***

Словенський письменник Фран Левстік (по-словенськи: Fran Levstik), який  був поетом, драматургом, критиком і мовознавцем, вважається першим класиком словенської прози. Народився він 28 вересня 1831 року селянській родині в селі Дольнє-Ретьє. Навчався в середній «нормальній» школі та гімназії в Любляні. Але гімназійної матури через конфлікт із шкільними властями не здав. У 1854 році як стипендіат німецького рицарського ордену почав навчатися в духовній семінарії в Оломоуці в Моравії. Наступного року був змушений покинути богословські студії через звинувачення в аморальності його першої поетичної збірки «Вірші» («Pesmi», 1854), яка вийшла в Любляні. Через Відень, де відвідав лекції Франца Міклошича та познайомився з Вуком Караджичем, повернувся на батьківщину. На прожиття заробляв як домашній учитель, спочатку в домі графа Пацея в Турні, потім в домі поета Мирослава Вилхаря в Калці. Потім працював секретарем і редактором. Від 1861 року був секретарем Слов’янської бібліотеки в Трієсті. У 1863 році став редактором політичного часопису «Вперед» («Naprej»), що його видавав Мирослав Вилхар. Через рік часопис був закритий через критику Франом Левстіком політичної ситуації, а Вилхар навіть був ув’язнений. У 1864 році Фран Левстік став секретарем Матиці словенської в Любляні, потім редактором словенсько-німецького словника Вольфа. У 1868–1869 роках співпрацював із виданням «Словенський народ» («Slovenski narod»). У 60-х роках ХІХ ст. Фран Левстік був одним із найвидатніших словенських громадських і культурних діячів. Брав участь у всіх галузях національного життя – в політиці, в соціальному та моральному вихованні народу, в діяльності національних культурних (Матиця словенська), театральних (Драматичне товариство), навіть гімнастичних (Південний сокіл) організацій, тому його значення сягає і поза межі словесності. Фран Левстік був в осерді політичного та громадського життя, найбільший вплив справив на словенське студентство. Був рішучим і безкомпромісним у боротьбі за словенську мову та національність, яскравим вільнодумцем, найвидатнішим «младословенцем» у боротьбі з консервативною політичною течією «старословенців». У 1869 роціу Відні почав видавати грайливо-гумористичну газету «Блазень» («Pavliha»). У 1870 році був звинувачений у національній зраді, бо «Блазня» перетворив у сатиричний часопис за державні гроші. На сьомому числі був змушений припинити видання часопису, бо втратив усіх передплатників. Потім працював у редакції часопису «Люблянський дзвін» («Ljubljanski zvon»), був контрольним редактором словенського перекладу Державного кодексу. У 1872 році за допомогою директора ліцейської бібліотеки Ґоттфріда Муйса та Франца Міклошича отримав місце скриптора в люблянській ліцейській бібліотеці, на цій посаді працював до кінця життя. Після повернення в Любляну не брав жодної участі в громадському та політичному житті. Через тілесні та психічні перенавантаження став душевнохворим. Помер Фран Левстік 16 грудня 1887 року в Любляні.

