***

Хорватський письменник доби Ренесансу Ганібал Луцич (по-хорватськи: Hanibal Lucić, по-італійськи: Annibale Lucio) народився близько 1484 року у шляхетській родині Антуна й Ґої Луцичів на острові Хвар (який тоді належав до Венеційської республіки), де і провів більшу частину свого життя. Мав маєтності на Хварі й на острові Віс. Про його освіту не відомо нічого, не збереглося жодних документальних свідчень. Спочатку був суддею, а потім адвокатом Хварської міської общини. Під час Хварського народно-селянського повстання (т. зв. бунту Матії Іванича) 1510–1514 років утік до Спліту, а потім до Трогіру. Ганібал Луцич із шляхетським упередженням зневажав простолюд, про який казав, що він є «натовпом, який не має розуму». Іронією долі стало те, що Ганібал Луцич одружився із простолюдинкою, а всю свою спадщину залишив позашлюбному синові Антунові, якого називав своїм «природним сином» (який посмертно опублікував батькові твори). Помер Ганібал Луцич 14 грудня 1553 року у Венеції.

Картинки по запросу Hanibal Lucić

На любовну лірику Ганібала Луцича значний вплив справили Франческо Петрарка та П’єтро Бембо, у ній відчувається повернення до неоплатонічного кохання, високого стилю, відхід від чуттєвості. Завдяки вільному перекладові Ганібалом Луцичем 16-ої героїди Овідія (в Ганібала Луцича: «Паріс Єлені» – «Pariž Eleni», перед 1519 роком), яку він «з латинської одежі роздягнувши, у нашу хорватську перевдягнув» («iz latinske odiće svukavši u našu harvacku priobukal»), хорватська література отримала перший переклад Овідієвого твору. Перекладові передує прозова присвята Єролімові Мартинчичу. Ганібал Луцич також переспівував Франческо Петрарку («Думка забудеться, втоне в собі» – «Misal se zabude misleći u sebi») і Лудовіко Аріосто («Колись я бачив золоте твоє волосся» – «Kadnaj prija tvoje vidih zlate kose»). Творив Ганібал Луцич під впливом не лише Франческо Петрарки, П’єтро Бембо, Публія Овідія Назона й Лудовіко Аріосто, але й земляків, зокрема поета Джоре Држича.

Писав Ганібал Луцич південночакавським діалектом із домішком штокавштини. Вірші його складаються переважно з подвійно римованих дванадцятискладових рядків, лише деколи іншим метричним розміром.

Поетична збірка Ганібала Луцича «Збір вишуканих віршів розмаїтих шановного пана Ганібала Луцича шляхтича хварського» («Skladanje iz varsnih pisam razlicih počtovanoga gospodina Hanibala Lucia vlastelina hvarskoga») вийшла посмертно (1556) у Венеції. До збірки увійшли:двадцять один любовний вірш, один алегоричний твір, драма «Рабиня» («Robinja»), вірш «На похвалу міста Дубровника» («U pohvalu grada Dubrovnika»), вісім поетичних послань, дві епітафії та переклад Овідієвої героїди. Поза збіркою залишилися шість збережених панегіричних сонетів італійською мовою.

Овідій є найвідомішим римським поетом, який писав любовні вірші, тож невипадково Ганібал Луцич переклав саме його, бо ж і сам писав любовні вірші. Ганібал Луцич захоплювався жіночою красою, а його славний любовний вірш «Бо жодна віла на світі» («Jur nijedna na svit vila») став культовим в епоху хорватського національного відродження, до цього спричинилися перш за все Людевит Ґай і Станко Враз. Любовна тема є наскрізною в поезії Ганібала Луцича.

Драма Ганібала Луцича «Рабиня» донедавна вважалася першим хорватським драматичним твором. Вона складається із трьох дій (skazanja), написана подвійно римованими дванадцятискладовиками, присвячена Францискові Паладіничу. Це драма про вірну та героїчну любов. Написана драма у формі діалогу між полоненою й доставленою на дубровницьку торговицю дочкою бана Власка та перевдягненим на торговця лицарем Деренчином, її визволителем, колись знехтуваним її залицяльником. Дія відбувається в Дубровнику (поки на передньому плані вирішуються індивідуальні долі, на другому плані палахкотить турецька пожежа; а Деренчин є не лише коханцем, але й вояком, завдяки чому у творі відчуваються і патріотичні мотиви). Ганібал Луцич героями драми зробив внуків славних хорватських банів Деренчина та Маєра Блажа. Щоправда, ці герої не були історичними особами, адже ті обидва бани не мали внуків. Це була перша спроба новітньої, складної та психологічно нюансованої драми в хорватській літературі. Сцени в Дубровнику, разом із його віршем «На похвалу міста Дубровника», свідчать про духовну та мистецьку єдність південнохорватського простору (Корчула, Хвар, Дубровник), як і про зростання престижу вільної Дубровницької республіки серед тогочасної хорватської інтеліґенції. Окремим виданням драма «Рабиня» вийшла у Венеції в 1638 році під назвою «Robinja gospodina Anibala Lucia hvarskoga vlastelina».

Частково збереглася збірка Ганібала Луцича «Вірші любовні» («Pjesni ljuvene») із двадцяти двох творів, проте в ній не вистачає безпосередності й тепла індивідуального тону. У вірші «Бо жодна віла на світі» Ганібал Луцич вперше запровадив восьмискладовик.

Ганібал Луцич був схильний до самокритики, тож більшість своїх творів спалив; лише вцілілі твори опублікував його син Антун.

Поетичний доробок Ганібала Луцича має виняткову літературну й історичну вартість. Його поетичні твори, написані в ренесансному контексті, є окрасою хорватської літератури.

