***

Хорватський письменник Юніє (Джоно) Палмотич (по-хорватськи: Junije (Džono) Palmotić; по-італійськи: Giunio (Giugno) Palmotta) народився сьомого  листопада 1607 року в Дубровнику, походив зі знатної та впливової родини Палмотичів. Його батько Джоре був членом Великої ради Раґузької (Дубровницької) республіки, а мати Ора – дочкою Пава Градича, чий брат Міхо був батьком Джіви, матері поета Івана Ґундулича (1589–1638). Спочатку Юніє Палмотич здобув домашню освіту, потім навчався у міській школі Дубровника. У 1619 році став одним із перших учнів єзуїтської приватної школи. Там захопився творами давньоримських (Верґілій, Овідій, Горацій) та італійських (Торквато Тассо, Лудовіко Аріосто) поетів. Після закінчення школи став працювати у ній викладачем. У 1625 році Юніє Палмотич у 18-літньому віці був обраний членом Великої ради (Consilium maius, або Veliko vijeće) республіки. Окрім того, що був членом Великої ради, виконував інші численні адміністративні обов’язки в Дубровнику. Був князем у Млєті, Конавлах і Ластові. У 1656 році Юніє Палмотич був обраний до Сенату (Consilium rogatorum, або Vijeće umoljenih) республіки. Помер Юніє Палмотич між 29 червня і шостим  липня 1657 року в Дубровнику.

Результат пошуку зображень за запитом "Junije Palmotić"

Як і Юрай Крижанич, Юніє Палмотич був прихильником панславізму.

Юніє Палмотич, найплідніший драматург давньої хорватської літератури, за життя надрукував лише один принагідний вірш латинською мовою, присвячений єзуїтові Джованні Барджокко (1633). Посмертно, у 1670 році, за допомогою письменникового брата Джоре, Стєпан Градич опублікував у Римі (за волею Юніє Палмотича) епос «Христіада» («Kristijada», або «Kristiade to jest život i djela Isukrstova»), переспів латиномовної поеми «Christias» італійського письменника Марка Джіроламо Віди (1490–1566). «Христіада» присвячена шведській королеві Кристині, прихильниці католицького оновлення; написана вона римованими восьмискладовими рядками. Видатний дубровницький дипломат і кустош Ватиканської бібліотеки Стєпан Градич подав у виданні поеми і вичерпний життєпис Юніє Палмотича. Всі інші твори Юніє Палмотича залишилися в рукописі, а надруковані були щойно в серії «Давні хорватські письменники» («Stari pisci hrvatski») Югослов’янської академії наук і мистецтв (кн. 12 – 1882, кн. 13 – 1883, кн. 14 – 1884, кн. 19 – 1892).

Перш за все Юніє Палмотич є автором трагікомедій, які успішно ставилися за його життя перед Княжим двором, про що є свідчення в рукописах п’єс. Грали їх театральні гуртки «Орли» («Orlovi»), «Збентежені» («Smeteni») та «Спустошені» («Isprazni»), а сам Юніє Палмотич у їх постановки вніс низку сценічних ефектів, типових для барокової сценічної фантастики. Всі п’єси Юніє Палмотича написані віршем, восьмискладовими рядками; тематично їх можна поділити на три цикли. До класичного тематичного циклу належать п’єси «Прихід Енея до Анхіза, батька його» («Došastje od Enee k Ankizu, njegovuocu»), «Аталанта» («Atalanta»), «Сипіл» («Ipsipile»), «Андромеда» («Andromeda»), «Єлена викрадена» («Elena ugrabljena»), «Ахілл» («Akile»), «Змагання Аякса й Улісса за зброю Ахіллову» («Natjecanje Ajača і Ulisa za oružje Akilovo») і «Лавінія» («Lavinija»). До псевдоісторичних трагікомедій панслов’янської тематики належать п’єси «Павлимир» («Pavlimir»), «Даниця» («Danica»), «Цаптіслава» («Captislava») і «Бісерниця» («Bisernica»). А п’єси «Арміда» («Armida») й «Альцина» («Alčina») створені під впливом італійських ренесансних епічних поем – «Несамовитий Орландо» Лудовіко Аріосто та «Визволений Єрусалим» Торквато Тассо.

