Сербська поезія для дітей дуже якісна і дуже багата. Найкращі її зразки увійшли до видання «Кошеня в кишені: Антологія сербської поезії для дітей в переспівах Оксани Сенатович» (Тернопіль, 2010), передмову до якої я завершив 20 березня 2008 року, тож саме нею (задля витворення загальної картини сербської поезії для дітей) розпочну нинішню публікацію про чотирьох сербських дитячих поетів, винесених у заголовок матеріалу.

Муркочуть вірші, наче кошенята

Любі друзі!

Завжди цікаво читати вірші. Звичайно, якщо ті вірші цікаві. І завжди хочеться відкривати щось нове для себе. Навіть якщо це щось зовсім маленьке, як невеличкий віршик, або якщо це щось велетенське, наче континент якоїсь іноземної поезії.

Ще понад півтора десятиліття тому була готова до друку ця антологія сербської поезії для дітей «Кошеня в кишені», переспіви для якої здійснила Оксана Сенатович. Тоді не судилося з’явитися цій книжці. А шкода, дуже шкода. Та добре, дуже добре, що вона нарешті доходить до читачів.

До цієї книжки увійшли вірші сербських поетів, написані за більш ніж півтора століття, а також деякі зразки дитячого фольклору. Вірші, написані ще в першій половині позаминулого століття, стоять поряд із віршами, написаними під кінець століття минулого.

Ця книжка поділяється на три розділи. Перший – «Ой і гарна ж ця земля!» – носить назву однойменного вірша класика сербської літератури Йована Йовановича-Змая. Через те, що цим віршем відкривається наша антологія, він заслуговує на окрему увагу. Хочу повідомити, що той сам вірш того самого автора можна перекласти зовсім по-різному. От і цей вірш має принаймні два українські варіанти. Як його переклала Оксана Сенатович, ви побачите через декілька сторінок, а зараз погляньте, як його (під назвою «Світ») ще раніше переклав Володимир Лучук:

Пречудовий

дивен світ:

ось потік,

а онде цвіт.

Там поля,

а тут – сади:

в холодочку

посиди!

Золотий

Дунай пливе,

кущик-пущик

в луг зове.

Солов’ї

лящать навкруг.

Я милуюсь

і – мій друг.

[Тут варто навести і переклад цього вірша, здійснений Оксаною Сенатович]:

Ой і гарна ж

ця земля!

Ось дерева,

он поля,

ось дзвіночок

дзінь-дзінь-дзінь,

онде сонце,

осьде тінь!

Тут струмочок,

там Дунай,

під горою

зелен гай.

Тут піснями

соловей

звеселяє

всіх людей.

У цьому вірші оспівується краса та неповторність Батьківщини. Адже Батьківщина в кожного найкраща й одна-єдина, її не вибирають. Пригадуєте слова Василя Симоненка «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину»? Недаремно пісня, з якої наведено ці слова, у нас стала народною. Наша Батьківщина – Україна, і вона для нас найкраща. Батьківщина сербів – Сербія, і кращої вони й не шукають, бо вона в них єдина. Цій священній темі присвячено три початкові вірші першого розділу. Про перший ми вже знаємо; другим є вірш сучасного поета Любивоє Ршумовича «Батьківщина сильна красою» про те, що мусить бути для кожного найближчим і найдорожчим; третій – вірш одного з основоположників нової сербської літератури Бранка Радичевича, написаний на зразок сербських народних юнацьких (геройських) пісень. У вірші Драгана Радуловича «Малюючи Батьківщину» образ Батьківщини ототожнюється із образом матері. Батьківщина і Мати – поняття, найдорожчі для кожної людини. Сербські поети по-різному – серйозно та грайливо – пишуть про маму. А коли вже пишуть про маму, то мусять писати і про тата. Мама переважно добра, лагідна, а тато переважно злий, прискіпливий. Та деколи вони міняються місцями, а часом і зливаються в одне поняття – батьки. Дітям хотілося б, щоб батьки були весь час добрими, але батькам це не завжди вдається. Та дітлахи собі з того трагедії не роблять, а намагаються бути чемнішими та слухнянішими, бо й батьки, мабуть, мають деколи рацію, коли до них чіпляються. Та й батьків треба пошкодувати, адже їх тільки двоє, а нас, дітей, багато, бо в нас є і брати, і сестри, і друзі. Приходить час, і діти йдуть до школи. І до того життя було цікавим, та тепер воно стає взагалі захоплюючим: стільки нового, стільки такого, про що ти й не здогадувався! І що тільки не виробляєш! А коли твої вибрики присікають злом, то тобі охота ще більше напсотити. Та коли до дитячих пустощів підходити з розумінням, як це вчинив мудрий учитель із вірша Десанки Максимович «Кошеня в кишені», тоді в дітей пробуджуються приспані благородні поривання, і вони хочуть стати чемними та добрими і залишатися такими завжди.