Українською мовою окремі вірші Ганібала Луцича переклав Олесь Шевченко (Шевченко О. Дубровницька поезія: Переклади. – Львів, 1970).

***

Хорватський ренесансний поет Петар Гекторович (по-хорватськи: Petar Hektorović, по-латинськи: Hectoreus) народився у 1487 році у місті Старі Град на острові Хвар (який тоді належав до Венеційської республіки) в Адріатичному морі. Походив із аристократичної родини. До школи ходив у місті Спліт на адріатичному узбережжі, там здобув і початкову гуманістичну освіту, знання латинської мови та філософії. Був свідком народного повстання на рідному острові (1510–1514). Пережив Петар Гекторович і чуму, а в 1539 році вторгнення турків на Хвар, звідки втік в Азію, в Індію, звідки повернувся через декілька років. За іншими відомостями, втік до Італії, звідки повернувся на Хвар через рік, дожив до глибокої старості й помер 13 березня 1572 року у своєму рідному місті.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Петар Гекторович відзначався музичними й архітектурними здібностями, володів чималими знаннями, залишив багато записів народних пісень, які йому співали хварські рибалки, а своє обійстя «Тврдаль» у Старому Граді сам спроектував і побудував за принципом функціональності кожної, навіть найменшої, архітектурної деталі. Великою заслугою Петара Гекторовича є збагачення хорватської літературної мови нині загальноприйнятою зоологічною та морською термінологією.

У молодості Петар Гекторович писав переважно любовні вірші, але вони, на жаль, не збереглися. Хорватською, італійською та латинською мовами Петар Гекторович писав сонети, послання, релігійні драми.

Найдавнішим збереженим твором Петара Гекторовича є «Книги Овідієві любовного характеру» («Knjige Ovidijeve odlika ljubenoga»); твір цей присвячений Мікші Пелеґриновичу. Властиво, це переклад першої частини поеми Овідія «Ліки від кохання» («Remedia amoris»), де йдеться про згубність кохання, тож Петар Гекторович перетворив Овідія, поета любовного мистецтва, на такого собі християнського мораліста. Другу частину Овідієвої поеми Петар Гекторович залишив поза увагою.

Зберігся цикл поетичних послань Петара Гекторовича. Це – «Послання Ніколі Налєшковичу» («Poslanica Nikoli Nalješkoviću», 1541), найжвавішим епізодом якого є опис вісімнадцятиденної втечі від турків штормовим морем; «Послання Мавру Ветрановичу» («Poslanica Mavri Vetranoviću»), майже всуціль наповнене змалюванням бід і незручностей старості; «Послання Мікші Пелеґриновичу» («Poslanica Mikši Pelegrinoviću»), в якому виділено три кола хорватських письменників: сплітське, задарське і дубровницьке.

Найвизначнішим твором Петара Гекторовича є поема «Риболовля та рибальські приповідки» («Ribanje i ribarsko prigovaranje»). Поема написана у 1566 році, а вперше надрукована у 1568 році у Венеції. Це епічна поема, дія якої поміщається у три дні, тобто це опис триденної мандрівки морем. Петар Гекторович описує пейзажі та все бачене під час мандрівки. У творі присутні сентенції, цитати з інших творів, прислів’я. У поемі вперше з’являються образи трудівників, властиво – рибалок. Вони змальовані з великою симпатією, зі щирим залюбуванням їхньою спритністю, мудрістю, дотепністю та життєлюбністю. Твір є свіжим, вирізняється простотою, безпосередністю, моральністю та приязністю. Поема включає і реалістичні елементи. Описує рибальство, деталі мандрівки, зустрічі на морі, ставлення до рибалок і літературної творчості.

Поему можна назвати й гімном специфічній красі приморського пейзажу, людським творінням, вкрапленим у нього. Цей твір є гідним доказом того, що в хорватському ренесансі існувало автентичне гуманістичне сприйняття життя та природи.

Короткий зміст поеми «Риболовля та рибальські приповідки» такий. Першого дня Петар Гекторович пише своєму приятелеві Єроліму Бртучевичу, що вирішив провести три дні на морі заради відпочинку. Вирушив із двома моряками, Паском і Ніколою. Зловили чималу кількість риби, зокрема одного великого зубаня. Коли спрямували човна до берега, щоб там зготувати зловлену рибу, у спину їм дув вітер, тому навіть не мусили веслувати. На березі запросили на обід інших людей. Два рибалки проспівали йому застільну народну пісню, потім селяни розпитували в нього, що він знає про річки, а він їм все докладно розповів. Коли наступного ранку ловили рибу, Паско Дебеля співав народну пісню, а потім і Нікола Зет почав співати, тим часом сам він ті пісні записував. Після риболовлі й обіду і селяни почали співати. Підвечір пішли до малого містечка Нечуям, де жив і Марко Марулич. Петар Гекторович захоплено відгукувався про старого поета і місто Спліт. Третього дня продовжили риболовлю. Він згадав багато видів риб, яких вони зловили в морі. Там зустріли одного його знайомого, згадали і про авторову вежу Тврдаль. Наприкінці дня рибалки зайшли в одну бухту, в якій після вечері продовжили співати й розповідати історії. Він сидів на березі й роздумував, що бажав би пережити ще багато таких захопливих днів.

Поема складається з 1700 двояко римованих дванадцятискладовиків. Розмови рибалок з питаннями і відповідями витворюють своєрідні рибальські еклоги. Народні епічні пісні (бугарштиці) «Про Кралєвича Марка та брата його Андріяша» («О Kraljeviću Marku i bratumu Andrijašu») i «Про Радослава Северинця» («О Radoslavu Severincu»), введені в текст поеми, є чи найціннішою її частиною.

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”