П’єса «Змагання Аякса й Улісса за зброю Ахіллову» (поставлена у 1639 році) є перекладом 13 книги Овідієвих «Метаморфоз», лише у вигляді діалогів. «Прихід Енея до Анхіза, батька його» є драматизацією шостої пісні Верґілієвої «Енеїди». Написана за зразком італійської оперної лібретистики, «Аталанта» (поставлена у 1629 році, рік після «Дубравки» Івана Ґундулича) – це драматично оброблена міфологічна оповідь із Овідієвих «Метаморфоз», єдина п’єса Юніє Палмотича на стику між пастораллю та мелодрамою; її вважають останньою дубровницькою пасторальною драмою. П’єса «Ахілл» (поставлена у 1637 році) розповідає про подвиги Ахілла. «Сипіл» – це драматизація епізоду з міфу про арґонавтів. П’єса «Єлена викрадена» (поставлена у 1640 році) базується на «Героїдах» Овідія. Тема п’єси «Лавінія» (поставлена у 1643 році) взята з «Енеїди» Верґілія. «Альцина» (поставлена у 1647 році гуртком «Збентежені») є частково перекладом із «Несамовитого Орландо» Аріосто, а «Арміда» – з «Визволеного Єрусалиму» Тассо. «Даниця» є драматизацією Аріостового епізоду про Аріоданту та Джиневру, дія відбувається при дворі боснійського короля Остої. Дія п’єси «Цаптіслава» (поставлена у 1652 році гуртком «Збентежені») відбувається при дворі епідаврського короля Крунослава, чия дочка за назвою міста Цаптат називається Цаптіслава. «Бісерниця» є продовженням «Цаптіслави». П’єси «Голос» («Glas») і «Колумб» («Kolombo») є апофеозом Дубровнику.

Найвідомішою п’єсою Юніє Палмотича є «Павлимир» (вперше поставлена 22 лютого 1632 року перед Двором гуртком «Спустошені»). Її тема заснована на «Літописі попа Дуклянина» та дубровницькій легенді про святого Іларія. Юніє Палмотич драматизував легенду про короля Павлимира, засновника Дубровника. В ній описано події, які відбуваються протягом декількох поколінь, переплетені з чудесними та фантастичними персонажами, які уособлюють добрі та злі сили. Павлимир є внуком вигнаного короля Радослава. На прохання словінських володарів повертається з Риму на порожній дідів престол. Після страшної бурі, яку влаштували злі духи, Павлимир прибув із дружиною в Ґруж під час святкування дня святого Іларія, захисника міста. Зустрічає тамтешніх мешканців, пастухів, пустельника Срджа (який йому допомагає в подоланні перешкод). Пророчо мовиться про славне майбуття міста, яке виникне поблизу старого Епідавра на місці, де висадився Павлимир зі своєю дружиною. Коли Павлимир займає престол і засновує Дубровник, то потім одружується із Срджовою племінницею Марґаритою. За алегоричною розповіддю про Павлимира прихована справжня тема: любов до свободи та рідного міста. Все закінчується гімном Дубровнику, як і в «Дубравці» Ґундулича.

Окрім численних драматичних текстів, Юніє Палмотич написав чимало ліричних творів. У молодості писав вірші латинською мовою, потім і народною хорватською мовою, інспіровані усно-народною творчістю, але вони не збереглися. Збереглися епіталама «Муза на бенкеті» («Muza na piru»), деякі принагідні вірші, панегірики, побожні вірші, поеми про святих Козьму та Дем’яна, захисників Ластова, та «Свята Катерина з Сієни» («Sveta Katarina od Siene»). Збереглася і написана секстинами полемічна бурлескна поема «Гівноїда» («Gomnaida», або «Govnaida»), в якій Юніє Палмотич люто нападає на певного дубровницького шляхтича, локального князя, який якимось чином його образив. Ця поема є віртуозним феєрверком вульґаризмів. Довший час існували сумніви, що поема належить перу Юніє Палмотича, через грубість «розплати» з сучасником, який викликав його гнів, сконденсований у рефрені «ти весь гівняний, княже засраний» («vassi gomnen, kneže usrani»).

Юніє Палмотич ретельно стежив за мовою своїх творів, тяжіючи до соковитої та багатої боснійської говірки хорватської мови, тож став одним із найкращих формувачів поетичної мови XVII ст. Його драматичними творами хорватський бароковий театр сягнув свого вершка, тож Юніє Палмотич посідає місце у трійці найвидатніших барокових дубровницьких письменників, поряд з Іваном Ґундуличем та Іваном Буничем-Вучичем.

Як найбільшого хорватського барокового драматурга, Юніє Палмотича порівнюють із Жаном Расіном і Педро Кальдероном.

 

 

***

Хорватський поет Фран Крсто Франкопан (по-хорватськи: Fran Krsto Frankopan) народився четвертого  березня 1643 року у селі Босілєво Карловацької жупанії (за деякими відомостями він народився у місті Карловац) у центральній Хорватії (тоді у складі Габсбурзької монархії). Належав до славного та впливового шляхетського роду Франкопанів. Його батько граф Вук ІІ. Крсто Франкопан був карловацьким генералом, Фран Крсто був його наймолодшим сином (у третьому шлюбі). Був зведеним братом Катаріни Зрінської і шваґром Петара Зрінського. Після смерті батька у 1652 році його відправили на навчання до Загреба, де він вступив до єзуїтської гімназії. Мешкав Фран Крсто Франкопан у монастирському гуртожитку (тв. зв. konvikt) на вулиці Габделича, додаткові заняття відвідував у єзуїтському колегіумі, де в ньому прокинулася схильність до книжок і писання.

