***

Сербський письменник, винятковий ерудит Станіслав Вінавер (по-сербськи: Станислав Винавер, Stanislav Vinaver) народився першого березня 1891 року в Шабаці в поважній єврейській родині. Батько Аврам Йосиф був лікарем, а мати Ружа – піаністкою. В середню школу Станіслав Вінавер ходив у Шабаці та Белграді, а в паризькій Сорбонні студіював математику та фізику. Під час університетського навчання Станіслав Вінавер став послідовником ідей Анрі Берґсона, а в 1911 році видав збірку символістських поезій «Бовтанка» («Мјећа»). Пародійні вірші цієї збірки поклали початок сербському аванґарду.

У Балканських війнах і Першій світовій війні Станіслав Вінавер брав участь як доброволець. Був поручником у славному Учнівському батальйоні, пройшов мученицький шлях відступу через Албанію на острів Корфу, був заанґажований як редактор «Сербської газети» і радіо та як службовець Державного пресбюро. У 1916 році скерований на інформативно-дипломатичні роботи у Францію та Великобританію, а потім у Петроград. Після закінчення війни недовго працював у Міністерстві освіти, а потім присвятив себе журналістиці та літературі, входив у різношерсту групу молодих сербських модерністів (М. Црнянський, Д. Васич, Р. Петрович, Л. Мицич, Р. Драїнац, М. Ристич).

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Поет і есеїст Станіслав Вінавер став фундатором експресіоністичного напрямку в сербській літературі, написавши «Маніфест експресіоністичної школи» («Манифест експресионистичке школе», 1921), у якому задекларував найгостріший розрив із традиційним мистецтвом.

Другу світову війну Станіслав Вінавер провів у концтаборі в Оснабрюку. Останнє десятиліття життя (1945–1955) провів у Белграді як професійний письменник і перекладач із французької, англійської, російської, чеської, польської та німецької мов. Переклав «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека, «Ґарґантюа та Пантаґрюеля» Франсуа Рабле, «Алісу в Дивокраї» Льюїса Керрола, «Пригоди Тома Соєра та Гекльбері Фіна» Марка Твена. Його специфічні переклади, в яких заради передачі найглибшого смислу та тлумачення перекладуваного тексту суттєво відступав від оригіналу, часто відхилялися видавцями, проте й досьогочас залишилися неперевершеними, їх можна вважати окремими (ледь не суверенними) літературними творами. Помер Станіслав Вінавер першого  серпня 1955 року в Белграді.

На ниві сатири пародії Станіслава Вінавера відрізняються надзвичайно дотепними зворотами, свіжістю вираження й перфектним відчуттям ґротеску, що особливо відчутно у «Пантологіях нової сербської пеленгірики» («Пантологије новије српске пеленгирике», 1920, 1922, 1938), які є пародійним відгуком на «Антологію нової сербської поезії» Богдана Поповича.

До найвідоміших творів Станіслава Вінавера належать: збірки віршів «Місто злих чарівників» («Варош злих волшебника», 1920), «Сторожі світу» («Чувари света», 1926), «Воєнні побратими» («Ратни другови», 1939), «Європейська ніч» («Европска ноћ», 1952); книжки прози «Оповідання, які втратили рівновагу» («Причекоје су изгубиле равнотежу», 1913), «Думки» («Мисли», 1913), «Бубон горить» («Гоч гори, једна југословенска симфонија», 1927), «Горище ні на небі, ні на землі» («Чардак ни на небу ни на земљи», 1938), «Роки приниження й боротьби» («Године понижења и борбе, живот у немачким “офлазима”», 1945); есеїстика «Громовідвід всесвіту» («Громобран свемира», 1921), «Проблеми нової естетики. Берґсонове вчення про ритм» («Проблеми нове естетике. Бергсоново учење о ритму», 1927), «Політ Ікара» («Икаров лет, судина данашње књижевности», 1937), «Живі рамки» («Живи оквири», 1938). Видав Станіслав Вінавер також книжки із краєзнавства («Шабац і його традиції» – «Шабац и његове традиције», 1935), біографістики («Томаш Масарик», 1937), літературознавства («Момчило Настасієвич» – «Момчило Настасијевић», 1938), мовознавства («Мова наша насущна» – «Језик наш насушни», 1952; яка є вінцем його роздумів про сербську мову).