Картинки по запросу fran levstik

Фран Левстік виявив талант у різних областях літературної діяльності. Він писав вірші, прозу, драми, есеї, літературно-критичні й історичні статті. Фран Левстік був зачинателем літературного напряму, який з’явився в 1858 році і став явищем словенського реалізму, розвинувши літературні концепції Єрнея Копітара, які базувалися на просвітництві, а в естетичному плані були близькими до класицистичних і передромантичних засад. На Франа Левстіка справила вплив творчість німецьких романтиків. У своїх юнацьких віршах Фран Левстік взорувався на Йоганна Вольфґанґа Ґете, Фрідріха Шіллера, Франце Прешерна. Любовна лірика займає центральне місце в поетичному доробку ФранаЛевстіка, про що свідчать цикли «Тонині вірші» («Tonine pesmi», 1859) і «Франині вірші» («Franjine pesmi», 1870). Для любовних віршів Франа Левстіка властиві депресивні почуття, настояні на меланхолії. У віршах Франа Левстіка присутні роздуми про мистецтво («Елегія» – «Elegija»), про власну долю («Відчай» – «Obup»), а також критика, сатира й полеміка («Стріли» – «Puščice»), захист від ворогів («Ворогам» – «Sovražnikom»). Писати вірші Фран Левстік почав ще в гімназії. Перший вірш «Побажання» («Želje») був опублікований у 1849 році. Фран Левстік друкувався практично у всіх тодішніх словенських періодичних виданнях. Свої юнацькі вірші він включив у збірку «Вірші», яка викликала великий інтерес у молоді. Викладач словенської мови люблянської гімназії, священик Янез Єленец увів її в лектуру для учнів старших класів. Проте видавець через декілька місяців був змушений майже на 12 років вилучити збірку з продажу, адже катехит Антон Ґлобочнік наклав заборону на деякі вірші, зокрема на «Студентську здравицю» («Študentovska zdravica») і «На день усіх святих» («Na vseh svetnikov»). Це ж уплинуло і на виключення Франа Левстіка із семінарії в Оломоуці. У збірці «Вірші» домінує реалістичний погляд на життя, у ній найвідчутніші юнацькі любовні мотиви, життєвий оптимізм і сатира. До збірки входять чуттєві, вдумливі, епічно-ліричні та сатиричні вірші. Мова її проста й дохідлива. У багатьох віршах першої частини збірки описано бажання та пригоди веселого молодика в обстановці ідилічного сільського світу («Молодеча хода» – «Pomladnji sprehod», «Студентська здравиця»), трапляються мотиви мандрівки («Мандрівник» – «Popotnik»), любовного неспокою («Танці» – «Plesalki», «Зітхання» – «Vzdihljaji»), боротьби між еґоїзмом і любов’ю до ближнього («Різні голоси» – «Razni glasovi»). До другої, сатиричної, частини збірки входять цикл епіграм «Стріли» і ґротескний драматичний твір «Їзда на Парнас» («Ježana Parnas»). У цьому другому розділі відчувається вплив Ґете, а також Аристофанових комедій і німецьких карнавальних ігор.

Під час вчителювання Франа Левстіка був створений перший із двох його любовних циклів віршів – «Тонині вірші». Цикл присвячений Тоні Зідаревій, доньці заможного господаря з Морави. У цих віршах оспівано миттєвості спочатку щасливого, а вкінці невдалого любовного зв’язку. Любовні переживання часто пов’язані з описами природи («В лісі» – «V gozdu», «Дві гілки» – «Dve otvi»). Це дуже особистісні, сповідальні та безпосередні вірші. Частини циклу були опубліковані в 1859 році. Другий цикл любовних віршів «Франині вірші» присвячений Франі Коширевій, з якою Фран Левстік познайомився у 1868 році в таборі під Шмарною горою. Перипетії цього кохання описані у вигляді щоденника. У віршах йдеться про любовні розчарування, ревнощі та внутрішні переживання закоханого («Прохання» – «Prošnja», «Слово» – «Slovo»). Цикл був опублікований у 1870 році в «Люблянському дзвоні».

Писав Фран Левстік також балади, романси й оповідні вірші («Pripovedne pesmi»). Найвідомішими стали балада «Збіглий король» («Ubežni kralj») і романс «Живописець і Марія» («Živopisec in Marija»). Є в доробку Франа Левстіка також сатиричні вірші, елегії та послання. У 1860–1870-х роках Фран Левстік писав переважно вірші для дітей («Pesmi za mladino»). У 1880 році Фран Левстік опублікував цикл із 15 віршів «Дитячі ігри в пісеньках» («Otročjeigre v pesencah»).

Хоча Фран Левстік не створив якогось великого прозового тексту, все ж належить до перших класиків словенської прози. Писав Фран Левстік короткі прозові тексти (наприклад, оповідання «Мартин Крпан з Врха» – «Martin Krpan z Vrha», 1858), є в його прозовому доробку подорожні нотатки «Подорож із Літії до Чатежа» («Popotovanje iz Litije do Čateža», 1858), повість «Десятий брат» («Deseti brat», 1863), сатиричний ґротеск «Святий доктор Бежанец у селі Тожбані» («Sveti doktor Bežanec v Tožbanjivasi», 1870).