Другий розділ цієї книжки – «Голубий заєць» – про флору та фауну, тобто про рослинний і тваринний світ. Життя рослин і тварин, картини природи подаються тут у нерозривному зв’язку із життям людей. Часто чисто людські мірки застосовуються для змалювання того чи іншого природного явища, для показу поведінки тварин. «Вірш про квітку» Бранка Мільковича, яким відкривається цей розділ, доводить нам, що навіть маленька квітка вже від свого народження володіє величезним досвідом і знанням, переданим матір’ю-природою, і для цього їй не треба вміти ні говорити, ні читати-писати. Природа – всезнаюча, природа – це весь світ, і людина зі всіма своїми холодильниками та прасками є її складовою частиною і аж ніяк не вінцем, як про це звиклося говорити. Людина мусить називати Природу своєю матір’ю і відповідно до неї ставитися: піклуватися про неї, берегти її. Та для цього людині потрібно багато знати, а знання починають закладатися саме в дитинстві. Тому Добріца Ерич і написав вірша «Це годиться знати», щоб діти не плутали горох із капустою, а знали, що до чого. Піклування про природу мусить якось конкретно виявлятися. От, наприклад, герой вірша Радомира Вучковича «Пташиний готель» зумів допомогти горобчикам і синичкам у біді. Не те що братик і сестричка із вірша Змая «Дивна любов», які так палко виявляли свою любов до зайчика, що той, бідолашний, аж не знав, як йому рятуватися від того. А якщо людина захоче стати цілковитим володарем природи, то, повірте, природа знайде на те раду, як той голубий заєць із вірша Душана Радовича.

Третій розділ книжки – «Малий велетень» – про світосприймання дитини, про формування її особистості, про різноманітні цікавинки, які цьому сприяють. У вірші Будимира Нешича «Чудеса» все крутиться навколо маленького героя, і значить – він не абихто, а особистість, цілий світ у собі. Герой вірша Влади Стоїльковича кожного ранку, поки вмивається – фантазує про щось надзвичайне, рівняється на щось краще. А у Змая змальовується епохальна подія, коли малюк стає велетнем; але виявляється, що це лише буденний епізод – хлопчик виліз на дерево. Герой вірша Любивоє Ршумовича «О, якби-то мав я» – мрійник, натомість герой вірша Душана Радовича «Маленьке життя» – реаліст, хоча це може бути й той самий хлопчик. Із таким же успіхом герої віршів (у Драгана Лукича – сплюх, у Ласла Блашковича – заздрісник, у Влади Стоїльковича – реготун) можуть спокійнісінько мінятися місцями, це просто виявляються різні риси характеру. Багато в цьому розділі забавних віршів – про незвичайні явища та події, на які діти звертають особливу увагу. Це і Дунай у панцирі з льоду, в якого почалися зимові канікули (вірш Зоріци Баїн-Джюканович), це й море, яке раптом зникло, бо качка пробила дзьобом його дно (вірш Мілорада Радуновича), це й Міша, який готується в космічні мандри (вірш Міри Алечкович), і ще багато чого іншого. Особливу цікавість являють собою загадки – народні й авторські. А які кумедні «Оголошення в газеті “Капустяні вісті”» Бранка Чопича; там школярик-третьокласник пропонує себе на посаду директора фабрики шоколаду, і вчитель для лінивих учнів шукає суфлера, і учень-азбукоборець хоче поміняти чотири двійки на одну-однісіньку трійку, і ще, і ще. Словом, дуже-дуже багато цікавого.

Муркочуть вірші, наче кошенята. Ви лишень прислухайтеся до того муркотіння, вчитайтеся у вірші, які написали сербські поети, а переспівала для вас Оксана Сенатович.

