Важко знайти такий збірник, читанку чи хрестоматію із творами з української літератури для дітей, де б не було віршів моїх батьків – Оксани Сенатович і Володимира Лучука. Це й закономірно, адже вони надзвичайно багато зробили для розвитку української дитячої літератури. Ми разом із моїм старшим братом Тарасом упорядкували вибрані твори наших батьків, що вийшли в серії «Хрестоматія школяра» у київському видавництві «Школа». До видання Оксани Сенатович «Малий Віз» (2007) увійшли твори, багато з яких вже давно є хрестоматійними, а решті суджено такими стати. Ця книжка має за мету прислужитися вчителям і школярам в осягненні творчості української письменниці, яка, наче добра фея нашої літератури, вміє зачаровувати читачів своїми вишуканими, майстерними й дотепними творами. Оповідання «Малий Віз», яке є частиною повісті «Не виростуть хлопці без дощу», учні вивчали ще донедавна за програмою п’ятого класу загальноосвітньої школи (за оновленою програмою, за змінами у ній я ще не встиг прослідкувати). Художнє слово, якщо воно вийшло з-під пера талановитого автора, має здатність зачаровувати, запам’ятовуватися та позитивно впливати на формування естетичного світогляду допитливих читачів. Саме таким чарівним літературним даром і володіє Оксана Сенатович, у чому напрочуд легко пересвідчитися, читаючи її твори.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Оксана Сенатович, 1970

Народилася Оксана Сенатович другого січня 1941 року у славному галицькому місті Бережанах, із яким пов’язана доля Маркіяна Шашкевича, Богдана Лепкого та інших визначних особистостей. Батьки майбутньої письменниці, Павло Зенонович Сенатович і Марта Сигізмундівна Орнатовська, були вчителями, тож змалечку прищепили донечці любов до рідного слова. Маленька Саня (так пестливо батьки називали свою одиначку) ще в початкових класах загальноосвітньої школи знала напам’ять силу-силенну віршів, а сама почала віршувати десь у середніх класах. До закінчення школи, з відмінним атестатом і золотою медаллю, Оксана вже мала чималий поетичний доробок, який складався із доброго десятка грубих зошитів, всуціль помережаних віршами. Навчаючись у Львівському політехнічному інституті, поетеса дебютувала добіркою віршів у збірнику «Яблуневий цвіт» (1961). А перша власна поетична збірка «Стебло» вийшла 1968 року. Потім побачили світ наступні поетичні збірки: «Діапазон весни» (1979), «Голубий голос» (1984), «Чоловік з трояндою» (1986), а також поетичне вибране – «Обличчям до голуба» (1990). Це, так би мовити, «дорослі» збірки, які засвідчують те, що поетична творчість Оксани Сенатович вирізняється із цілого обширу української поезії самобутнім ліричним голосом із іронічними нотками, специфікою тематики та версифікаційним розмаїттям.

Оксана Сенатович у Верховині (Жаб’є), 1972

Проте найяскравіше розвинувся талант письменниці у поезії для дітей. Вийшли друком такі збірки: «Червоні лелеки» (1970), «Вісім сотень колобків» (1972), «Вчиться вересень читати» (1977), «Сніговик» (1981), «Живемо в одному домі» (1983), «Шпаки на колесах» (1989), «Соловейку, тьох-мажор!» (1990), «У краєзнавчому музеї: Азбука для Левка» (1992). А 1991 року до півстолітнього ювілею Оксани Сенатович вийшло вибране під вже відомою назвою «Вчиться вересень читати», куди увійшов також оновлений варіант повісті «Не виростуть хлопці без дощу», перше видання якої з’явилося ще 1974 року. Оксана Павлівна в останній рік свого земного життя написала ще дві повісті для дітей – «Пані Будьласка і вуйко Пампулько» та «Про Люлька Смока і Котів – місто чудес(не)». Перша з них посмертно була надрукована у журналі «Соняшник» (2000) і вийшла окремим виданням (2007), а друга лише фрагментарно друкувалася в ґазеті «Діти Марії», яку письменниця редагувала упродовж чотирьох із лишком років наприкінці свого життя. Остання повість Оксани Сенатович уперше була надрукована повністю в журналі «Педагогічна думка» (2007, № 1) і увійшла до вже згаданого вибраного письменниці «Малий Віз» (2007), що з’явилося в серії «Хрестоматія школяра». Перекладала письменниця з різних слов’янських мов. Окремим виданням вийшла збірка перекладів віршів сербського поета Йована Йовановича-Змая «Малий велетень» (1986). Ще на початку дев’яностих років була готова до друку антологія сербської поезії для дітей «Кошеня в кишені» в переспівах Оксани Сенатович, опублікована вона була щойно 2010 року.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Із сім’єю на Тарасовій горі. Оксана Сенатович, Тарас Лучук, Іван Лучук, Володимир Лучук. Канів, серпень 1974

