***

Христо Ботев є національним поетом болгар, незаперечним класиком, поетом-символом, емблематичним поетом Болгарії, так би мовити. Як для українців Тарас Шевченко, поляків – Адам Міцкевич, росіян – Олександр Пушкін, білорусів – Янка Купала, румунів – Міхай Емінеску, угорців – Шандор Петефі тощо. Йому вистачило написати всього лиш два десятки віршів, щоб здобути такий статус.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Болгарський поет і публіцист, громадський діяч, національний герой Болгарії Христо Ботев (автонім: Христо Ботьов Петков) народився шостого  січня 1848 року (25 грудня 1847 року за старим стилем) в селі Калофер в родині вчителя, вченого та громадського діяча Ботьо Петкова (1815–1869), родженого у Карлово, та Іванки Ботевої (1823–1911). Існують і інші гіпотези про його місце народження, що тепер відкидаються дослідниками, – що він «із Карлово», як написано в одному офіційному листі Найдена Герова, або що він народився в селі Осен, як згадував сам Христо Ботев у своїй статті «Приклади турецького правосуддя». Окрім Христо, у родині народилося ще восьмеро дітей: Ана (1850–1867), Петко (1852–1872), Стефан (1854–1890), Кирил (1856–1944), Тота (1859–1864), Генко (1861–1863), Генко (1863– 1866) і Боян (1866–1885).

У 1854 році Ботьо Петкову не вдалося узгодити з общиною Калофера свою заробітну платню, тож переїхав до Карлово. Там родина жила в будинку його матері, а малий Христо пішов до школи, його вчителем був його ж батько. У 1858 році Ботьо Петкова община Карлово звинуватила у спробі привласнити гроші, призначені для школи, внаслідок чого він повернувся до Калофера. Там родина оселилася в будинку Хаджі Нестора. У Калофері Христо вступив до трикласної школи, де його вчителем також був його батько.

Від 1857 року Ботьо Петков намагався відправити свого сина вчитися до Російської імперії, за допомогою свого знайомого з Одеси Найдена Герова, який став відомим освітнім діячем і віце-консулом Росії у Пловдиві. Та сталося це лише восени 1863 року, коли Христо отримав стипендію від російського уряду і вирушив через Пловдив і Стамбул до Одеси, куди він прибув 14 листопада. В Одесі Христо Ботев вступає до Другої гімназії як «вільний слухач», бо він був недостатньо підготовлений до навчання там, поселяється в її пансіонаті, де на той час перебувало ще з десяток болгарських студентів. З часу вступу до гімназії Христо Ботев важко вписується у навчальний процес, постійно скаржиться на сувору дисципліну, недотримання якої включало в себе й тілесні покарання, часто пропускає заняття, встряє в бійки з учнями, погірдливо ставиться до більшості викладачів. У 1864 році він покидає гімназійний пансіонат і замешкує на різних квартирах. Незважаючи на наполегливі листи свого батька, він занехаює навчання, а своєю ексцентричною поведінкою відлякує представників болгарської громади в Одесі, які припиняють із ним контактувати. Хоча гімназію відвідує не часто, зате багато часу проводить у різних бібліотеках, найчастіше в Болгарській бібліотеці імені Юрія Венеліна. Читає переважно російських авторів, особливе враження на нього справляють твори Миколи Чернишевського й Івана Тургенєва. Він знайомиться з філологом Віктором Григоровичем, якому допомагає з російськими перекладами болгарських народних пісень. Влітку 1864 року Христо Ботев написав свого першого вірша «До моєї матері» («Майцеси»).

У вересні 1865 року стало ясно, що Христо Ботев не може перейти до третього класу гімназії, тож його звідти виключили через «недбалість», позбавили стипендії, видали одноразову допомогу, щоб зміг повернутися до Болгарії. Проте він залишався в Одесі, утримував себе завдяки приватним урокам, підтримував тісні контакти з польською громадою в місті. За сприяння завідувача кафедри славістики Віктора Григоровича, Христо Ботев записався «вільним слухачем» на історико-філологічний факультет Імператорського Новоросійського університету.