Львів, (1988) – 20 березня 2008 Іван Лучук

 

***

Драган Лукич (по-сербськи: Драган Лукић, Dragan Lukić) є одним із найвідоміших сербських дитячих письменників.

Народився Драган Лукич 30 грудня 1928 року в сербській столиці Белграді у родині Александара й Томанії Лукичів. Його батько був поліграфістом (типографським машиністом), тож Драган від раннього дитинства подружився зі щойно віддрукованими («свіженькими») книжками, що вже тоді визначило його долю. Восени 1946 року Драган Лукич почав друкувати свої перші вірші, а вже на початку 1950-х років став відомим дитячим поетом. У 1952 році видав свої перші книжки (поеми з картинками) «Великі перегони» («Велика трка») та «Звірі-футболісти» («Зверикао футбалери»). У 1954 році закінчив студіювання літератури на філологічному факультеті Белградського університету, після чого почав викладати дитячу літературу у Школі для вихователів. Через вісім років став редактором програм для дітей на Радіо-Белград, де працював до виходу на пенсію в 1989 році. Від 1993 року був почесним головою «Змаєвих дитячих ігор» («Змајеве дечје игре», від псевдоніма сербського поета Йована Йовановича-Змая) до самої смерті. Помер після довгої й тяжкої хвороби першого  січня 2006 року в рідному місті, в якому провів ціле своє життя.

Писав Драган Лукич вірші, оповідання, романи, драматичні тексти, теоретичні розвідки про літературу, вів передачі на радіо й телебаченні. Був редактором часопису для дітей «Змій» («Змај»). Постійно брав участь у найзначніших літературних акціях для дітей на теренах колишньої Югославії. Його компаньйонами на цих акціях найчастіше були Десанка Максимович, Бранко Чопич, Душан Радович, Арсен Диклич, Любивоє Ршумович, Перо Зубац, Добриця Ерич та інші.

Опублікував Драган Лукич понад сотню книжок, найвідомішими з яких є збірки віршів «Із однієї кишені» («Изjедног џепа»), «Як комусь здається» («Како се коме чини»), «Мій прадід і я» («Мој прадед и ја»), «Хлопчики, дівчатка, дорослі» («Дечаци, девоjчице, одрасли»), «Мій тролейбус» («Моj тролеjбус»), «Тут живуть вірші» («Овде стануј упесме»), «Вагон першого класу» («Вагон прве класе»), «Фіфі» («Фифи»), «Як ростуть штанини» («Како расту ногавице»), «Що тато каже» («Шта тата каже»), «Від дому до школи» («Од куће до школе»), «Мисливець Йоца» («Ловац Јоца»), «Їзда по місту» («Вожња по граду»). Віршам Драгана Лукича властива грайливість, відсутність прямолінійної дидактики, довірлива тональність у розмові з дітьми. Прикладом може слугувати хоча б вірш «Чим є батько?», у якому автор ставить питання від імені дівчинки:

Прошу мені роз’яснити,

бо сама не збагну до пуття;

чи батько – це тато,

чи він – прокурор-суддя?

Мене батько щодня випитує,

і заодно відчитує,

коли я до школи пішла,

коли я зі школи прийшла,

чому оце так,

а чому воно не інак,

чому оце тут,

а чому не там,

чому я посміла ось це,

чому я посміла ось те,

чи знаю, що вже велика,

чи знаю, що мені доросліти надалі,

чи знаю, що це «характер, твердіший сталі»,

чи знаю навіщо мастика.

 

І чому я така неуважна,

чому я така поважна,

чому не завжди розважна,

і як те, і як се,

і кому, і чому,

і чи сміти смію,

і чи знати знаю.

 

Тому я благаю:

роз’ясніть мені до пуття,

чи батько – це тато,

чи він – прокурор-суддя?

(Переклала Оксана Сенатович).

Драган Лукич опублікував романи «Хмарочос Ц17» («Небодер Ц17»), «Три гускопаси» («Три гускетара»), «Бомба у білій каві» («Бомба у белој кафи») та ін. Його книжка «Небом міста» («Небом града») входила до обов’язкової лектури для учнів третього класу середньої школи. За свою літературну творчість Драган Лукич отримав велику кількість премій і нагород.

Драган Лукич став і залишився сербським Пітером Пеном, відмовляючись дорослішати. Його не похитнули ні престижні нагороди, ні професорський статус, ні відповідальна робота на радіо, ні те, що він двічі став батьком, а потім і дідусем. Драган Лукич зберігав дитячу щиру душу протягом цілого життя.