Посмертно в 1963 році були видані дві книжки Станіслава Вінавера: вибрана есеїстика «Надграматика» («Надграматика») і монографія «Натхнення та впертість Лази Костича» («Заноси и пркоси Лазе Костића»). За цю останню книжку авторові довелося поборотися, за життя він так і не знайшов для неї видавця. У книжці на майже 600 сторінок Станіслав Вінавер змалював духовну та мистецьку спадщину сербської літератури, культури, мітології, тому це не лише монографія про Лазу Костича, а радше автопоетичний твір, який поєднує інтелектуально-мистецьку допитливість, енциклопедичну поінформованість і автентичний дух. «Натхнення та впертість» включають докладну біографію Костича, історичний коментар із нотатками про його сучасників, тут Станіслав Вінавер пише і про музику, проблеми віршування (зокрема, про т. зв. десетерац, хорей і гекзаметр), про можливості мови, про її мелодику, про модерну поезію загалом. Вибрані твори Станіслава Вінавера підготував і видав 1964 року ЙованХристич.

Українською мовою «Маніфест експресіоністичної школи» Станіслава Вінавера переклала Оксана Микитенко («Украс: Українсько-сербський збірник», Київ, 2006, вип. 2).

 

***

Сербський письменник Оскар Давічо (по-сербськи: Оскар Давичо, Oskar Davičo) народився 18 січня 1909 року в місті Шабац у єврейській чиновницькій родині. У рідному місті ходив до середньої школи, закінчив Першу чоловічу гімназію в Белграді (1926). Студіював на філософському факультеті паризької Сорбонни, яку закінчив 1930 році, того ж року опублікував першу свою самостійну книжку (попередні виходили спільно з іншими авторами) у жанрі поетичної прози «Анатомія» («Анатомија»; надрукований у кількості 60 примірників). У 1931 році Оскар Давічо стає одним із видавців надреалістичного (сюрреалістичного) видання «Надреалізм тепер і тут» («Надреализам да нас и овде»). У 1930-х роках як комуніст включається в політичне життя. У 1940 році його виключають із Комуністичної партії Югославії. На початку Другої світової війни був арештований та інтернований в Італії, звідки втік 1943 року і вступив до Першої пролетарської дивізії. Брав участь у визволенні Белграда в 1944 році, тоді ж став першим секретарем Спілки письменників Сербії. У 1951 році Оскара Давічо обрали членом-кореспондентом Югославської академії наук і мистецтва, цього ж року він публікує книжку «Поезія та спротив» («Поезија и отпори»), яка висвітлює нове сприйняття літератури та її ролі в соціалістичному суспільстві. Наступного 1952 року видає роман «Вірш» («Песма»), у якому йдеться про життя в окупованому Белграді. В образі Мічі Рановича, головного героя роману, Оскар Давічо концентрує моральні дилеми революції та проблеми партійної дисципліни. Роман був перекладений на значну кількість мов, зокрема, на німецьку, польську, англійську, угорську, албанську, словацьку, російську. Будучи на початках творчої діяльності одним із провідних представників сербського надреалізму, Оскар Давічо у своїй поезії кінця 1930-х – початку 1950-х років переходить до реалізму (збірки «Вірші» – «Песме», 1938; «Вишня за стіною» – «Вишња за зидом», 1950; «Хана» – «Хана», 1951; поема «Зренянин» – «Зрењанин», 1949), але згодом повертається до надреалізму (поема «Людська людина» – «Човековчовек», 1953; збірки «Заселені очі» – «Настањене очи», 1954; «Флора» – «Флора», 1955; «Знімки» – «Снимци», 1963; «Слова на ділі» – «Речи на делу», 1977). Оскар Давічо у 1953–1954 роках був одним із редакторів часопису «Нова думка» («Нова мисао»), 1955 році став одним із засновників, а потім і багатолітнім редактором часопису «Діло» («Дело»). Видає романи «Бетон і світляки» («Бетон и свици», 1955) і «Робоча назва нескіненності» («Раднина слов бескраја», 1958). У 1959 році виходять поетичні збірки «Тропи» («Тропи») і «Кайрос» («Каирос»), цього ж року за дотогочасну поетичну творчість Оскар Давічо отримує премію ім. Йована Йовановича-Змая. У період від 1962 до 1972 року публікує цикл із п’яти романів під назвою «Каторга» («Робије»). У 1980 році Оскар Давічо з родиною переїхав до Сараєва, у 1983 році повернувся в Белград, де й жив до кінця життя. Помер Оскар Давічо 30 вересня 1989 року у Белграді.