Літературні подорожні нотатки «Подорож із Літії до Чатежа» складаються із двох частин. У першій частині автор описує свою з товаришем подорож із Літії через ліси та виноградники до Чатежа. Веде мову про людей, яких зустрічає на своєму шляху, роздумує про господарські, суспільні та культурні питання. У другій частині пише про залишки народної словесності, про письменників-самоуків, врешті переходить до есеїстичних роздумів про завдання, жанри та мотиви сучасної йому словенської літератури. Цю частину подорожніх нотаток називають літературною програмою Франа Левстіка. Основними вимогами Франа Левстіка є такі: література повинна служити народові, бути для нього і розвагою, і освітою; письменник простою, зрозумілою для народу, мовою повинен описувати життя народу, щоб той у книзі, наче в дзеркалі, бачив свою подобу; у прозі головну роль має відігравати словенський герой, наприклад вольовий селянин; письменник повинен описувати характер людини та її вчинки. Літературна програма Франа Левстіка виражала актуальні на той час думки.

У 1858 році Фран Левстік опублікував у «Словенському гласнику» фольклорно-реалістичну історію «Мартин Крпан з Врха», яка є вершиною «фольклоризуючого» підходу в літературі, який, коли відкинемо пародійність, відповідав усім вимогам його літературної програми. У цьому творі Фран Левстік поєднав народні первні зі своїми ідеями, які з почуттям гумору оформив у розповідь про невдячність правителів стосовно безкорисливого та щедрого народу.

«Десятий брат» ФранаЛевстіка є короткою, частково автобіографічною повістю, розказаною від першої особи. У ній йдеться про зустріч із пропащим, але надзвичайно обдарованим співучнем Юрієм Златорепцем. Через життєві негаразди та непристосованість до середовища він залишився самотнім і не зрозумілим. Повість була опублікована в 1863 році в часописі «Вперед».

У часописі «Словенський народ» у 1868 році Фран Левстік опублікував кількома подачами «Опівнічні роздуми словенського провідника» («Ponočne misli slovenskega prvaka»), які назвав побожним оповіданням. Писав Фран Левстік також сатиричні та ґротескні прозові твори, почасти політичного (хоча й морально-полемічного) змісту. Перу Франа Левстіка належить і відома казка «Хто зробив Відкові сорочечку» («Kdo je napravil Vidku srajčico», 1877). Фран Левстік записав велику кількість словенських народних казок (наприклад, «Лисиця і півень» – «Lisica in petelin», «Козяче око» – «Kozje oko», «Золоте яблуко» – «Zlato jabolko»), деякі сербські та хорватські народні казки.

Українською мовою вірш Франа Левстіка «Дівчинонька брала воду…» переклав Павло Грабовський. Про переклади українською мовою прозових творів Франа Левстіка мені зараз нічого не відомо.

***

Словенський письменник Йосип Юрчич (по-словенськи: Josip Jurčič) народився четвертого березня 1844 року в селі Мулява в центральній частині Словенії в бідній селянській сім’ї. Після закінчення початкової школи у Вишній Горі відвідував гімназію в Любляні, де ознайомився з вітчизняною та чужою літературою. У сімнадцятилітньому віці опублікував своє перше оповідання «Історія про білу змію» («Pripovedka o beli kači», 1861). Після закінчення гімназії вирушив до Відня, де студіював славістику та класичну філологію. Студій через брак коштів не закінчив. У 1868 році разом із Йосипом Стрітарем і Франом Левстіком видав збірник «Младика» («Mladika»), опублікувавши в ньому свою повість «Сусідів син» («Sosedov sin»). Дев’ятого серпня 1868 року взяв участь у першому таборі младословенців у Лютомері (відтоді до 1871 року брав участь у громадсько-політичному русі «Табор»). Того ж року отримав посаду помічника головного редактора газети «Словенський народ» («Slovenski narod») у Мариборі, у 1872 році став її головним редактором і разом із редакцією перебрався до Любляни. Там він став, поряд із Франом Левстіком, центральною особою словенського політичного та культурного життя. У 1879 році у Йосипа Юрчича було виявлено сухоти, після двох років лікування він помер у Любляні (герцоґство Країна, Австро-Угорщина) третього травня 1881 року.

Картинки по запросу Josip Jurčič)

Йосип Юрчич почав творити у гімназійні роки, записуючи почуті історії та розповіді різних людей. Так і виник його перший твір «Історія про білу змію». На його творчість вплинули казки, анекдоти та історії, які йому розповідав його дідусь. Ці розповіді він зібрав і видав у книжці «Спогади про дідуся» («Spomini na deda», 1863), а також у короткій повісті «Порожня віра» («Prazna vera», 1863). У 1864 році товариство «Mohorjeva družba» видало історичну повість Йосипа Юрчича «Юрій Коз’як, словенський яничар» («Jurij Kozjak, slovenski janičar»), нагородивши автора сотнею золотих ринських. У літературному часописі «Словенський вісник» («Slovenski glasnik») вийшли повісті «Домен» («Domen», 1864) і «Юрій Кобила» («Jurij Kobila», 1865).