Провівши ціле життя в рідному Белграді, Драган Лукич найбільше писав про переживання та зацікавлення міських дітей. Він описав безліч речей, які приваблюють увагу дитини у великому місті: поїзди, автобуси, тролейбуси, автомобілі, заправні станції, новобудови, зоопарки, картинки й пригоди на міських вулицях. З іншого боку, він цікавився становищем дітей у сучасній міській сім’ї, їхнім ставленням до батьків і дорослих загалом, і ставленням батьків до своїх дітей. До того ж, на відміну від інших поетів, які, пишучи для дітей, часто посилаються на власне дитинство, Драган Лукич повністю ідентифікується зі своїми маленькими героями. Він стоїть на їхньому боці, сприймаючи серйозно їхні переживання, щиро розділяючи їхні радощі й турботи. Драган Лукич постійно плекав довіру до дитячої особистості, до дитячого розуміння та відчуття світу. Навіть до їхніх сновидінь, як у вірші «Сонник»:

Діти, доброго ранку!

Тлумачимо сни:

 

Хто бачив у сні капустянку –

їстиме качани.

Кому приснилась мурашка –

той копатиме грядку.

Кому приснилася річка –

той перейде через кладку.

Комин кому приснився –

той гріш знайде на толоці.

М’ячик кому приснився –

того викличуть на уроці.

 

Кому не снилось нічого –

не слід про ніщо питати,

і нині вірша оцього

він не мусить читати.

 

(Переклала Оксана Сенатович).

Драган Лукич був єдиним сербським дитячим поетом, який ніколи навіть не пробував писати для дорослих. Такий вимір дня нього не був редукцією чи обмеженням, навпаки – повноцінним вираженням його творчих можливостей, метою цілого його творчого життя. Визначившись на самому початку творчого шляху стосовно дитячої літератури, Драган Лукич цілковито відповідає всім теоретичним узагальненням щодо літератури для дітей: це поет, якого діти сприймають і люблять, вважаючи його своїм співрозмовником і другом. А він зі свого боку відчуває дитяче життя, йому близьке дитяче світовідчуття, він уміє говорити про дитину і для дитини. Драган Лукич був абсолютним дитячим письменником, іншого шляху він собі й не уявляв. У дитячих віршах він знайшов можливість виразити свою шляхетну наївність, відкритість, сердечність. У віршах Драгана Лукича відчувається дитина, а сам поет не повертається у дитинство, а розмовляє з ним, з нього. У цьому сенсі Драган Лукич є вродженим і невиправним дитячим поетом.

Українською мовою окремі вірші Драгана Лукича переклала Оксана Сенатович(«Кошеня в кишені: Антологія сербської поезії для дітей в переспівах Оксани Сенатович», Тернопіль, 2010).

***

Сербський письменник Мирослав «Міка» Антич (по-сербськи: Мирослав Антић, Miroslav Antić) народився 14 березня 1932 року в селі Мокрин у північному Банаті у Воєводині. У рідному селі закінчив середню школу, гімназію відвідував у Кікінді, закінчив у Панчеві, був студентом Белградського університету. Перед тим, як стати відомим, займався різними роботами – зокрема, був моряком, боксером, працював у ляльковому театрі. Окрім писання, займався малярством, журналістикою та кінематографом. Був редактором газети «Ритм» («Ритам»), дитячого журналу «Нагідки» («Невен»), працював у виданнях «Щоденник» («Дневник») у Белграді та «Молоде покоління» («Младо поколење») у Новому Саді. Більшу частину життя Мирослав Антич провів у Новому Саді, якому присвятив чимало своїх творів. Мирослав Антич був двічі одружений, мав шестеро дітей. Помер Мирослав Антич у 24 червня 1986 року в Новому Саді, де в Дунайському парку йому спорудили пам’ятник.