Результат пошуку зображень за запитом "Fran Krsto Frankopan"

Продовжувати навчання Фран Крсто Франкопан поїхав до Італії, де вивчав італійську поезію. Там познайомився з поважною римською патриціанкою Юліаною де Наро і одружився з нею. Повернувшись на батьківщину, пішов батьковими стопами і став капітаном в місті Огулин у Карловацькій жупанії. Взяв участь у великій битві з турками біля міста Оточац. Із римською патриціанською родиною Франґіпанів (Frangipane), від якої і походить хорватський варіант прізвища Франкопан (Frankopan), хорватські Франкопани мали близькі стосунки, тож навіть останній нащадок цієї родини, Маріо Франґіпане (Mario Frangipane), який помер у Римі 19 січня 1654 року, своїм заповітом усі маєтності та титул маркіза передав хорватським Франкопанам. Тому в деяких документах і на картинах Фран Крсто Франкопан титулований маркізом.

Великий мистецький талант, вроджений поет, Фран Крсто Франкопан за життя опублікував лише один літературний твір, вірш «Елегія» («Elegia», 1656). Сучасні дослідники вважають, що частина його збірки інтимної поезії «Сад розваг» («Gartlic za čas kratiti»), яку він підготувавв останні дні свого життя як в’язень у Вінер-Нойштадті, чекаючи на страту, і яка до недавнього часу була відома лише частково, містить і поезії, написані в часи його радісної молодості (коли він перекладав Мольєрову комедію «Жорж Данден»), тоді як ті тужливі вірші були написані вже в ув’язненні. Упорядковуючи збірку, дивлячись у вічі близькій і страшній смерті, він уклав свої вірші не хронологічно, а перемішав їх. Трагічну долю поета перейняла і доля його поезії, зібраної у «Саду розваг». Пройшло цілих два століття, доки її виявив тодішній бібліотекар у віденській Придворній бібліотеці Іван Костренчич(Ivan Kostrenčić), який першим її і опублікував окремою книжкою «Садок» («Vrtić», 1871), але лише вибірково, бо деякі з тих віршів були еротичними і своїм сміливим викликом могли подразнити моральні почуття тодішніх читачів. Хоча поява тієї книжечки у 1871 році стала літературною сенсацією, все ж ніхто з тодішніх критиків, навіть Ватрослав Ягич, не розгледів у ній художньої вартості. Їм бракувало не лише значних науково-теоретичних знань, але й рецептивно-емоційних, емотивних передумов (сам Ягич, винятково фаховий, видатний філолог, не зміг, як і більшість хорватських мовознавців, осягнути того естетичного рівня). Твердження, що мова Франа Крсто Франкопана є «мішаною та барвистою» (jezik «mješovit i šarovit»), не давало простору для належної естетичної оцінки. Бо та «мішаність і барвистість» не була вадою, а лише специфічною особливістю мови всіх письменників його кола, і не дала тих плодів, які могла дати, бо в часи кодифікації хорватської літературної мови зразком був Іван Ґундулич, тож поезія Франа Крсто Франкопана, писана кайкавським діалектом, у тому дискурсі виглядала відхиленням від центрального напрямку розвитку хорватської мови. Лише у новіших мовознавчо-історичних дослідженнях, зокрема Йосипа Вончини (Josip Vončina), належним чином описано й оцінено особливість і гнучкість мистецького виразу Франа Крсто Франкопана. Збірка «Сад розваг» включає в себе вірші різних жанрів: анакреонтичну поезію, ідилії, вірші-роздуми, релігійну лірику.

Фран Крсто Франкопан був одним з організаторів змови хорватських і угорських шляхтичів, т. зв. «змови Зринського-Франкопана» («Zrinsko-frankopans kaurota»), спрямованої проти Габсбурґів, у володіння яких входила на той час Хорватія. Хорватська і угорська шляхта були незадоволені централізаторською та лукавою політикою віденського двору, який укладав принизливі мирні угоди з османами, на шкоду хорватам і угорцям. Наприкінці березня 1670 року Фран Крсто Франкопан виголосив промову в Загребі, закликаючи містян до повстання, проте цей заклик не отримав широкої підтримки. Пересвідчившись, що змова приречена на провал, Петар Зринський і Фран Крсто Франкопан прибули до Відня, щоб добровільно постати перед судом. Їх обох ув’язнили у Вінер-Нойштадті. Після тривалого судового процесу про державну зраду їм обом було винесено смертний вирок 11 квітня 1671 року. Проти їхньої страти виступало багато європейських правителів, навіть і папа римський. Незважаючи на це, вирок було виконано 30 квітня 1671 року, обом відрубали голови.