У гімназійні роки Йосип Юрчич найбільше любив читати Вальтера Скота. На його творчість великий вплив мали твори Франа Левстіка, перш за все його подорожні нотатки «Подорож із Літії до Чатежа» («Popotovanje iz Litije do Čateža», 1858) та оповідання «Мартин Крпан з Врха» («Martin Krpan z Vrha», 1858). Йосип Юрчич став палким прихильником Левстікової літературної програми. У 1869 році в Мариборі Йосип Юрчич спробував видавати щоденну газету розваг, літератури та навчання («List za zabavo, književnost in pouk») «Вісник» («Glasnik»), але вийшов лише один випуск. У 1880 році Йосип Стрітар оголосив про припинення видання часопису «Дзвін» («Zvon»), тож Йосип Юрчич разом із Янком Кресніком, Франом Левецом та Іваном Тавчарем заснували новий літературний часопис «Люблянський дзвін» («Ljubljanski zvon»); перший випуск вийшов у 1881 році. Для цього часопису Йосип Юрчич почав писати роман «Шибайголови» («Rokovnjači», 1881), але через хворобу написав лише 11 розділів, а інші розділи за його начерками написав Ян Креснік. Тоді ж для «Люблянського дзвону» написав історичну трагедію «Вероніка Десеницька» («Veronika Deseniška», 1881), але правки до неї вже не встиг додати. Постановкою трагедії Йосипа Юрчича «Вероніка Десеницька» розпочав свій перший сезон Словенський Національний театр, відкритий у Любляні в 1892 році.

Йосип Юрчич був одним із перших словенських прозаїків і письменників-реалістів. У словенську літературу він увів нові оповідні форми: шкіци, новели, повісті та романи. Роман Йосипа Юрчича «Десятий брат» («Deseti brat», 1866) вважається першим словенським романом, а п’єса «Тугомер» («Tugomer», 1876) – першою словенською трагедією. У своїх творах дуже часто використовував форму діалогу. Тематикою його творів були незвичайні події та особливості людської натури. У своїх творах він висвітлював сільський характер і словенське національне питання.

Йосип Юрчич відомий і типовими творами для молоді, хоча зміст його творів охоплює передовсім життя літніх селян, тематику турецьких нападів на Словенію, військових біженців, люблянської міської історії, селянських повстань, французької окупації та християнізації. Завдяки захопливому описові подій і передусім смішній поведінці головних героїв, до творів для молоді можна зарахувати гуморески «Смукова женячка» («Smukova ženitev», 1865), «Вербан» («Vrban», 1865) і «Козляча справа у Вишній Горі» («Kozlovska sodba v Višnji Gori», 1867). До молодіжних творів належить і повість «Юрій Коз’як, словенський яничар».

Найбільше перекладів на інші мови витримала гумореска Йосипа Юрчича «Козляча справа у Вишній Горі». Особливої популярності зажило оповідання Йосипа Юрчича «Біла шаль, білі гроші» («Bela ruta, belde nar», 1874).

У доробку Йосипа Юрчича є п’ять новел: «Божидар Тіртель» («Božidar Tirtelj», 1867), «Липи» («Lipe», 1870), «Сила і справедливість» («Moč in pravica», 1870), «Люлька тютюну» («Pipa tobaka», 1870), «Теляча печеня» («Telečja pečenka», 1872).

