Ситуація на сусідніх Філіппінах – із Президентом-популістом, що не поважає власної конституції, – також непокоїть. Південна Корея, яку тривалий час хвалили як взірець вдалого переходу до демократії, також не перестає турбувати. Президента, термін повноважень якого завершувався, скинули не в результаті виборів, а за  допомоги організованих вуличних маніфестацій, а нині чинний Президент вимагає від сервільних суддів, аби всіх його попередників звинуватили і, якщо можливо, ув’язнили.

Південна Корея потроху входить в оту нову політичну категорію, яку дехто означує як «неліберальну демократію»: так, при ній голосують, але це все. Неліберальна демократія здається мені цікавим оксюмороном, бо демократія передусім визначається обмеженнями влади і правами опозиції; таким чином, демократія не може бути неліберальною. Ми присутні радше при відродженні такого собі різновиду фашизму муссолінівського чи пероністського штибу.

З іншого боку, Китай 1930-х із Президентом Чан Кайші ототожнював себе з європейським фашизмом. Тож Сі Цзіньпін не запроваджує нічого нового і більше зобов’язаний Чан Кайші, ніж Мао Цзедуну. Мао був марксистом, Сі ним не є. Я додав би ще історичне і зовсім не наукове спостереження: Сі Цзіньпін високий, тоді як фашистські лідери мали спільну рису – низький зріст. Муссоліні, Гітлер, Перон і їхній прародитель Бонапарт були коротунами.

Польща та Угорщина, близькі до місць народження історичного фашизму, нині настільки віддалилися від норм Європейської Унії, що виникає питання, як вони зможуть в ній зоставатися. Чи не є ця внутрішня ідеологічна розбіжність більшою загрозою для Європи, ніж Брексит? Віктор Орбан в Угорщині і Ярослав Качинський в Польщі є самим по собі запереченням засадничих цінностей Європейської Унії. Доки вона буде субсидувати ці дві країни, уповноважуючи їх подавляти свою опозицію, правову державу, свободу слова і навіть свободу самостійно мислити, якщо дотримуватимусь польського закону, який забороняє згадувати Голокост?

Південна Америка, якій фашизм не є чимось чужим, залишається вірною своїй історії і вже сторіччя хитається між вождизмом, олігархією і більш чи менш популістською демократією. Щойно Арґентина стабілізується, як Бразилія дестабілізується, щойно Колумбія демократизується, як Венесуела повертається до деспотизму. Континент як такий – це гра з нульовою сумою, за винятком доброго прикладу Чилі, де праві та ліві чергуються при владі вже без тертя.

Також в Африці тягар історії превалює над будь-яким іншим поясненням. Як пише сенеґальський філософ Сулейман Башир Діянь, в Африці неможливо звести кожного до абстрактного індивіда, як цього вимагає ліберальна демократія європейського взірця; кожен африканець є також членом етносу, племені, общини. А позаяк жоден африканець не збігається з одним лише етносом, потрібно було б вигадати такий політичний режим, який би уможливив мирне й демократичне життя між громадянами, які одночасно є громадянами держави та етносу. Африка усе ще далека від цього. Тому в Південній Африці, де президентство Джейкоба Зуми нещодавно зазнало краху, підкреслювалася його корумпованість, але не надто наголошувалося на тому, що він був зулусом в країні, де більшість становлять коса.

Мені дорікатимуть, якщо я не закінчу цієї мандрівки світом в США. Що ж, Батьки-засновники, які сподівалися, що їхня конституція 1789 року зможе пережити Президента-тирана, схоже, виграли свою ставку. Трамп залишається Гуллівером, зв’язаним тисячею інструкцій, судами, штатами і мас-медіа. Вирішальним доказом демократії є можливість говорити, що король голий, коли він голий. Ми на Заході маємо цей привілей, йому нічого не загрожує. Поза Заходом казати правду, іронізувати з влади залишається небезпечним заняттям. Оскільки нам дозволено насміхатися із сильних цього світу, нашим обов’язком є користуватися цим привілеєм у хвіст і гриву. Будьмо непоштивими.

Guy SORMAN
La democracia en invierno
ABC 05.03.2018
Зреферувала Галина Грабовська, “Zbruć”

12.03.2018