У 1866 році Христо Ботев був призначений вчителем в Задунаєво (тепер Арцизького району Одеської області), болгарське село в Південній Бессарабії, куди він прибув у вересні. Він провів там кілька місяців, але на початку наступного року отримав звістку, що його батько тяжко хворий, і вирішив повернутися додому. Він вирушив кораблем, ймовірно, з Одеси до Бургасу, а звідти через Слівен добрався до Калофера на початку квітня 1867 року. Після прибуття в КалоферХристо Ботев замінив свого хворого батька у школі, де йому дали частину батькових уроків. У той час, 15 квітня, в газеті «Гайда», яку видавав Пенчо Славейков у Стамбулі, вперше було опубліковано вірш Христо Ботева («До моєї матері»). Вірш був надрукований без зазначення авторства.

Під час свого перебування в Калофері Христо Ботев часто зустрічався з Парашквевою Шушульовою, вчителькою у місцевій дівочій школі, яка вважається найбільш імовірним прототипом коханої з віршів «До мого першого кохання» («До моето първо либе»), «На прощання» («На прощаване») і «Їй» («Ней»). За іншою гіпотезою, прототипом була його двоюрідна сестра Міна Горанова, з якою він контактував і пізніше в Румунії.

У 1867 році стан здоров’я Ботьо Петкова покращився, а також стало ясно, що його син не справляється з учительською роботою, тож йому вдалося за сприяння того ж Віктора Григоровича відновити стипендію для Христо, щоб той закінчив освіту. Батько дав йому відповідну суму грошей і випровадив до Стамбула й Одеси. Але Христо Ботев, не повідомивши родину, відхилився від курсу і вже у вересні прибув до Румунії. У кінці вересня 1867 року Христо Ботев прибув до румунського міста Джурджу, а потім вже вирушив до Одеси, до якої так і не добрався.

У грудні прибув до румунського міста Браїла, де місцева болгарська громада пообіцяла йому організувати стипендію для навчання у Празі, але цей задум не був здійсненим. У Браїлі Христо Ботев почав працювати складальником у друкарні Димитра Паничкова, у якій виходила газета «Дунайська зоря» («Дунавска зора»), у якій в січні 1868 року був надрукований другий вірш Христо Ботева «До мого брата» («Към брата си»). У той час він повідомив у газеті про намір випустити книгу своїх віршів і прози, але цього не сталося, та й не ясно, що ж мало б увійти до тієї збірки.

На початку 1868 року в Браїлі перебувало багато болгарських емігрантів, які готували на наступне літо вислати в Болгарію декілька загонів, серед них загони Хаджи Димитра та Стефана Караджі. Сам Христо Ботев записався до загону Желю-воєводи, де призначений писарем; тоді ж він написав вірша «На прощання». Навесні Христо Ботев грав у деяких, організованих Добрі Войниковим, театральних постановках, але після участі в бійці з групою турків у міському парку був змушений наступні місяці переховуватися від поліції у друкарні Димитра Паничкова. У червні вирушив із Желю-воєводою до Одеси з наміром роздобути гроші на озброєння загону, але після повернення Желю-воєвода був заарештований румунськими властями, і загін так і не вирушив до Болгарії.

У вересні 1868 року Христо Ботев вирушив до Бухареста з аматорською театральною трупою Добрі Войникова і вирішив залишитися там, щоб уникнути розшуку його поліцією у Браїлі. У Бухаресті в листопаді та на початку грудня жив у покинутому вітряку, разом із ним там замешкав і Васил Левський. У січні 1869 року отримав дозвіл від Міністерства освіти Румунії на створення болгарської школи в Бухаресті, але не знайшов коштів на цей проект.

У лютому 1869 року Христо Ботев був призначений вчителем болгарської мови в Олександрії, але згодом був звільнений внаслідок конфлікту із заможними болгарами міста, яких звинувачував у відсутності патріотизму. Він залишався в Олександрії до серпня, коли був призначений вчителем у місто Ізмаїл у румунській частині Південної Бессарабії. У той час у Калофері помер його батько, залишивши багатодітну родину з обмеженими засобами до існування.

В Ізмаїлі Христо Ботев працював учителем болгарської мови в румунській державній школі. Живучи в Ізмаїлі, Христо Ботев співпрацював із декількома болгарськими газетами в Бухаресті. У виданні Любена Каравелова «Свобода» влітку 1870 року були опубліковані відредаговані варіанти віршів «До моєї матері» та «До мого брата», а також нові вірші – «Елегія» («Елегия») і «Поділ» («Делба»). В Ізмаїлі Христо Ботев підтримував контакти з нелегальними організаціями російських політичних емігрантів. Він також страждав від періодичних нападів малярії.

