Я вже мовчу про проблему сякої-такої солідарності в колах тих, хто готовий назвати себе феміністками або феміністами – тут єдністю й не пахне; з одного боку, це добре, це навіть дуже добре, бо повинні бути різні погляди, навіть суперечки. З іншого ж, усе завершується традиційним «стрілянням у піаніста», яким уже стає страшно бути в суспільстві, де критичне мислення приживається важко й де немає традиції діалогічності навіть у межах однієї дисципліни. У нас, якщо ти не з нами, то ти точно проти нас.

Але я хочу повернутися до акції й дати, на яку вона призначена. Буквально ще кілька років тому (Фейсбук не дає забути) стрічка рясніла досить критичними зауваженнями щодо цього свята, спрофанованого в радянські часи настільки, що годі було впізнати День відстоювання власне-прав за фасадом Дня «найдорожчих і найніжніших берегинь, яким треба подарувати чергову новеньку каструлю», можна з тюльпанами.

Зараз свято вже переважно «відчистили» від нашарувань історичних непорозумінь, – однак, якщо комусь дуже хочеться побути берегинею або отримати привітання у відповідній стилістиці, то, в принципі, це теж можливо, ніхто не забороняє.

Принаймні мені вже зринають у стрічці букети й побажання привітальників, а дехто взагалі нічтоже сумняшеся «чіпляє» коментарі, у яких уже «розквітають прекрасні усмішки», «лагідні очі» та інші частини обличчя, просто до привітань із щойно минулим Днем письменника. Дискурси «гармонії в коханні», «дива й надії» вкупі з «погідним небом» і «чудодійними зірками» (чи ще чогось схожого) не дуже-то мені до вподоби, але що зробиш – публічний простір.

Цьогорічний контекст «свята весни», тобто, пробачте, Дня боротьби за жіночі права – це ще й недавні скандали у США, пов’язані з сексуальними домаганнями й рухом MeToo, який узагалі-то є й у нас, бо почався навіть раніше, ніж у США, із флешмобу ЯНеБоюсьСказати; різниця тільки в тому, що у США за активні домагання можна й засудити, а у нас…

І тут починається найцікавіше. Не секрет, що певні події (наприклад, викриття Гарві Вайнштейна як сексуального хижака, яке спричинило нові й нові викриття) викликали суперечки; у пресі було досить багато статей, де ставилося запитання – а де ж та межа, за якою залицяльник перетворюється на хижака або й на ґвалтівника; чи взагалі можливо її визначити; чи не трапляється так, що “поганий секс” теж відносять мало не до категорії “ґвалту” (нагадую читачам, що я просто переповідаю, а не легітимізую ці та інші опінії).

У цьому жанрі, зокрема, прославився Хав’єр Маріас, відомий іспанський письменник, який висловив, треба розуміти, доволі поширену й позірно максимально “коректну” думку, зазначивши, зокрема, що “вірити жертвам тільки тому, що вони представляють себе ними, означає відчиняти двері помсті, реваншу, наклепам, дифамаціям і зведенням порахунків. Жінки обманюють так само, як чоловіки, тобто одні обманюють, а інші – ні».

І на цьому місці мушу просити у своїх читачів зичливості, бо збираюся навести аналогію, а аналогії за замовчуванням прийом проблематичний – стовідсоткової точності від нього чекати годі. І все ж.

Уявімо собі ситуацію, коли вам кажуть – а чому ж це Україна не має того ж стандарту життя, що, припустимо, Швейцарія? На цьому місці переважно хочеться процитувати Тімоті Снайдера, пояснити про Криваві землі й цілу біду з імперською Росією і її експансією, не обов’язково тільки фізичною; швиденько окреслити сяку-таку історичну панораму (спробуйте задля розваги зробити це за дві хвилини – мало не здасться); додати, що історія подій – це одне, а історія ідей – інше, тому що страшніше, позаяк вона переплавлюється в епістемологію, у знання-про-себе, і от ти вже починаєш мислити про себе в категоріях, непритаманних власному питомому автентичному «я» (чи колективному «я») – і шлях до цього автентичного «я» виявляється довгим, кружним і складним.