Окрім вже згаданих, Йосип Юрчич написав ще шість романів: «Доктор Карбонаріус» («Doktor Karbonarius», 1868), «Іван Еразм Татенбах» («Ivan Erazem Tatenbah», 1873), «Доктор Зобер» («Doktor Zober», 1876), «Цвіт і плід» («Cvet in sad», 1877), «Гарна Віда» («Lepa Vida», 1877), «Словенський святий і вчитель» («Slovenski svetec in učitelj», 1886). У романах Йосипа Юрчича були ще сильними риси романтизму, а реалістичні тенденції особливо виявилися в його повістях, яких він написав велику кількість: «Два товариші» («Dva prijatelja», 1865), «Контрабандист» («Tihotapec», 1865), «Убогість і багатство» («Uboštvo in bogastvo», 1865), «Відерце» («Golida», 1866), «Місто Роїнє» («Grad Rojinje», 1866), «Донька міського судді» («Hči mestnega sodnika», 1866), «Клоштирський Жовнір» («Kloštrski Žolnir», 1866), «Два брати» («Dva brata», 1867), «Рядок із життя політичного агітатора» («Črta iz življenja političnega agitatorja», 1868), «Хижа на Крутосхилі» («Hišica na Strmini», 1869), «Син сільського цісаря» («Sin kmečkega cesarja», 1869), «Управління у Глибокому долі» («Županovanje v Globokem dolu», 1870), «У Воєнній місцевості» («V Vojni krajini», 1872), «На річковому усті» («Na kolpske mustju», 1874), «Боюся тебе» («Bojimse te», 1876), «Шість пар ковбас» («Šest parov klobas», 1878), «Як Котарів Петер каявся, коли крав картоплю» («Kakoje Kotarjev Peter pokorodelal, kerje krompri kradel», 1879), «Після тютюну смердиш» («Po tobaku smrdiš», 1879), «Правда між братами» («Pravda med bratoma», 1879), «Шлюб із заздрості» («Ženitev iz nevoščljivosti», 1879), «Підроблені банкноти» («Ponarejeni bankovci», 1880).

На честь письменника названо Юрчичеву площу в Любляні та вулицю в Новому місті, а також Юрчичів шлях, який починається у Вишній Горі та закінчується в його рідній хаті в Муляві.

***

Словенський поет Антон Ашкерц (по-словенськи: Anton Aškerc) народився дев’ятого січня 1856 року в селі Глобоко біля Римських Топліц, був першим сином у селянській родині. Коли Антонові виповнилося три роки, родина переселилася до села Сеножеті, де він став ходити до початкової школи св. Марії, а німецьку гімназію закінчив у містечку Целє (1877). Коли Антонові було 12 років, померла його мати, до якої він був дуже прив’язаний. У 1877 році він вступив до духовної семінарії в Маріборі. Висвячений в кінці третього року навчання (22 липня 1880 року). Під час навчання виявив інтерес до інших, в основному східних, релігій і почав займатися порівняльним вивченням релігій. Після закінчення навчання Антон Ашкерц був священиком у різних місцях Штирії, вивчаючи життя та культуру власного народу; загалом провів там 17 років. Друкуватися почав у «Люблянському дзвоні». У Посреді, де служив капеланом (1881–1983), закохався у вчительку Ану Печовник (їй присвячена балада «Анка» – «Anka»). Але Ашкерцу-священикові довелося відмовитися від кохання, натомість Ашкерц-поет тужив за ним. Антон Ашкерц вирішив відмовитися від особистого щастя, а не від свого покликання. У 1884 році він поступив на службу в Шмарє, цей край був під сильним впливом германізації, тож Антон Ашкерц свою діяльність присвятив боротьбі за словенство. Він підтримував словенську національність, культуру та політичне визволення словенців. Його за це різко атакували німці у журналі «Deutsche Wacht». Спільно з провідними політиками Штирії Антон Ашкерц прагнув обмежити германізацію краю. У 1898 році він посварився з єпископом Марібора і вирішив достроково вийти на пенсію, відмовившись від духовного сану. Цікавився сучасною наукою, особливо теорією еволюції, і його релігійний скептицизм все поглиблювався. Потім Ашкерц служив архіваріусом улюблянському маґістраті. Антон Ашкерц мандрував майже по цілій Європі, побував у Малій Азії та Єгипті, деякі мандрівки описав у подорожніх нотатках. З 1900 по 1902 рік Ашкерц був редактором часопису «Люблянський дзвін». У цей період Антон Ашкерц був у центрі тодішнього словенської культурної та політичної боротьби. У 1904 році зайнявся збором всієї поточної словенської періодики, завдяки чому став взірцем для всіх подальших діячів бібліотечної справи. Помер Антон Ашкерц десятого червня 1912 рокув Любляні на 56 році життя від інсульту, похований у гробниці Письменницького товариства.