Після короткого перебування в Ґалаці в кінці травня 1871 року Христо Ботев перебрався до Браїли. Там, за підтримки Димитра Паничкова, почав видавати газету «Слово болгарських емігрантів» («Дума на българските емигранти»), якої вийшло лише п’ять номерів, більшість матеріалів для яких писав сам Ботев. Там були опубліковані деякі з головних його публіцистичних творів: «Замість програми» («Наместо програма»), «Приклади турецького правосуддя» («Примери от турското правосъдие»), «Народ – вчора, сьогодні та завтра» («Народът – вчера, днес и утре»), «Смішний плач» («Смешен плач»), «Чи вирішене церковне питання?» («Решенли е черковният въпрос?»). У «Слові болгарських емігрантів» вперше було опубліковано і декілька його віршів: «До мого першого кохання», присвячена Мірії Горановій «Втікачка» («Пристанала»), присвячена її братові Б. Горанову «Боротьба» («Борба»).

Влітку 1871 року Христо Ботев сильно та довго страждав від тифу, а наприкінці липня вони з Димитром Паничковим були змушені припинити випуск «Слова» через брак коштів. У вересні він видав брошуру із різкими нападами на Болгарське літературне товариство (тепер Болгарська академія наук). Наприкінці 1872 року Христо Ботев увійшов у тісніший контакт із російськими соціалістами, з якими займався вимаганням грошей від заможних браїлських болгар, грабуванням різних торговців, навіть фальшуванням грошей.

У той час, у лютому 1872 року, в «Свободі» (згодом реорганізованій у «Незалежність») Христо Ботев опублікував вірш «Незнайомець» («Странник»). Навесні, за доносом російського консула в Ґалаці, був заарештований його компаньйон Микола Мелетін, а у квітні і він сам. Провівши в ув’язненні декілька місяців, був звільнений, а в червні чи липні 1872 року прибув до Бухареста, де оселився на горищі друкарні Любена Каравелова. Навесні 1873 року керував виданням сатиричної газети «Будильник» («Будилник»), де були опубліковані його фейлетони «O, tempora! O, mores!» і «Це вас чекає!» («Това ви чака!»), як і вірші «Чому не я?..» («Защо не съм?..»), «Юріїв день» («Гергьов ден») і «Патріот» («Патриот»).

У другій половині 1873 року Христо Ботев опублікував у «Незалежності» деякі з найвідоміших своїх віршів: «Хаджі Димитр» («Хаджи Димитър», 11 серпня, з нагоди п’ятої річниці з дня смерті Хаджі Димитра), «В корчмі» («В механата»), «Моя молитва» («Моята молитва») і «Наступає темна хмара» («Зададе се облак тъмен»). Після листопада 1873 року Христо Ботев не публікував нових віршів протягом майже двох років. У той час на замовлення Любена Каравелова Христо Ботев переклав книжку «Східне питання і Болгарія» («Източният въпрос и България») офіцера російських спецслужб Івана Ліпранді.

Христо Ботев переклав також історичну драму Миколи Костомарова «Кремуцій Корд».

Навесні 1874 року Христо Ботев отримав роботу вчителя у болгарській школі в Бухаресті. Вона була розташована в будинку місцевого болгарського єпископа Панарета Рашева, там Ботев і замешкав, там він і зустрів свою майбутню дружину Венету Везіреву, племінницю єпископа.

Влітку 1874 року Христо Ботев активно включився в роботу Болгарського революційного центрального комітету (БРЦК), взяв участь у його загальних зборах 20–21 серпня, де був обраний одним із п’яти членів комітету, а потім став його секретарем.

Восени 1874 року Христо Ботев завершив переклад книги «Про слов’янське походження дунайських болгар» («За славянския произход на дунавските българи») російського історика Дмитрія Іловайського. Раніше того ж року Іловайський зустрівся з Каравеловим і Ботевим, щоб закликати їх припинити критику проти Росії, тому що російський уряд планує війну проти Османської імперії, щоб звільнити Болгарію. У жовтні Любен Каравелов відмовляється від видання газети «Незалежність», але залишає на Христо Ботева видання газети Болгарського революційного центрального комітету «Прапор» («Знаме»), яка починає виходити у грудні.

