мільйонів активних волонтерів у всіх реґіонах – це теж нинішня Україна! Україна прекрасних людей – з тим лише, що сьогодні в Польщі ми не хочемо цього бачити і розуміти.

Іза ХРУСЛІНСЬКА
Iza Chruślińska
Ukraina – moja pasja
Nowa Europa Wschodnia 2/2018
Переклад О.Д.

“Zbruć”