Про початок свого творчого шляху сам Мирослав Антич так висловився: «Коли я написав першого вірша? Це питання, яке ставиться всім письменникам, а я ніколи в житті не написав першого вірша, але написав другого. Першого я переписав від Десанки Максимович. Я тоді був учнем третього класу початкової школи в одному віддаленому селі. В основному без книг та зошитів, пером ми щось на дощечках писали. І я докопався до тієї книжки Десанки, яка мені страшно подобалася, і вибрав одного гарного вірша, переписав його і проголосив, що я сам його склав. А село як село: дуже швидко розійшлося, що я написав дуже гарного вірша, і всі кивали головою і казали, що я колись стану великим, справжнім поетом. Я другого вірша опісля не смів переписати з надрукованої книжки, щоб мене не викрили, а боявся, що коли напишу сам, то точно буде гірше. І так я з тією славою жив цілий третій клас початкової школи, і прославився по селу, а коли закінчилася школа, як і сьогодні, відмінникам у школі дарують книжки в кінці навчального року. І я також отримав книжку, хоча й не був зовсім вже хорошим учнем… Але я отримав одну чудову книжку, красиво запаковану в папір, на відміну від інших малюків, відмінників, які отримали книжки без упаковки. І побачив я, що мені вчитель купив ту саму книжку Десанки Максимович, із якої я переписав того вірша. Дуже тактовним, інтеліґентним і правильним чином він мені вказав, що я вкрав дещо, що не моє, і попередив мене. Дуже велика удача, що він це тоді зробив. Якби тоді не зробив, напевно, я б крав усе життя, переписував би в інших людей і далі, і ніколи не мав би задоволення створити щось самому… Мені здається, що найвище задоволення, коли людина сама щось вчинить, своє, власне. І одного ранку лежимо я і мої діти в ліжку і слухаємо “Радіо Белград”… І один малюк із Ніша читає п’ять своїх віршів, п’ять чудових своїх віршів, які нам страшно сподобалися. І мені мої діти кажуть: “Послухай, тату, це твої вірші”. Мені дуже мило, що я дожив сьогодні до того, що хтось інший переписує у мене. Думаю, що найвище щастя людини, коли у неї крадуть, коли вона своє щось має, а не коли вона змушена красти в інших, якщо не має свого».

За словами Р. Попова, феномен Мирослава Антича нагадує маятник Фуко: висловлюючи у своїй поезії серйозні філософські думки, йому вдавалося бути доступним кожному читачеві. Саме через це, на думку М. Вуїчича, Мирослав Антич став класиком, а його твори читають і в шкільних класах, і на пляжах. Мирослава Антича називали «мокрим братом із Мокрина». Своїм богемним способом життя та пияцтвом він загрожував лише собі, а своїм творчим талантом перевищував середовище, в якому жив. Життя Мирослава Антича, на думку Ж. Дуровича, є одним великим дитинством. І коли він ступив у творчу зрілість, воно було джерелом, яке поїло його сили. На думку М. Шехича, Мирослав Антич мав забагато енергії як на одне життя, тому нестримно розпорошував її навсібіч. У тому знаходив задоволення й наснагу. У всьому, до чого тільки не торкався, що він зробив своїми руками, на думку М. Живановича, Мирослав Антич був неповторним, тому-то і став дослівно культовою особою, проживши не одне, а принаймні вісім життів.

Мирослав Антич видав, зокрема, такі поетичні збірки: «Розказане для весни» («Испричано за пролеће», 1951), «Рождество твоє» («Рождество твоје»), «Блакитне небо» («Плаво небо»), «Усміхнений світ» («Насмејани свет», 1955), «Лайки ніжності» («Псовке нежности»), «Концерт для 1001 бубна» («Концерт за 1001 бубањ», 1962), «Міф про птаху» («Мит о птици»), «Дурнувата книжка» («Шашава књига», 1972), «Зрада лірики» («Издајство лирике»).

Головними збірками Мирослава Антича для дітей є такі: «Русий кучерик» («Плави чуперак», 1965), «Кіптявий провулок» («Гарави сокак», 1973), «Будьмо післязавтра» («Живели прекосутра», 1974), «Перше кохання» («Прва љубав», 1978), «Гороскоп» («Хороскоп», 1983), «Блакитна зоря» («Плава звезда»).

Саме дитячі вірші Мирослава Антича зажили надзвичайної популярності. Одним із найвідоміших є «Русий кучерик»:

Кожен, як хоче, волосся носить:

один аж до носа,

інший до брів.

Та є один кучерик

волосся русого,

а де – відгадаєш?..

В моєму оці.

 

– Хіба може бути волосся в оці?

 

– Так. Є,

але не моє.

Те волосся – той кучерик

однієї школярочки русої.