Світлина від Ґазета "Майдан".

Найбільших успіхів у поезії Оскар Давічо досягнув у «соціальній фазі», коли свій надреалістичний поетичний досвід поставив на службі революційній заанґажованості. У 1938 році у зв’язку з виходом його збірки «Вірші» критика писала, що Оскар Давічо «зійшов з Олімпу надреалізму в соціальну поезію». Проте це була особлива соціальна поезія, повна мрійливих картин, вербального гумору, гри слів, еротики. Незважаючи на нейтральну назву, ця збірка, як і всі наступні, тематично компактна. Дві наступні поетичні збірки – «Вишня за стіною» та «Хана» – безпосередньо з нею пов’язані, кожна з них розвиває одну із двох основних тем «Віршів»: «Вишня за стіною» – тему революції, а «Хана» – любовну тему; таким чином виходить своєрідний поетичний триптих, лірична трилогія.

У любовній ліриці Оскара Давічо немає і сліду ні сентиментальності, ні метафізичних імплікацій, властивих сербській поезії від романтизму до експресіонізму. Поет весь у полоні чуттєвого й еротичного, зачарований жінкою та жіночністю як всемогутнім началом плодючості й родючості, перед яким бліднуть всі моральні та соціальні упередження. Збірка «Хана» є вершиною тієї натхненної поезії почуттів. Її героїнею є дівчина з міста, яку поет зустрічає в бакалійній крамниці, місці зовсім не поетичному. Образ другого героя, закоханого поета, збудований за моделлю тодішньої соціальної літератури; він походить із нижчих прошарків суспільства.Показовим прикладом любовної лірики Оскара Давічо є вірш «Люблю твої руки» («Волим твоjе руке»):

Люблю твої руки ніжно-грайливі

і тіло, якого сливе немає.

Кицьки м’якощі всепестливі,

муркоче у стані твоїм і дрімає.

 

Де ж то знайти слова дитинні,

аби пояснити любові велич,

щоб не завдати болю тваринці.

Губцями солодощ мою мелеш.

 

(Переклав Іван Лучук).

 

Окрім вже згаданих, Оскар Давічо видав ще цілу низку поетичних збірок, зокрема такі: «Площа Ем» («Трг Ем», 1968), «Прочитана мова» («Прочитани језик», 1972), «Тіло тілу» («Телотелу», 1975), «Містерія днів» («Мистерија дана», 1979), «Страх смерті» («Трема смрти», 1982), «Учнівський зошит спогадів» («Ђачка свеска сећања», 1985), «Двомовна ніч» («Двојезична ноћ», 1987), «Ридання над долею у пітьмі» («Ридаји над судбином у магли», 1988).

Як прозаїк Оскар Давічо розвинувся під час і після Другої світової війни. Спершу він опублікував військовий щоденник «Між Маркосовими партизанами» («Међу Маркосовим партизанима», 1947), а потім – цілу низку подорожніх нарисів, есеїстичної та полемічної прози, десять романів і збірку «Ніжні оповідання» («Нежне приче», 1984). У романах, які поряд із поезією є найзначнішою частиною його літературного доробку, Оскар Давічо висвітлив революційний рух між двома війнами, період окупації та народно-визвольної боротьби, післявоєнну відбудову. Оскар Давічо видав низку есеїстичних і літературно-критичних книжок, зокрема такі: «До полудня» («Пре подне», 1960), «Блокнот» («Нотес», 1969), «Невинні новини» («Новине невино», 1969), «Ритуали вмирання мови» («Ритуали умирала језика», 1971), «Під-текст» («Под-текст», 1979), «Під-спогади» («Под-сећања», 1981). Оскар Давічо написав сценарії до фільмів «Мама Катина» («Мајка Катина», 1947), «До перемоги» («До победе», 1948), «Хлопчик Міта» («Дечак Мита», 1950), «Останній день» («Последњи дан», 1951), драми «Любов чотирма губами» («Љубав у четири усне», 1956), «Месія Месіях ох» («Месије Месијах ох», 1986), видав мемуари «За фахом самовбивця» («По занимању самоубица», 1988).