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

 Із сім’єю у фотоательє на день народження Володимира Лучука, 27 серпня 1977

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Оксана Сенатович, кінець 1970-х років

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Із синами Тарасом та Іваном Лучуками, вересень 1981

За свій літературний доробок для дітей Оксана Сенатович стала першою  лавреаткою премії імені Олени Пчілки (1992). Окремі її твори перекладено понад десятьма іноземними мовами. Померла письменниця 31 березня 1997 року у Львові. Похована на Личаківському цвинтарі поруч із своїм чоловіком, поетом Володимиром Лучуком (1934–1992). Оригінальний доробок Оксани Сенатович заслужено й об’єктивно належить до золотого фонду української літератури для дітей.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Із сином Іваном у свій день народження, другого січня 1989

Із чоловіком, весна 1992

Пропонуємо увазі наших читачів шедевральний цикл віршів-«кахлів» Оксани Сенатович.

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Жінет Максимович, Оксана Сенатович, Надія Ковалик, МаряХоросницька. Львів, початок 1980-х років

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

На дачі в Наварії, кінець 1980-х років

Світлина від Леоніда Ґольберґ.Із чоловіком, кінець 1980-х років

Оксана Сенатович

ВІРШІ, ЗАДАНІ НА ОСІНЬ

(Цикл)

 

*   *   *

 

Жив собі живописець,

жив собі і шевцював,

кравцював, попасав корівку,

пив горілку, у карти грав.

 

Не мав живописець чогось такого,

щоб можна сказати — маєтки мав.

Правда, жінку він мав — ще тоді,

сто літ тому,

бо сам сто літ тому він ряст топтав.

 

Не робив, щоб сказати — і він щосьробить,

по-справжньому навіть у карти не грав,

а сидів за столом з картярами,

ті грали, він їх малював.

 

І кравця малював — отого,

що коли щось пошиє, хоч сядь і плач.

Як побачив кравець себе на малюнку,

то обурився: «Сам ти партач».

 

А швець, у місточку шанований,

у підмайстри до себе його підбивав.

Але живописець уже був майстром,

од ремесел він утікав.

 

Утікав, та, жонатий, не втік далеко.

Зрештою, хтозна, як там було —

сам чи з намови коханої жінки

поєднав він мистецтво і ремесло.

 

Він узявся з глини робити кахлі

і на кахлях, ще свіжих, писав

дива — не дива,

ще й притакував: справді ж бо глинабезцінна,

і при тому, жінко, вона дарова.

 

Згодом піч тими кахлями виклав,

усміхнувся до печі: грій!

І пішов… «Гей, чекай-но, я, що тутнавічно,

вже не викручусь звідси»,— моргнувкрутій.

 

«Він по дрова пішов»,— озвалася з кахліжінка.

А вчитель на дошці літеру «А»написав —

все решта учням рідної школи

і їх нащадкам

на осінь задав.

 

 

 

КАХЛЯ: СВІТАНОК. РАТУШНА ПЛОЩА

 

Он сажотрус… Сто років тому

пожартував би мій дідусь:

біліший той, хто трусить комин,

ніж той, хто робить в домі трус.

 

Галичина сто років тому,

нехай не сто — вісімдесят —

жандармський усміх: «Вийдеш з дому,

хтозна, чи вернешся назад».

 

Галичина — одне фільварки,

а інше — бунти сутерин.

Для божевільних був Кульпарків,

для вільних духом — не один.

 

Галичина — уся в чеканні,

як світанкова площа ця,

якою швець іде, он гляньте,

стирає рештки сну з лиця.

 

А он вугляр, як світлий привид,

обпер об кіш своє плече.

Дірявий кіш як та клепсидра:

тече вугілля — час тече.

 

Он гімназист біжить до воза,

назустріч — матері рука…

О як на нього син мій схожий,

коли виходжу з літака…

 

 

 

КАХЛЯ: ПЕЙЗАЖ ІЗ ТРУБАМИ

(Дипломатичний лист містян до магістрату, писаний наприкінці 1905 року)

 

З того боку — звідки труби,

як повіє, як посуне —

що не зваримо — дубіє,

що не виперем — шкарубне.