 

– Що і як – зрозумієш сам,

коли ненароком впаде тобі в око

стороннє волосся

і ти

починаєш… маком цвісти,

то мудрієш,

то баранієш,

нігті гризеш,

записки таємні шлеш,

трішки куняєш,

страждаєш, зітхаєш,

щось читаєш, а що? – сам не знаєш.

 

Плутаєш айстри і Арктику,

плутаєш ноти і акробатику,

міста з рослинами,

гори з долинами,

історію з ораторією,

дії вітру з арифметичними діями,

і не відаєш сам, що з тобою діється.

 

Тепер зрозумів ти, до чого йде,

коли кучерик в око тобі впаде,

в яку через нього попадаєш халепу:

він героя перетворює на недотепу.

(Переклала Оксана Сенатович).

Мирослав Антич читав багатьох письменників, які на нього впливали, але мало є таких, які залишилися його добрими й вічними друзями. У дитячій літературі, наприклад, Мирослав Антич не розчарувався в Антуанові де Сент-Екзюпері. У своїх творах Мирослав Антич також показав, якими важливими є малі речі, яких дорослі люди не помічають. Мирослав Антич, звертаючись до дітей, казав: «Мої вірші не є віршами, це листи до кожного з вас. Вони не в цих словах, лише у вас, а слова треба використовувати тільки як ключі, щоб відчинити двері, за якими ув’язнена поезія, стільки вже разів пережита й проговорена, чекає на своє визволення».

Мирослав Антич був також режисером фільмів «Сніданок із дияволом» («Доручак са ђаволом»), «Святий пісок» («Свети песак»), «Широким є листя» («Широко је лишће»), «Страшний лев» («Страшан лав»). Написав декілька драматичних творів і роман «Воєводина» («Војводина»).

Українською мовою окремі вірші Мирослава Антича переклала Оксана Сенатович («Кошеня в кишені: Антологія сербської поезії для дітей в переспівах Оксани Сенатович», Тернопіль, 2010).

 

***

Сербський поет Любивоє Ршумович (по-сербськи: Љубивоје Ршумовић, Ljubivoje Ršumović) народився третього  липня 1939 року в селі Любиш на горі Златибор. До школи ходив у рідному селі та Чаєтині, до гімназії – в місті Ужіце. У 1965 році закінчив відділення компаративістики філологічного факультету Белградського університету, після студій влаштувався на роботу на Радіо-Белград, в редакцію програм для дітей. Свою літературну роботу успішно втілював у передачах «У вівторок ввечері – цікаві речі» («Уторак вече – машта ми рече»), «В суботу о другій» («Суботом у два») і «Веселий вівторок» («Весели уторак»). У тих програмах застосовував «документальну поетику», яку засвоїв від сербських дитячих поетів Йована Йовановича-Змая та Душана Радовича, та педагогічну доктрину Джона Локка: «Що раніше дитину вважаєш людиною – то раніше вона людиною стане». У 1968 році Любивоє Ршумович перейшов працювати на Белградське телебачення. Там вів відомі серії передач «Бінокль» («Двоглед»), «Тисяча чому» («Хиљаду зашто») і «Нумо рости» («Хајде да растемо»). Як працівник телебачення написав, поставив і провів понад шістсот передач. Наприклад, одна з найпопулярніших програм для дітей «Поради та хитрості» («Фазони и форе») мала 142 серії. Окрім програм для дітей, Любивоє Ршумович створив декілька серій документальних програм. Однією з таких програм була «Діагоналі – розповіді про людей і характери» («Дијагонале – приче о људима и наравима»), в якій Любивоє Ршумович вів мову про різні етнічні групи, запрошуючи їх представників, щоб вони самі охарактеризували своїх співплемінників. Окрім літератури Любивоє Ршумович займається спортом. Він є засновником, тренером і першим головою Клубу карате «Червона Зірка» («Црвена Звезда»); був головою Спілки карате Сербії, федеральним суддею з карате. Від 1986 до 2002 року був директором театру «Бошко Буха». Любивоє Ршумович є головою Культурно-освітнього об’єднання Сербії, одним із засновників і членом Керівної ради Фонду Доситея Обрадовича. Був співзасновником і першим головою Ради з захисту дітей Сербії, при організації «Друзі дітей Сербії», яку він і очолює. 30 травня 2012 року Спілка письменників Сербії запропонувала його кандидатуру на члена-кореспондента Сербської академії наук і мистецтв. Одружений, має троє дітей і троє внуків. Живе на Вільній території недалеко від Белграда.