Картинки по запросу Anton Aškerc

Як поет Антон Ашкерц виступив відносно пізно; студентом богослов’я опублікував тільки одного вірша «Три мандрівники» («Trije popotniki», 1880), будучи капеланом у Посреді, серйозніше зайнявся поезією, передусім лірикою. У традиційному стилі виражав свої патріотичні думки, свою любов до природи, а часом і почуття кохання. Значний вплив на творчість Антона Ашкерца справили Франц Прешерн і Фран Левстік. Коли Антон Ашкерц у 1882 році послав у «Люблянський дзвін» свій романс «Мадонна» («Madonna»), а згодом і вірш «Художникова картина» («Slikarjevo sliko»), редактор Левец відзначив його чудовий епічний талант і радив присвятитися оповідній поезії. Відтоді Ашкерц друкував свої твори в цьому часописі. Із часом метричний стиль творів Антона Ашкерца звільнився від ліричної пригладженості, став відзначатися твердими ритмами, часами навіть на шкоду милозвучності. Багато черпав Антон Ашкерц із джерела національної традиції, з історії інших слов’янських народів і біблійних оповідок («Українська дума» – «Ukrajinska duma», «Юдита» – «Judita»). Сучасне життя та родинне, соціальне та національне страждання відобразилися в його баладах і романсах. У параболах (притчах) Антона Ашкерца виражена його життєва філософія («Чаша безсмертя» – «Čaša nesmrtnosti», «Придворний блазень» – «Dvorski norec», «Христос і Петро» – «Kristus in Peter»). Для подальшого розвитку Ашкерца найбільшу роль відіграла парабола «Перша мучениця» («Prva mučenica»). Вже у 1882 році у вірші «Увечері» («Zvečer») Антон Ашкерц висловив свої релігійні сумніви, це ж стосується і «Балади про землетрус» («Balada o potresu», 1885), а незадоволення своїм статусом виразив у баладі «Співцева могила» («Pevčev grob», 1884) та параболі «Солюс» («Solus»,1885). Ашкерц прагнув до свободи думки, яка б охопила увесь світ. Вирішальний переворот у душевному житті Антона Ашкерца стався у 1889 році, відтоді він почав видавати свої поетичні збірки.

Збірка «Балади та романси» («Balade in romance», 1890). Збірка видана великим як на той час накладом 1200 примірників. Основні мотиви збірки: соціальні («Анка»), поетологічні («Співцева могила»), протестантські («Словенська легенда» – «Slovenska legenda»), історичні («Аттила і словенська королівна» – «Atila in slovenska kraljica»). До найвідоміших віршів збірки належать «Анка», «Цельський романс» («Celjska romanca»), «Чаша безсмертя», «Музикантова балада» («Godčeva balada»). До збірки входить цикл «Давній суд» («Stara pravda»), у якому йдеться про хорватсько-словенське селянське повстання 1573 року під проводом Матії Губця. «Словенська легенда» розповідає про те, як на небеса прийшла словенська душа. Святий Петро їй сказав, що словенський народ має багато святих і мучеників. І прийшов був словенський Мартін Лютер – Прімож Трубар, якого Бог за його добрі справи скерував у рай, де до нього приєднався і Франце Прешерн. Вірш «Художникова картина» складається із трьох частин і описує художника Станка, який зобразив невірну коханку в образі Мадонни, щоб заспокоїти своє серце. Поневіряючись по світу, він прийшов нарешті до монастиря, де знаходився образ його Мадонни. Художник дещо заспокоївся, але справжній спокій знайшов тільки в смерті. Вірш написаний строфами за зразком «Пісні про Нібелунґів».