Коли розпалася Австро-Угорщина, після Першої світової війни останки Петера Зринського та Франа Крсто Франкопана були перепоховані 30 квітня 1919 року у крипті Загребського собору. У сучасній незалежній Хорватії Франа Крсто Франкопана вшановують як героя у боротьбі за свободу рідної країни.

До тих еротичних віршів Франа Крсто Франкопана треба буде якось докопатися, а якщо сподобаються, то й перекласти дещо.

***

Хорватський письменник Андрія Качич-Міошич (по-хорватськи: Andrija Kačić Miošić) народився 17 квітня 1704 року у селищі Бріст біля Макарски в Далмації. Належав до поважної хорватської шляхетської родини Качичів, яка до XVIII ст. втратила своє багатство та просторі землеволодіння. У дитинстві його виховував і навчав дядько – освічений чернець-францисканець Лука Томашевич. У 16 років Андрія Качич-Міошич сам вступив у францисканський орден. Вивчав філософію та богослов’я у францисканському монастирі у Заострозі, завершив освіту у Буді. Після повернення на батьківщину у 1730 році викладав у філософській школі в Шибенику та в місцевій семінарії (його вчительська посада називалась lector generalis), через десять років прибув у францисканський монастир Суматрин на острові Брач, де в 1747 році став настоятелем. Від 1750 року до смерті 12 грудня 1760 рокуАндрія Качич-Міошич перебував у монастирі в Заострозі.

Результат пошуку зображень за запитом "Andrija Kačić Miošić"

Перший свій твір Андрія Качич-Міошич написав у 1737 році, це був «Підручник схоластичної філософської пропедевтики» («Priručnik skolastičke filozofijske propedeutike»), виданий того ж року у Венеції. Андрія Качич-Міошич– автор філософсько-богословського трактату латинською мовою «Elementa peripathetica jux tamentem subtilissimi doctoris Joannis Duns-Scoti», виданого в 1750 році також у Венеції. Займався Андрія Качич-Міошич перекладами біблійних текстів, зокрема, переклав хорватською мовою п’ятикнижжя Мойсеєве. Займався збиранням фольклору. Незадовго до смерті видав декілька філософських праць та історичну хроніку, своєрідну збірку біблійних та історичних шкіців, у якій використав частини творів інших авторів, «Кораблиця» («Korabljica», 1760), сама назва якої відсилає до Ноєвого ковчега.

Найвизначнішим твором Андрії Качича-Міошичає поема «Приємна розмова народу слов’янського» («Razgovor ugodni naroda slovinskoga», 1756). Це історична розповідь у віршовій формі з прозовими вкрапленнями. За формою та мовою поема близька до народної поезії, написана вона «десетерацем» (десятискладовим віршем), типовим для народної творчості, і включає в себе фрагменти фольклору. Про деякі частини поеми й далі дискутують, чи належить їх авторство Андрії Качичу-Міошичу, чи вони є його записами фольклору. В поемі Андрія Качич-Міошич описує історію південних слов’ян від античності до сучасності (стосовно себе), особливу увагу приділяючи героїчній боротьбі з турецькою навалою. Особливе місце в поемі відведене ідеї слов’янської спорідненості й братства. А слов’янство, за Андрією Качичем-Міошичем, простягнулося від Адріатики до Північного моря. Власне історичний матеріал Андрія Качич-Міошич почерпнув із праць істориків Мавра Орбіні (Mavro Orbini) та Павла Ріттера Вітезовича (Pavao Ritter Vitezović). Основу поеми складають вірші та літописні нотатки про п’ятдесят слов’янських королів. У той список увійшли передовсім тридцять дев’ять королів із «Літопису попа Дуклянина» та одинадцять сербських володарів (за його підрахунками) від святого Симеона до короля Вукашина, який представлений п’ятдесятим і останнім слов’янським королем. У поемі згадуються відомі герої зі славних хорватських родин часів боротьби проти османів. До загальної основи поеми Андрія Качич-Міошич додав вірші та літописні нотатки на теми регіонального характеру, про рашкських (після Вукашина), зетських (Рашка та Зета – історичні області Сербії), болгарських і боснійських ватажків, а в завершальній частині твору вніс вірші і про героїв пізніших часів, між якими найбільше віршів про албанського героя Юрія Кастріотича (Скендербеґа), якого також залучає до слов’янської історії. Поема швидко стала однією з найпопулярніших книг у народі та залишалась такою довший час, більше століття; була своєрідним народним патріотичним підручником. Популярність поеми, написаної новоштокавським діалектом, відіграла свою роль у закріпленні штокавиці як літературного стандарту хорватської мови.