Овва, каже ваш іноземний візаві, ти бач, яка у вас драматична історія. –Але ж тепер ви вже незалежні, у вас є права. То чому-чому ви не можете бути як швейцарці? І до чого тут Росія і її імперське минуле? (Яке, не забуваємо, часто приростає до того автентичного «я» так міцно, що не так і просто їх одне від одного відділити – недавні дискусії у мережі про Цоя і Висоцького це добре проілюстрували). І взагалі – у вас що, українці якісь ідеальні люди? – продовжує наш візаві, – Серед них що, не трапляється поганих людей або брехунів? Ну люди ж різні, правда? Одні обманюють, інші – ні? І взагалі – ви ж уже не в Союзі, навіщо говорити про той досвід?

Ну от, зрештою, якось так – а далі все просто, яку початковій арифметиці; погляди Маріаса, може, і правильні – якби він їх висловлював в історичному та ідеoлогічному вакуумі. По-друге, оцей страх «зведення порахунків» виник, здається, задовго до того, як самим жертвам могло би спасти на гадку, що можна ж було б заодно й порахунки звести. Цей страх (і спосіб його вербалізації) більше каже нам про тих, хто боїться, з Маріасом включно, ніж про тих, хто міг би зараз розвернути кампанію помсти.

І мені це нагадує радше проекцію власних комплексів і можливих намірів, ніж реальну оцінку ситуації. Я вже навіть не маю сили в цьому місці знову, вдесяте й усоте, пояснювати значення терміну «фемінізм», який уявляється деяким нашим славним громадянам як такий собі звір, чорний, злий і обов’язково монолітний («усі феміністки – невдоволені сучки, ґрантоїдки і взагалі обло і лаяй»). Навіть пояснити, що термін вживається як загальний для цілої групи явищ – як-от певне політичне лобі, або як соціологічний дослідницький метод, або як епістемологічна модель – переважно неможливо, бо якщо людина дуже хоче вірити у стереотипи, то вона буде старанно в них вірити. Ну, а далі відомо – кожному дано буде по вірі його, і дехто вірить у страшну залізноносу Інджі-бабу, яка дихає фемінізмом, харчується ґрантами, ллє киплячу смолу на голови чоловікам і паношиться по судах із «помстою».

Я пам’ятаю шок декого з чоловічої частини аудиторії по прочитанню постів ЯНеБоюсьСказати (прошу пробачення у читача за спрощення – я, звісно, знаю, що гендерів є не два, а більше, але, зважаючи на жанр допису, мушу дотримуватися певних рамок, бо просто фізично не зможу говорити одразу про всі аспекти і нюанси).

Пам’ятаю ті запитання – а що, справді так буває? Невже жінки справді живуть в аж такому морі насильства, болю і страху? Це достоту якийсь Фройдівський момент, у сенсі момент біографії самого Фройда: коли він провалив «випадок Дори» і зрозумів, що істерія та інші болячки мають не символічну, а конкретну причину – насильство, фізичне, сексуальне, часто з боку найближчих, те, про що вважалося непристойним говорити вголос – і взагалі говорити.

Так і читачі-чоловіки – раптом побачили цілий континент, який досі десь собі плавав у територіях «сліпих плям» зору. Ще й досі можна зустріти запізніло подивований пост із приводу «невже так буває», часто у варіації «ну вже аж ТАК – не буває», з інтонаціями Станіславського. Трапляється засліплення до повної втрати емпатії – як-то в коментарях під оголошенням акції за права жінок 8 березня в Ужгороді. На запитання «які, мовляв, ще права, у них уже є всі права», активістка відповіла, що важливим є привернення уваги громадськості до проблеми насильства у родинах. На що ціла злива коментаторів, серед них не тільки чоловіки, а й жінки (див. вище  – там, де я пояснюю проблему епістемології й автентичне «я») дає переконливі поради – мовляв, порятунок тих, хто потопає, в руках тих, хто потопає.

Якщо жінку б’ють, то це її проблема, мітинги тут не допоможуть, “не бити ж насильників транспарантами” (практично пряма цитата) – і взагалі, мовляв, “нащо терпіти, якщо б’ють, узяла дітей, пішла до мами”. Тут коментатори, на додачу до відсутності емпатії, виявляють ще і глибоке розуміння природи насильства. Так і кортить запитати, в дусі аналогій, а коли ваших дідів саджали в ГУЛАГ, то чому ж вони не боролися? Могли ж би бодай конвоїра роззброїти, вівчарку отруїти тощо. Не могли? А чому? Тому що побої насправді дуже деморалізують? Забирають ресурс, фізичний і моральний? Перепрограмовують людину? І з часом людина абсорбує страх, інтерналізує його – назавжди, та ще й передає майбутнім поколінням… І про це якраз написано багато – було би бажання читати.