Збірка «Ліричні й епічні поезії» («Lirske in epske poezije», 1896) складається з трьох циклів: «Різні мотиви» («Razni motivi»), «Із подорожнього щоденника» («Iz popotnega dnevnika»), «Із пісенника невідомого бідняка» («Iz pesmarice neznanega siromaka»). У циклі «Різні мотиви» присутня любовна лірика. Героїня вірша «Моя Муза» («Moja Muza») не м’якотіла, а рішуча, вона не сидить під місячним сяйвом, а любить спекотний день і сонце. У вірші оспівана кохана поета Ана Печовник. Присутні теж вірш про поетику «Модерний пегас» («Moderni pegaz»), патріотичні вірші «Ми встаємо!» («Mi vstajamo!») і «Словенським соколам» («Slovenskim sókolom»), філософський вірш «Я» («Jaz»). Цикл «Із подорожнього щоденника» включає вірші, які виникли у Венеції: «В ґондолі» («V gondoli»), «В базиліці св. Марка» («V baziliki sv. Marka»), «У палаці дожа» («V Doževi palači»); в Сараєві: «Магометанки» («Mohamedanki»), «Муедзин» («Mujezin»); в Новому Саді: «Сербська дівчина» («Srbsko dekle»); в Царгороді: «На Ґалацькому мості» («Na Galatskem mostu»), «У саду перед Святою Софією» («Na vrtu pred Hagijoj Sofijoj»), «Привітання» («Selamlik»). Цикл «Із пісенника невідомого бідняка» наповнений соціальною тематикою, у ньому йдеться про класову нерівність між бідними та багатими. У вірші «Дочка робітника» («Delavče vahči») мова йде про красиву дівчину, яка через низький соціальний статус не може сподіватися на багатих женихів. Цикл включає теж вірші «Різдвяна пісня бідняка» («Božična pesem siromakova»), «Весняна ода бідняка» («Pomladna oda siromakova»), «Два похорони» («Dva pogreba»).

Збірка «Нові поезії» («Nove poezije», 1900). У першій частині збірки поряд із любовними віршами теж є цикл «Із подорожнього щоденника», в якому Антон Ашкерц описує свої враження від подорожі по Італії. У вірші «У Помпеях» («V Pompejih») автор виражає захоплення тамтешнім життям, визнаючи, що римляни вміли жити й насолоджуватися життям. У цьому циклі присутні також вірші «У приміській корчмі» («V predmestni krčmi»), «У катакомбах» («V katakombah»), «Рим» («Roma»). Друга частина складається із сатиричних віршів і циклу «Павліха на Сході» («Pavliha na Jutrovem»), в якому Ашкерц описав типового словенця, якого доля занесла в арабське та загалом східне середовище, він мандрує по різних місцях, відвідує Багдад, Царгород, Тегеран. Орієнт є лише маскуванням, насправді в циклі описується абсурд словенських, австрійських і загалом європейських реалій. До цього циклу входять, зокрема, вірші «Святкування у Багдаді» («Slavnost v Bagdadu»), «У Бога за спиною» («Bogu za hrbtom»), «Ідеал Мустафи» («Mustafov ideal»). Багато шуму здійняв вірш «Аглая» («Aglaja»), в якому автор підніс красу оголеного жіночого тіла до символу універсального характеру та мистецької краси. Після публікації цього вірша єпископ Єґлич заборонив його на месі. На це словенський народ відповів публічними декламаціями «Аглаї».

Поема «Золоторіг» («Zlatorog, narodna pravljica iz pod Triglava», 1903) є «народною казкою з-під гори Триглав». Головні герої Віда та Боян пережили нещасливе кохання, їхній зв’язок закінчився смертю. Демонізм у поемі уособлює позбавлений кохання Зелений мисливець. Боян є мисливцем і закоханий у Віду, яку забирає багатий венеціанець. Розчарований, він вирушає в гори, де зустрічає Зеленого мисливця, який пропонує йому здобути скарб, захований під горою Богатин. Взамін Боян має віддати йому свою душу. Ключ до гори багатства знаходиться у Золоторога. Боян мусить його застрелити, щоб з його рогами знайти шлях до скарбу. Боян стріляє в Золоторога, а той тягне його у прірву. Зелений мисливець тішиться з такого людського лиха. Його сутністю є заздрість, гнів, підлість та інтриги. Обдурена Віда два роки чекає на венеціанця з їхнім сином. Вона проклинає своє багатство і викидає золото в річку Сочу. Вона хоче, щоб повернувся Боян. Зелений мисливець чує її і злорадно посміхається. По Сочі припливає Боянове тіло, а Віда кидається за ним у річку.

«Четверта збірка поезії» («Četrti zbornik poezij», 1904). Твори з цієї збірки схожі на давніші вірші «Балада про облогу Відня» («Balada o obleganem Dunaju»), «Гомерова смерть» («Homerjeva smrt»), вони відзначаються перебільшеною красномовністю, ускладненістю ритмічного рисунку. Критика сприйняла цю збірку прохолодно.