Потім Христо Ботев зайнявся активно підготовкою повстання в Болгарії. На територію Болгарії проникали окремі загони, зокрема і загін Христо Ботева. Вважається, що 20 травня (першого червня за новим стилем) 1876 року Христо Ботев на горі Вол у місцевості Йолковиця був поранений османським снайпером в груди і практично відразу ж помер (село Камарата, Стара Планина). Проте відповідно до спогадів учасників і висновку спеціальної комісії болгарських істориків, куля, котра потрапила в Ботева, не могла прилетіти з боку османів, оскільки він знаходився в такому місці, звідки позиції ворога не обстрілювалися, тож існує версія про те, що його застрелили свої ж четники, розлючені невдачею. Після його смерті османські вояки відрізали йому голову й виставили її на центральній площі міста Врац.

Окрім віршів Христо Ботев писав ще оповідання, публіцистичні статті, фейлетони, послання, листи. Поетична спадщина Христо Ботева складається всього лиш із двох десятків віршів. Одним із найхарактерніших для поетичної манери Христо Ботева є його вірш «Елегія»:

 

Скажи, мій народе, ти, люду мій чесний,

Це хто тебе в рабській колисці гойдає?

Чи той, що спасителю в муках у хресних

Ребро копієм простромив по-звірячи,

Чи той, що весь час тобі хитро співає:

«Терпи, бо спасеться-бо тільки терплячий»?

 

Чи, може, намісник який їх, – він зветься

То сином Лойоли, то братом Іуди, –

Що брата продасть і в душі не здригнеться,

Для бідних же люті придумує муки –

Новий кірджалі? Ах, для нього ні люди,

Ні батько… всіх душить, як вловить у руки!

 

Це він? – ти скажи-бо. Мовчання народу!

I глухо і страшно дзвенять там кайдани.

Не чути і слів «Уперед за Свободу!»

Народ похмурнів, головою киває

На зброд в сюртуках, на той скот обраних

У рясах, що в серці їх Правди немає.

 

Киває народ, а з чола на могили

Кривавий піт йому ллється, все ллється.

Хреста йому в тіло живеє убили,

Іржа роз’їдає поглодані кості,

А зміїще смокче з народа й сміється,

Як смокчуть і наші й чужії гості!

 

А раб бідний терпить, аж пада без сили,

Ми ж час цей берем, як початок «раю» –

Відколи хомут нам, мовляв, наділи,

Відколи кайдани скували народу.

А так уже вірим в скотинячу зграю –

Яка ніби й щастя нам дасть і свободу!

 

(Переклав Павло Тичина).

 

Про творчість Христо Ботева писали Павло Тичина, Максим Рильський, Олександр Корнійчук, Дмитро Павличко, Роман Лубківський та інші. Образ Христо Ботева змальовано у драматичній поемі Любомира Дмитерка «Зоря на обрії». Українською мовою вірші Христо Ботева переклали Павло Грабовський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Яр Славутич, Дмитро Білоус,  Дмитро Павличко, Петро Скунць та інші.

Окремими виданнями українською тричі виходили твори Христо Ботева у Києві: «Поезії» (1949), «Вибране» (1954) і «Поезії» (1977).

В Україні встановили п’ять пам’ятників Христо Ботеву: 20 березня 1978 року в Ізмаїлі, другого червня 1990 року в селі Задунаївка, 13 листопада 2009 року в Одесі у Прохорівському саду міста, другого  червня 2010 року в Арцизі Одеської області та у Вільшанці Кіровоградської області.

 