Зібрані твори Оскара Давічо у 20 книгах вийшли 1969 року. Після того він видав ще чимало книжок.

 

***

Сербський письменник Давид Албахарі (по-сербськи: Давид Албахари, David Albahari) народився 15 березня 1948 року в місті Печ у єврейській родині. Студіював у Загребі англійську мову та літературу. Першу збірку коротких оповідань «Сімейний час» («Породично време») видав у 1973 році. Популярним у літературних колах став після виходу своєї четвертої збірки «Опис смерті» («Опис смрти», 1982), за яку отримав премію ім. Іво Андрича. Від 1973 до 1994 року працював у редакціях багатьох белградських і новосадських часописів і видавництв. У кінці 1980-х років започаткував рух за легалізацію марихуани в Югославії. У 1991 році став президентом Федерації єврейських товариств Югославії, займався зокрема евакуацією єврейського населення з Сараєва. У 1994 році з родиною переселився в Калґарі (Канада), де живе й досьогочас. Далі пише сербською мовою. Член Сербської академії наук і мистецтва, Сербського ПЕН-центру. Після виходу на пенсію планував повернутися до Белграда, гуляти над Дунаєм і грати в шахи. Але так ще й не повернувся.

Світлина від Ґазета "Майдан".

Давид Албахарі є письменником доволі закритого, ба навіть герметичного виразу, автором, який залучає читача до співтворення, його твори вимагають великих читацьких зусиль. Незважаючи на це, Давид Албахарі упродовж свого творчого шляху здобув не лише прихильність критики, а й достатньо велику кількість читачів. Цікавий факт, що серед книголюбів Сербії важко знайти читача, який не має чітко вираженого ставлення до творчості Давида Албахарі: з одного боку він є культовим письменником для певної категорії читачів, а з іншого – наражається на відсіч іншої категорії читачів. Твори Давида Албахарі перекладені на вісімдесят мов світу.

Давид Албахарі видав низку збірок оповідань, зокрема «Звичайні оповідання» («Обичне приче», 1978), «Корчі в шопі» («Фрас у шупи», 1984), «Простота» («Једноставност», 1988), «Пелерина» («Пелерина», 1993), «Вибрані оповідання» («Изабране приче», 1994), «Незвичайні оповідання» («Необичне приче», 1999), «Друга мова» («Други језик», 2003), «Тіні» («Сенке», 2006), «Кожної ночі в іншому місті» («Сваке ноћи у другом граду», 2008), «Німа пісня» («Нема песма», 2009), «Малі оповідання» («Мале приче», 2013). У цій останній збірці Давид Албахарі підтвердив своє реноме майстра короткої форми. За авторовим признанням, він найлегше почувається у жанрі короткого оповідання. Лише декількома реченнями, деякими спостереженнями та відчуттями він витворює заокруглену цілість. Кристалізовані думки, глобальні питання, постійна заглибленість у себе – такі головні ознаки малої прози Давида Албахарі.

Давид Албахарі видав також романи «Суддя Димитрієвич» («Судија Димитријевић», 1978), «Цинк» («Цинк», 1988), «Коротка книга» («Кратка књига», 1993), «Снігова людина» («Снежничовек», 1995), «Приманка» («Мамац», 1996), «Темінь» («Мрак», 1997, 2008), «Ґец і Маєр» («Гец и Мајер», 1998), «Мандрівець по світу» («Светски путник», 2001), «П’явки» («Пијавице», 2006), «Людвіґ» («Лудвиг», 2007), «Брат» («Брат», 2008), «Дочка» («Ћерка», 2010), «Контрольний пункт» («Контролни пункт», 2011).

Видав Давид Албахарі і декілька книжок есеїв, зокрема «Переписування світу» («Преписивање света», 1997), «Вантаж» («Терет», 2004), «Діаспора та інші речі» («Дијаспора и друге ствари», 2008).

Давид Албахарі упорядкував антології «Найкоротші оповідання на світі» («Наjкраће приче на свету», 1993), «Антологія єврейських оповідачів» («Антологиjа jевреjских приповедача», 1998), «Кондитерські оповідання» («Посластичарске приче», 2008), видав книжку для дітей «Ема і зникаючий їжак» («Ема и jеж коjи нестаjе», 2008).