 

Це ще півбіди, це можна

як-не-як перетерпіти:

ми випчихуємо ґречно

те добро, що йде на вітер.

 

Нас причини більш поважні

до писання спонукали:

у цементному тумані

цісар наш на п’єдесталі.

 

Наш коханий добрий цісар…

але збоку виглядає,

що хто хоче з перехожих

на його фігуру чхає.

 

Так було з трьома отими,

що на площі стали чхати

і тепер гниють задурно

у темницях магістрату.

 

Дуже просимо вельможну

нашу владу магістрату,

як не вітер, як не труби,

то хоч тюрми —

скасувати.

 

 

 

КАХЛЯ: ТРИ СТУДЕНТИ

(Галицький характер)

 

В цих недовчених спудеїв

явно галицький характер —

делікатний: на смердюче

кажуть, що погано пахне.

 

Явно галицький характер…

як предметна дисципліна

переходить делікатність

з покоління в покоління.

 

Ще коли князі сварились,

утворилась «вища школа»:

замість мудрості навчати,

їх послали цілим класом

розбирати заборола.

 

Згодом крулі за крулями

наголошували: варто

те, кому належав Галич,

щоб київ не скуштувати,

промовчати делікатно.

 

А там цісар став їх вчити

скрізь робити добрі міни:

поміж думкою і словом —

делікатність з карабіном!

 

Як то легко засміяти

їхній галицький характер…

Я б сміялась з них, та в мене

на заваді делікатність.

 

 

 

КАХЛЯ: ВОЯКИ ПЕРЕД ФОТОАПАРАТОМ

 

За львівським постерунком

в некошених житах

стоїть чота на струнко —

знімається чота.

 

У Відні цісар-татко

термосять криком трон —

шукають татко латки,

щоб залатати фронт.

 

Чота про те не знає,

а може, знає, та

покільзнімкар знімає,

не зрушиться чота.

 

Що воякам потрібно

в цій тронній боротьбі?

Хоч карточку для рідних

залишить по собі!

 

Ото ще фанаберія:

заїло апарат!

Як цісарська імперія —

цей антикваріат.

 

Стоїть чота. Тим часом

на фронті акурат

Франц-Йосифові м’яса

забракло для гармат.

 

Стоїть чота уперта,

попереду чотар…

Розпалася імперія.

А винен хто?

Знімкар.

 

 

 

КАХЛЯ: ЧОЛОВІК Б’Є ЖІНКУ

 

Картинка пізнавальна:

не день, не два, не рік —

з кінця того століття

б’є жінку чоловік.

 

Весь вид його засвідчує,

що важчого нема:

єднати надмір сили

з нестачею ума.

 

Щоб краще довести це,

прилюдно, напоказ,

він б’є і на долоню

попльовує щораз.

 

 

 

БІЛА КАХЛЯ

 

Кахля біла, як зима.

Хтось тут є чи вже нема?

Тут живуть ворони білі?

Чи ведмеді білі-білі?

Білі ночі? Білі дні?

Ні, ні, ні!

 

Тут війну перебули

ті,

що

на

білому хлібі

жили.

 

 

 

КАХЛЯ: ПОРТРЕТ БАБУНІ

 

Сніжок, і діти при мені,

і в хаті чисто, як надворі,

і білий зайчик на стіні

застряв зубами в моркві.

 

Обов’язки земні, хоч не нові,

я справдила собою,—

схилилися голівки дві

над книжкою одною.

 

І я в’яжу. Та чую, що біда

чатує вже на мій перепочинок.

По мене хтось, прозорий, як вода,

іде, прикритий маскою сніжинок.

 

Ще погуляй, прошу, хоч день,

і, опираючись на містечкові етикети,

я виставляю аргумент —

ще внукам недов’язані шкарпетки.

 

 

 

КАХЛЯ: ДЗВІНКА

 

Про Дзвінку поговори:

оце уже которий

у неї на віку!

 

Которий-нікоторий,

навіщо наговори,

у Дзвінки в оці плач:

 

о-йой, в одній особі,

в Олексиній подобі

скривається Дзвінчук.

 

Тремтять у Дзвінки губи:

— Невже в собі, мій любий,

не знищиш Дзвінчука!?