 ***

У будь-якому відповідному енциклопедичному виданні зазначено, що Пейо Яворов – видатний болгарський поет, основоположник болгарського символізму.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Народився Пейо Тотев Крачолов (Пейо Яворов – це його псевдонім) першого  січня (за старим стилем; довідкові джерела зазвичай подають цю дату його народження) 1878 року в місті Чипран у Східній Румелії в Болгарії (що тоді ще належала Османській імперії) в родині дрібного торговця. Навчався в гімназії у Пловдиві у 1891–1893 роках. У 1892–1898 роках був близький до соціалістичного руху. Від 1897 до 1900 року працював телеграфістом у Чипрані, Старій Загорі, Сливені, Стралджі, Анхіало, Софії. У той час був симпатиком Болгарської робітничої соціал-демократичної партії. У 1897 році вступив у контакт з Внутрішньою македонсько-одринською революційною організацією. У 1901–1902 роках редагував її офіційний легальний орган – газету «Діло» («Дело»). У 1902 році на Х Македонському конгресі був обраний членом Верховного македонсько-одринського комітету. У 1902 році вперше увійшов до Македонії як четник, де потрапив у полон, але незабаром повернувся до Болгарії. Потім працював редактором у різних виданнях, пов’язаних із македонсько-одринським революційним рухом: «Свобода або смерть» («Свобода или смърт»), «Автономія» («Автономия»), «Ілінден» («Илинден»). Пейо Яворов багаторазово перетинав кордон, взяв участь в Ілінденському повстанні у 1903 році. Був найближчим сподвижником видатного болгарського революціонера Гоце Делчева, після смерті якого у 1903 році припинив революційну діяльність, але став першим його біографом, видавши книжку «Гоце Делчев» (1904). До того ж написав спогади про свою участь у національно-визвольному русі в Македонії – «Гайдуцькі прагнення. Спогади з Македонії 1902–1903» («Хайдушки копнения. Спомени от Македония 1902–1903», 1909). У 1903–1904 роках брав участь у русі приєднання Македонії до Болгарії. На Кюстендилському конгресі Внутрішньої македонсько-одринської революційної організації був обраний членом її Зарубіжного представництва. Протягом 1905 року перебував у Франції (Нансі, Париж), Швейцарії (Женева), Австро-Угорщині (Відень). У цих мандрівках удосконалював свої знання із зарубіжної літератури, особливо захоплювався сучасною французькою поезією. Того ж року став близьким приятелем також видатної болгарської поетки Дори Габе.

Першим опублікованим твором поета став вірш «Вперед» («Напред») у газеті «Македонський голос» («Глас македонски»). А в 1901 роцівийшла перша його поетична збірка «Вірші» («Стихотворения»), друге видання якої вийшло у 1904 році з передмовою Пенчо Славейкова.

Приїхавши до Софії за сприяння Красто Крастева та Пенчо Славейкова, Пейо Яворов став співробітником, а відтак редактором часопису «Думка» («Мисъл»). Навколо цього часопису сформувався однойменне літературне коло. Надрукувавши в цьому часописі поему «Калліопа» («Калиопа»), Пейо Яворов справив на коло сильне враження, і вже розглядався як невіддільна його частина. У той період Пейо Яворов працював бібліотекарем у Народній бібліотеці в Софії, а потім драматургом у Народному театрі. Наслідком його роботи в театрі стали дві п’єси: «Біля підніжжя Вітоші» («В полите на Витоша», 1910) і «Як завмирає відлуння після грому» («Когато гръм удари, какехото заглъхва», 1912).

Від 1906 року Пейо Яворов був закоханий у Міну Тодорову, сестру письменника Петко Тодорова. У 1907 році опублікував збірку «Безсоння» («Безсъници»), яка стала класикою болгарської літератури, заклавши основи сучасної болгарської ліричної поезії. У 1910 роціПейо Яворов супроводжував свою кохану Міну в поїздці до Парижа; там вона і померла від туберкульозу в санаторії, там і похована. Пізніше Пейо Яворов неодноразово провідував її могилу на цвинтарі Пер-Лашез.

У 1910 році  вийшла його антологійна книжка «За тінями хмар» («Под ирсенките на облаците»), друге видання якої у 1914 році стало підсумком його поетичного шляху, після чого Пейо Яворова стали порівнювати з Христо Ботевим. Символістська поезія Пейо Яворова – метафізична, пройнята глибоким скептицизмом і зануренням у вічні питання, на які ніхто не дасть відповіді, радикально міняє болгарське літературне мислення і накидає новий спосіб писання.

Коли вибухнула Балканська війна, у 1912 році Пейо Яворов пішов добровольцем у македонсько-одринське ополчення, очолив 15-й партизанський загін, який складався з дев’яти чоловік. Загін рухався долиною річки Места і вийшов до Егейського моря біля міста Кавала. Пейо Яворов був нагороджений Хрестом «За хоробрість». Після війни повернувся до Софії, столиці Царства Болгарія.