Писати  поет почав рано, ще в середній школі в Любиші. Перші вірші опублікував гімназистом у 1957 році. Найвідоміші збірки віршів для дітей Любивоє Ршумовича такі: «Що ж мені каже» («Машта ми рече»), «Повіданка» («Причанка»), «Співанка» («Певанка»), «Ще нам трохи, але вдяки» («Још нам само але фале»), «Вісті з несвідомого» («Вести изнесвести»), «Батьківщина сильна красою» («Домовина се брани лепотом»), «Прутові легко» («Лакоје пруту»), «Миша» («Миш»), «Вовче, вовче, комахо лінива» («Вуче, вуче, бубо лења»), «Нема країни байдикунів» («Нема земље дембелије»), «Кожен день народжується сонце» («Свакидан се сунце рађа»), «Братиків не приносять лелеки» («Браћу не доносе роде»), «Поїзд у Чачак» («Воз за Чачак»), «Ведмідь Брундо» («Медвед Брундо»), «Дружба» («Другарство»), «Це любов» («Љубавје то»).«Сяйво на порозі» («Сјај на прагу»), «Рябий ангел» («Рошави анђео»), «Поклик тетерука» («Зов тетреба»), «Підйом садам» («Успон вртовима»), «Пісні вуличниці» («Песме уличарке»), «Північно-західний крокодил» («Северозападни крокодил»), «За що продаси те, про що думаєш» («Пошто продаш то што мислиш»), «Небезпечний свідок» («Опасан сведок»), «Не тягніть мене за язик» («Не вуцитеме за језик»), «Зміїна скеля» («Гујина стена»), «Буквар дитячих прав» («Буквар дечјих права»), «Три вузли на вії» («Три чвора на трепавици»), «Таємниця льодяної печери» («Тајна ледене пећине»), «Білі пакети» («Бели пакети»). Вірші Любивоє Ршумовича відзначаються майстерністю та дотепністю, яскравим прикладом може слугувати вірш «Кінець одного удава»:

У сірому замку жив сірий удав,

жив і на сіре життя нарікав.

 

У сірому замку на березі рі–

страшенно набридло йому сірі–

 

Сіріти набридло йому, їй-бо,

він вийшов на берег ріки і шубо–

 

Шубовснув у воду – чи пан чи пропав –

він зовсім забув, що не вміє плав–

 

Прибіг з апаратом фотограф-ловець.

Удав крикнув: КІ, а фотограф: НЕЦЬ.

 

(Переклала Оксана Сенатович).

 

У різних театрах поставлено чимало п’єс Любивоє Ршумовича, зокрема «Ходячий ліс» («Шумакоја хода»), «Невидима птаха» («Невидљива птица»), «Баба-Яга» («Баба рога»), «Рок-н-рол для дітей» («Рокенрол за децу»), «Спляча красуня» («Успавана лепотица»), «Ау, яка ж хороша школа» («Ау, штоје школа згодна»), «У царя Трояна козячі вуха» («У цара Тројана козле уши»), «Сніжана та семеро гномів» («Снежана и седам патуљака»).

Любивоє Ршумович є автором трьох підручників для середньої школи: «Азбуквар» і «Писменар» для першого класу, «Діти – особливий народ» («Деца су народ посебан») для другого класу.

Любивоє Ршумович здобув цілу низку літературних премій і нагород, зокрема і дві престижні міжнародні: італійського міста Барі за сукупний доробок і премію ЮНЕСКО за «Буквар дитячих прав» на всесвітньому конкурсі книжок, які пропагують мир і толерантність.

Вірші Любивоє Ршумовича перекладені багатьма  мовами світу.

Українською мовою окремі вірші Любивоє Ршумовича переклала Оксана Сенатович («Кошеня в кишені: Антологія сербської поезії для дітей в переспівах Оксани Сенатович», Тернопіль, 2010).