 

Ридає в Дзвінці жінка:

я навчена, я — Дзвінка,

посивію в дівках…

 

 

 

КАХЛЯ: ДВОЄ В ОТВОРІ ДВЕРЕЙ

 

Прийшов, світився.

Привід придумав на ходу:

«Оце проходив мимо

і думаю — зайду».

 

Вона до спазм у горлі

розчулена, однак

під приводом простуди

покашлює в кулак…

 

 

 

КАХЛЯ: ЧОЛОВІК З ТРОЯНДОЮ

 

Чоловік у саду стояв

і мені — перехожій — через ограду

троянду подав,

троянду, оцю троянду

Просто так! Просто так! —

за ніщо, за нізащо, в дарунок,

як цілунок. Однак

просто так чи дається

цілунок?

Просто так? — намацала пульс

(не за так)

у білім халаті моя знайома

і сказала мені: ти не хвилюйсь,

просто знай, що не всі в нього вдома.

Здивовано брови зводив сусід —

просто так? без віддяк? на згадку?

Просто так не буває! Слід

вважати, що він —

отой чоловік —

порушник порядку!

 

 

 

КАХЛЯ: ЖІНКА ПОСПІШАЄ

(Автокпин)

 

Поспішаю. Я так поспішаю —

щоб кілька секунд зберегти,

я вулицю перебігаю

замість того, щоб перейти.

 

Двері ліктем й плечем відчиняю —

так рвуся додому хутчій,

що аж поверхом вище я залітаю

у сусідську квартиру. Агій!

 

Поспішаю, час обганяю,

заощаджую час тим самим.

Ось трамвай — я ним їхати маю,

а я вже приїхала ним.

 

Товаришку перестріваю,

що у гості іде спроквола.

—А я уже звідти,— щасливо зітхаю,—

я там вже своє відбула.

 

Поспішаю. Як обачний бульбу зсипає

на десять зим у підвал про запас,

як жмикрут гроші в панчоху складає,

так я поспішаю —

шпарую час.

 

Старість в обитель свою шкандибає,

моїми роками міряє путь.

Я двері завбачливо їй відчиняю:

— Ага, а я уже тут!

 

 

 

КАХЛЯ: ГНОМИ

 

Грибок пиляють гноми,

а гноми, гноми сі

мої старі знайомі

ще з тих старих часів.

 

— Гай-гай,— зітхнули гноми,—

ти на плечах тоді

носила мушлю-домик,

тепер — тримаєш дім.

 

Ну годі, любі, далі

пиляйте свій грибок,

хай далі по спіралі

йде за витком виток.

 

В природі кругообіг,

в спіральці мушлі код.

Життя в одній подобі —

маленький епізод.

 

Запахне борщ грибами,

я буду свій язик

тримати за зубами,

щоб не утік.

 

 

 

КАХЛЯ: ПОСИДЮЩА КВОЧКА

 

Сидить на яйцях квочка,

як сотні літ назад.

В пік НТР, зухвала,

висиджує курчат.

 

А в нас немає часу,

терпіння зокрема,

не те, щоб щось висиджувати,

посидіти — нема.

 

Отож кажу до квочки:

сидиш, то вже сиди,

та заодно за дітьми

моїми пригляди.

 

А поетеса квочці,

йдучи на літгурток,

підкинула, крім діток,

висиджувать рядок.

 

Інспектор інкубатора

на квочку справи склав,

а сам в рефрижераторі

престижним майстром став.

 

Котрийсь із науковців,

що півнем походжа,

під неї дисертацію

підсунути бажа…

 

Сидить в задумі квочка,

щоб привести у лад

усе, що треба висидіти,

між іншим — і курчат.

 

 

 

КАХЛЯ: ТОЙ, ЩО РОБИТЬ ОГОРОЖІ

(Досконалість)

 

Той, що робить огорожі,

вже з роками майстром став —

в обгороджувальних справах

досконалості доп’яв.

 

Я прошу його як майстра:

ти й мене огороди

не од світу, боронь Боже,

а прошу — од суєти,

 

щоб і я щось та зуміла,

досягла чогось в житті…

Але майстер незворушний

на своїй на висоті.

 

Незугарний опуститись,

повернутися у страх,

що не все у нього вийде,

а як вийде, то не так;

 

повернутись у невправність:

молотком по пальцях… та

задихнутися від щастя —

від чужого співчуття.

 

Неспроможний помилитись,

щоб сплакнути у рукав,

щоб губами погасити

досконалості оскал.