Чутлива душа поета важко звикала до марнославства й убозтва літературних і світських звичаїв у столиці. Лора Каравелова, дочка державного діяча Петко Каравелова та племінниця поета Любена Каравелова, з якою обвінчався у 1912 році незадовго перед відправленням на фронт, виявилася жінкою, чия любов стала фатальною для нього. Збережене листування між ними (яке також є певним літературним твором) свідчить про палке та бурхливе кохання, позначене багатьма сумнівами та надміром пристрасті. Трагічний кінець кохання припав на 29 листопада 1913 року, коли вкрай ревнива Лора застрелилася, а Яворов здійснив спробу самогубства (залишив передсмертного листа з одного рядка: «Моя мила Лора застрелилася. Йду вслід за нею»). Внаслідок цієї спроби поет лише осліп. Ця сліпота, смерть ще однієї коханої людини, суспільна опінія, судовий процес (який тривав близько року і на якому його звинувачували у смерті дружини) довели до того, що 16 жовтня 1914 року Пейо Яворов прийняв велику дозу отрути та застрелився.

Одним із показових зразків поетики Пейо Яворова може слугувати тетраптих «Гайдуцькі пісні» («Хайдушки  песни»), дві початкові частини якого вичерпно це проілюструють:

 

І

 

Днину днюю – нудячи у схові,

ніч ночую – блудячи в діброві;

нема батька, нема неньки –

батька – вчити діла,

неньки – щоб жаліла…

Леле моя,

рідна полонина!

Гой-я чорні

цареградські вина.

 

Ворог вийде – зуб за зуб караю,

друг надійде – навпіл хліба краю;

нема брата, ні сестрички –

брата, щоб гордиться,

ждала щоб сестриця…

Леле моя,

шабля дармівниця!

Гой-я люта

ординська пивниця.

 

Бог богує – хай собі богує,

цар царює – та чи доцарює?

Нема любки, люби – згуби –

щоб і дні, і ночі

видивляла очі…

Леле моя,

рівна гаківниця!

Гой-я рідна

солунська дівиця!

 

II

 

Якби-то, любко, якби-то

та стали золотом щирим

коси твої русокосі…

Їх обернув би, і не моргнув би,

на вороного,

в дугу зігнув би

турка лихого!

 

Якби-то, любко, якби-то

та стали вогнем алмазів

чорниці твої очиці…

Їх обернув би, і не моргнув би,

на оружину,

лоском стрільнув би

вражу личину!

 

Якби-то, любко, якби-то

та стали перлом намиста

зуби твої біленькі…

Їх обернув би, і не моргнув би,

гей, на шаблюку,

турок відчув би

вояцьку руку!

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

Творчість Пейо Яворова загалом та поезія зокрема просякнуті трагізмом, викликаним перипетіями його драматичного життя, сповненого розчаруваннями. Першим великим розчаруванням було рішення батька перервати його навчання, щоб він почав працювати в телеграфній службі. У колі часопису «Думка» він зустрів розуміння й отримав псевдонім Яворов (який йому вигадав Пенчо Славейков), але поезія його не задовольняє – він пристрасно бажає брати участь в боротьбі за звільнення Македонії. Сильного душевного удару нанесла йому смерть Гоце Делчева, після якої він облишив революційну діяльність. Смерть Міни Тодорової та звинувачення у смерті Лори Каравелової довели Пейо Яворова до самогубства. До кінця життя Пейо Яворов товаришував із керівником Внутрішньої македонсько-одринської революційної організації Тодором Александровим, а також виконував його доручення. Вважається, що отруту та пістолет, які послужили інструментами самогубства, він отримав саме від Тодора Александрова.

Українською мовою вірші Пейо Яворова переклали Микола Бажан, Дмитро Білоус, ДмитроПавличко, Володимир Лучук, Станіслав Реп’ях, Роман Лубківський, Василь Моруга, Валерій Яковчук та інші. Окремим виданням у Києві в серії «Перлини світової лірики» вийшла книжка Пейо Яворова «Лірика» (1988).