Давид Албахарі пише переважно романи та короткі оповідання, які часто носять автобіографічний характер. Також перекладає з англійської мови. Переклав багато творів сучасних британських, американських, австралійських, канадійських та ізраїльських авторів, зокрема Сола Беллоу, Ісаака Башевіса-Зінґера, Томаса Пінчона, Відьядхара Сураджпрасада Найпола, Володимира Набокова, Девіда Ґілмора, Єгуди Аміхая, Давида Ґросмана.

Давид Албахарі отримав чимало літературних нагород, зокрема премію ім. Станіслава Вінавера (1993), премію Народної бібліотеки Сербії за найбільш читану книжку (1996), міжнародну премію «Балканіка» за найкращий роман, написаний якоюсь із балканських мов (1997), премію «Міст Берлін» (1998), премію міста Белграда (2005), премію «Золотий сонях» (2008).

Українською мовою окремі твори Давида Албахарі переклали Алла Татаренко, Наталя Чорпіта, Оксана Кривоніс, Зоряна Гук.

Оповідання «Німа пісня» було надруковане у виданні «Антологія сербської постмодерної фантастики» (Львів, 2004), роман «Снігова людина» – у журналі «Всесвіт» (2007, № 1/2), оповідання «Слова – це щось інше» та «Хтось третій» – у виданні «Нездоланний ерос оповіді: Сучасне сербське оповідання» (Львів, 2009).

 

***

Сербський письменник Філіп Давид (по-сербськи: Филип Давид, Filip David) народився четвертого  липня 1940 року в столиці Шумадії (край у Сербії) місті Крагуєвац в єврейській родині. Довший час працював редактором драматичної програми Белградського телебачення. Один із фундаторів товариства «Незалежні письменники», заснованого в Сараєві у 1989 році, яке об’єднало найвизначніших письменників колишньої Югославії, і товариства незалежних інтелектуалів «Белградське коло» (1990), великий борець проти великосербського націоналізму. Був переслідуваний у 1990-х роках представниками Сербської радикальної партії.

Від початку війни на теренах колишньої Югославії Філіп Давид написав велику кількість заанґажованих текстів під спільною назвою «Записи із тьмяних часів» («Записи измрачних времена»), які публікувалися в багатьох вітчизняних і закордонних виданнях і транслювалися по французькому радіо. Показовим є фрагмент одного з таких текстів від 11 квітня 1992 року: «Господарі наших життів і наших доль втягнули нас у війну, у кримінал, у ґанґстеризм, пустили з ланцюга своїх расистів і мафіозі, включили мікрофони та камери; із країни, в якій ми народилися, зробили країну насильства й наруги, а нас, проти нашої волі та наших переконань, перетворили на своїх співучасників… Бути зрадником у такій країні і при такій системі – це найменше, що може вчинити кожна моральна і чесна людина».

Філіп Давид написав багато теле- і кіносценаріїв і видав три збірки оповідань «Джерело в темному лісі» («Бунар у тамној шуми»), «Записи про справжнє і несправжнє» («Записи о стварном и нестварном») і «Принц вогню» («Принц ватре»), а також роман «Паломники неба та землі» («Ходочасници неба и земље»).

Спільно з Мірком Ковачем Філіп Давид опублікував «Книгу листів 1992–1995» («Књигу писама 1992–1995»).

Філіп Давид видав збірки есеїв «Фрагменти із тьмяних часів» («Фрагменти измрачних времена»), «Чи ми чудовиська» («Јесмоли чудовишта») і «Світи в хаосі» («Светови у хаосу»).

Філіп Давид є членом «Групи 99», заснованої на Франкфуртському книжковому ярмарку у 1999 році, одним із фундаторів незалежної літературної  асоціації «Форум письменників», заснованої у грудні 1999 року.

Від 2008 року Філіп Давид працює на посаді професора драматургії на факультеті драматичного мистецтва Белградського університету.

Філіп Давид написав сценарій художнього фільму «Коли розвидниться» («Кад сване дан»), який був сербським кандидатом на премію Оскар у 2012 році.

Філіп Давид є лавреатом низки літературних премій, зокрема ім. Мілана Ракича, ім. Бранка Чопича, ім. Іво Андрича.

Українською мовою оповідання Філіпа Давида «Місячна карета» переклав Юрій Винничук («Антологія сербської постмодерної фантастики», Львів, 2004), збірку оповідань «Нотатки про справжнє і несправжнє» (Львів, 2016) – Олена Концевич.

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”