***

Сербський письменник Ласло Блашкович (по-сербськи: Ласло Блашковић, Laslo Blašković) народився 25 червня 1966 року у столиці Воєводини Новому Саді. Закінчив гімназію у Сремських Карловцях, студії югославської літератури та сербохорватської мови на філологічному факультеті Новосадського університету, де пройшов і маґістратуру, працював асистентом, досліджуючи культурну історію ХІХ ст., брав участь у проекті «Сербський біографічний словник». Був стипендіатом Воєводинської академії наук і мистецтва (1990–1991) і австрійської фундації «Kultur Kontakt» (2008). Пише Ласло Блашкович для радіо та телебачення, працював редактором у Літературному об’єднанні Нового Саду і в Новосадському культурному центрі. Член Товариства письменників Воєводини від 1988 року, вісім років був його секретарем (1992–2000). Виступив співзасновником Сербського літературного товариства (2001), увійшов до його координаційної ради і став головою комісії з міжнародної співпраці в 2003 році. Від 2004 року Ласло Блашкович є членом Сербського ПЕН-центру, від 2006 року – входить до його координаційної ради. У 2000–2007 роках був головним редактором часопису літератури й теорії «Поля» («Поља»). Член редакційної ради серії «Перша книжка» Матиці сербської, завідувач літературно-видавничого відділу Сербського народного театру в Новому Саді. Директор і головний редактор Культурного центру в Новому Саді. Одружений, має двоє дітей.

Ласло Блашкович був учасником і мистецьким директором літературних колоній у Каніжі та Чортановцях, учасником міжнародних і регіональних конференцій і фестивалів у Белграді, Новому Саді, Охриді, Будапешті, Сараєві, Будві, Подгориці, Любляні, Баня-Луці. Був арт-директором і автором теоретичної концепції акції «Світовий день поезії 2007» у Культурному центрі Белграда, членом організаційного комітету Першого міжнародного фестивалю прози в Новому Саді (2007), учасником Європейської літературної зустрічі в Сараєві (2007). Кілька разів брав участь у Міжнародних зустрічах письменників у Белграді.

Перші свої тексти Ласло Блашкович опублікував у «Літописі Матиці сербської» («Летопис Матице српске») у 1984 році. Ласло Блашкович видав поетичні збірки «Дивишся» («Гледаш», 1986), «Золотий вік» («Златно доба», 1987), «Червоні бригади» («Црвене бригаде», 1989), «Ритм-машина» («Ритам-машина», 1991), «Життя гравців у кості» («Животи бацача коцке», 1997), «Ранішня далина» («Јутарња даљина», 2002), «Жінки письменників» («Жене писаца», 2006).

Відомим Ласло Блашкович є і як автор веселих і популярних віршів для дітей. Характерним для його письма в цій царині є хоча б вірш «Мама каже»:

Узуватись починаю,

мама каже:

– Узувайся!

 

Умиватись починаю,

мама каже:

– Умивайся!

 

Я за стіл сідав,

в руки брав

виделку, ніж.

 

Я вже їм,

а мама каже:

– Сину, їж!

(Переклала Оксана Сенатович).

Ласло Блашкович написав романи «Весільний марш» («Свадбени марш», 1997), «Натюрморт із годинником» («Мртва природа са сатом», 2000), «Прикраси Мадонни» («Мадонинна кит», 2003), «Адамове яблуко» («Адамова јабучица», 2005), «Турнір горбунів» («Турнир грбаваца», 2007), «Посмертна маска» («Посмртна маска», 2012). Роман «Прикраси Мадонни» вийшов у перекладі словацькою мовою (2006).

Ласло Блашкович видав «Оповідання про слабкість» («Приче о малаксалости», 2010), книжку поетичної прози «Тезко» («Имењак», 1994), збірку есеїв «Кінець цитати» («Крај цитата», 2007).

Ласло Блашкович виступив автором підручника «Путівник по лектурі» («Водичк роз лектиру», 2006), упорядником збірки «Мій приватний Тіто» («Мој приватни Тито», 2002) та книжки вибраних віршів та оповідань свого батька «Моряцька пісня, яка триває довго» («Морнарска пасма која дуго траје», 2002).

Окремі твори Ласло Блашковича перекладені угорською, румунською, болгарською, словацькою, словенською, польською, англійською, німецькою, французькою мовами.

Українською мовою окремі вірші Ласло Блашковича для дітей переклала Оксана Сенатович («Кошеня в кишені: Антологія сербської поезії для дітей в переспівах Оксани Сенатович», Тернопіль, 2010), вірші для дорослих – Алла Татаренко («Потяг 76: Балканський експрес», Чернівці, 2007).

Іван ЛУЧУК