Стосовно ж “усіх прав”, то тут теж не все просто. Колись Джудіт Батлер писала про те, що в нас є неусвідомлена шкала вимірювання “людськості” в головах – тобто буття-людиною – це насправді свого роду ієрархічна структура. Можна погратися в відгадування – хто в нас на вершечку піраміди, хто внизу. Я розумію, що не хочеться, і що відповіді будуть банальними; що сьогоднішнє покоління може бути трохи вільнішим від стереотипів; але мені вперто не йде з голови знамените закарпатське “ідуть жони і люди”, де “люди,” ясна річ, то не те саме, що “жони”. Навіть як жарт, цей вираз заслуговує на увагу, адже гумор теж може бути певною структурою поневолення.

Такою структурою може бути що завгодно. Ми всі знаємо ці ситуації – коли той, хто нас ображає, ховається за маскою “та-я-лише-пожартував”, “ти що – жартів не розумієш?”. На цьому місці хочеться повторити максиму “кавеену” – в кожному жарті є частинка жарту, а все інше – правда. Виправдання такого штибу – це щось із шкільного булінгу, а не з розмови дорослих людей, здатних на самоповагу й повагу до іншого. Це приблизно з тієї ж серії, що анекдоти про Обаму, якого треба “підсадити на дерево”, чи звірянням якого-небудь Чарльза Буковскі про жінок, яким не можна довіряти  – “бо як же довіряти чомусь, із чого п’ять днів тече кров, а воно не вмирає.” Чи образами у бік геїв, бо вони якісь “не такі”.

Чому расистські, сексистські погляди умовного (наголошую – умовного; я зараз говорю не про гендер конкретних мовців, а про світоглядну установку) “білого чоловіка” із “Центру Європи” вважаються мірилом і проявою достойної поведінки? Невже комусь здається, що образа чи стереотип – це краще, ніж відстоювання прав і звертання уваги на їхню відсутність або загроженість?..

…Сміятися з “недолугої” політкоректності просто – але насправді в її суть закладене оце постійне оглядання на Іншого – чи йому чи їй зручно, чи не почувається дискримінованим тощо. Насправді це емпатична річ. А тим часом, розмірковуючи про “свято весни” в часи мого перебування в Ужгороді, згадала таке. Місцевий політик у кінці дев’яностих (ну як “політик;” ми ж добре знаємо цей “політикум” – добре вгодований чоловік у дорогому костюмі, з обличчям, не дуже-то спотвореним інтелектуальними процесами) виголошує із шпальт вітання з 8 березня “Дорогі жінки! Ми не уявляємо собі майбутнього України без вас”.

Я вже описувала цей епізод на своїй сторінці в мережі, і, як не дивно, знайшлися люди, які не зрозуміли суті і причини мого сарказму – мовляв, ну все ж правильно чувак сказав, він не уявляє… Але вчитаймося глибше.

Психологи кажуть, що наш мозок просто “не чує” частку “не”. Тому, коли медитуємо або так чи інакше працюємо з невидимим, краще давати собі вказівки в “позитиві” – не можна казати, “хочу не мати ворогів” – радше кажімо “хочу мати друзів”. Тут спрацьовує щось схоже; і я не вірю, що це лише через невибагливий стан когнітивного апарату цього “слуги народу”. Він ніби каже, що от ми, чоловіки, такий крутий авангард, але ж не залишили вас десь у тупикових гілках еволюції, дорогі жінки, а беремо “з собою”. Тобто це заявка на владну позицію щодо Іншого. Навіть якщо не усвідомлена.

Так от, фемінізм – це ще й робота над глибшим самоусвідомленням.

Щоб розуміти й пам’ятати: немає “малих” людей, немає “малих” слів. Немає “випадкових” жартів. І варто все ж слухати Іншого. І, може, нам удасться рано чи пізно уникнути ситуацій, коли, як та старша жінка, що протестує проти політики Трампа щодо обмеження жіночого права розпоряджатися своїм тілом, ми будемо змушені двічі і тричі входити у ту саму воду – чи, по-нашому, наступати на одні і ті ж граблi: I can’t believe we still have to protest this s**t.

Оксана ЛУЦИШИНА

Джерело –“Повага”