Історична епічна поема «Прімож Трубар» («Primož Trubar, zgodovinska epska pesnitev», 1905) відображає точні біографічні відомості про життя Пріможа Трубара. Головний герой має перед собою тільки одну мету – відродження власного народу. У цій поемі (написаній до чотиристаліття від народження Трубара) Антон Ашкерц виразив думки про національне відродження, любов до свободи та прагнення соціальної справедливості.

Збірка «Герої» («Junaki», 1906) складається з чотирьох поем. Поема «Князь Вовкун» («Knez Volkun») описує язичництво й інтронізацію словенських воєвод як доказ самостійності Словенії. Поема «Князь Людевит» («Knez Ljudevit») зображає Людевита Посавського, який бореться за свій народ і за зближення з іншими південними слов’янами. Він хоробрий і праведний, але його вбивають колишні найближчі соратники. Тут Антон Ашкерц описав історичну трагедію словенського народу, боротьба якого із сильнішими супротивниками була приречена на невдачу. Поема «Ропоша і куруци» («Ropoša in Kruci») зображає метикуватого селянина Ропошу, який перемагає куруців, угорських солдатів-селян. У поемі «Король Матіяж» («Kralj Matjaž») автор відштовхується від народних пісень і казок про короля Матіяжа, який постає з-під його пера самовідданим і благородним. Перші дві поеми оспівують історичних персонажів, дві наступні – народних (фольклорних) героїв.

Збірка «Адріатичне намисто» («Jadranski biseri», 1908) складається з балад і романсів, написаних за мотивами розповідей і пригод словенських рибалок із адріатичного узбережжя між Трієстом і Горицею. Композиція та форма віршів цієї збірки далекі від досконалості попередніх творів.

Збірка «Акрополь і піраміди: Поетичні прогулянки по Сході» («Akropolis in piramide: Poetični sprehodi po Orientu», 1909). Акрополь представляє Грецію, а піраміди – Єгипет. Із грецьких поетів Антон Ашкерц згадує тільки Гомера, описує грецьке мистецтво, міфологію та історію. У збірці відсутні народні мотиви, притаманні попереднім збіркам. До збірки входять також вірші, навіяні відвідинами Греції та Єгипту, країн, які вважаються колисками культури. Збірка поділяється на два цикли. Цикл «Єгипетські арабески» («Egiptovske arabeske») містить 19 віршів, зокрема «Піраміда Гуфу» («Hufujeva piramida»), «Ніл» («Nil»), «Сфінкс з Ґізи» («Gizejska sfinga»). У версифікованій новелі «Єгиптянка» («Egipčanka») висвітлено теми з історії Єгипту. Цикл «Під еллінським сонцем» («Pod helenskim soncem») містить 25 віршів, зокрема «Парфенон» («Partenon»), «По афінських вулицях» («Po ulicah atenskih»), «Ітака» («Itaka»). У вірші «Афродіта на Кнідосі» («Afrodita na Knidosu») показано культ оголеного жіночого тіла, язичницької Афродіти.

Видав Антон Ашкерц також збірку «Поеми» («Pesnitve», 1910), яку критика (зокрема, в особі Івана Цанкара) сприйняла вкрай негативно. У збірці «Останній житель Целя» («Poslednji Celjan», 1912), виданій перед поетовою смертю, і в посмертно виданій поемі «Аттила в Емоні» («Atila v Emoni», 1912) вже, на думку критики, не залишилося і сліду колишнього Ашкерца.

У 1900 році Антон Ашкерц видав три драматичні картини в прозі: «Ізмайлов» («Izmajlov»), «Чин св. Юрія» («Red sv. Jurja»), «Незнайомець» («Tujka»). Найвідомішими зі збірок подорожніх нотаток Ашкерца є «Мандрівка в Царгород» («Izlet v Carigrad», 1893) і «Дві мандрівки в Росію» («Dva izleta na Rusko», 1903). Ашкерц видав словенською мовою «Антологію російської поезії» (1901).

Враженнями від подорожей Україною навіяні вірші Антона Ашкерца «Українська балада», «Тече Дніпро», «Український степ»; знання історії визвольної боротьби українського народу у XVII ст. відчувається у збірці подорожніх нарисів «Дві мандрівки в Росію».

Антон Ашкерц листувався із Сильвестром Яричевським, який переклав низку його віршів. Українською мовою окремі вірші Ашкерца переклав також Роман Лубківський (збірник «Слов’янське небо», Львів, 1972).

Іван ЛУЧУК