 

***

Болгарський письменник Йордан Йовков (по-болгарськи: Йордан Стефанов Йовков) народився дев’ятого листопада 1880 року в місті Жеравна (тепер Бургаської області), де пройшли його дитячі та юнацькі роки і де він закінчив середню школу (1895). Гімназію закінчив у Софії (1900). Його вчителем літератури був поет Іван Грозев, який передбачив письменницьке майбутнє Йордана Йовкова. У 1900 році поселився у селі Долен Ізвор. Вчився в 1902–1904 роках у школі офіцерів запасу в Княжеві; під час навчання дебютував віршем «Під тяжкий хрест» («Под теж кия кръст») у газеті «Свідомість» («Съзнание», жовтень 1902 року). На початку 1904 року записався на юридичний факультет Софійського університету, але через смерть батька був змушений покинути навчання. Восени 1904 року повернувся в Долен Ізвор, працював учителем у різних селах Добруджі до 1912 року, коли його мобілізували. Брав участь у Балканській і Міжсоюзницькій війнах як командир роти. У червні 1913 року був поранений у бою біля Дойрану, а через місяць був підвищений у званні. Після воєн оселився в Софії, де працював редактором часопису «Народна армія» («Народна армия»), у першому числі якого опублікував нарис про Балканську війну «Ранок пам’ятного дня» («Утрото на паметния ден»). Коли часопис перестав виходити, Йордан Йовков був призначений бібліотекарем і редактором часопису «Огляд Міністерства внутрішніх справ та охорони здоров’я» («Преглед на Министерството на вътрешните работи и народното здраве») при Департаменті соціального забезпечення та благодійності. На цій роботі залишався до осені 1915 року, коли знову був мобілізований і скерований у місто Ксанті на північному сході Греції. Через рік був відряджений у редакцію часопису «Військові повідомлення» («Военни известия»). Після закінчення Першої світової війни наступив один із найважчих періодів у житті Йордана Йовкова. Національна катастрофа застала Йордана Йовкова в місті Добрич. Коли Добруджа була окупована Румунією, Йордан Йовков нелегально перетнув кордон і оселився у Варні, де вчителював до осені 1920 року, того ж року став членом Спілки письменників. Завдяки сприянню друзів із Софії був призначений у дипломатичну місію в Бухарест. У 1920–1927 роках Йордан Йовков був рядовим співробітником з питань преси, його постійно понижували в посаді, тому він наприкінці 1927 року покинув дипломатичну місію. Останні десять років життя Йордана Йовкова наповнені виснажливою творчою працею, яка підірвала його здоров’я.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Восени 1937 року його прооперували в Католицькій лікарні в Пловдиві, він мав рак шлунка, а окрім того ще апендицит. Операція не принесла успішного результату. Помер Йордан Йовков 15 жовтня 1937 року. Його похорон у Софії перетворився на маніфестацію народної любові та визнання.

Дебютував Йордан Йовков як поет, у 1902–1911 роках опублікував загалом 31 вірш у різноманітних виданнях. Лірика Йордана Йовкова не відзначалася багатством і різноманітністю мотивів, він починав як соціальний поет, пізніше трансформувавши соціальний протест у резиґнацію, тугу та втому. Перший белетристичний твір Йордана Йовкова «Вівчарева скарга» («Овчарова жалба») з підзаголовком «Старопланинська легенда» («Старопланинска легенда») був опублікований у 1910 році в часописі «Просвета». Роки, проведені на фронтах трьох воєн, визначили тематику та персонажів ранніх прозових творів Йордана Йовкова. Військові оповідання Йордан Йовков починає публікувати в 1913 році (зокрема, «Ранок пам’ятного дня»). До 1917 року опублікував низку творів у різних часописах. Слід виокремити з них імпресії «Вони перемогли» («Те победиха»), «На старому кордоні» («На старата граница»), «Безбатченки» («Безотечественици»), «Луна» («Ехо»), оповідання «Балкани» («Балкан») і повість «Земляки» («Земляци»). У документальних нарисах Йордана Йовков об’єктивно змалював військові будні та свята, його батальні нариси є художніми свідоцтвами пережитого під час війни – від початку до трагічного кінця. У нарисах автор виступає літописцем і есеїстом; синтез досягається завдяки емоційному володінню військовою тематикою, пропущеною через індивідуальне сприйняття. Йордан Йовков увійшов у болгарську літературу з болем, який пронизує все, написане ним про війну. Його проза відзначається специфічним гуманізмом, там нема озлобленості, вигуків ненависті. Найзначніші військові твори Йордан Йовков зібрав і видав у 1917 і 1918 роках двома томами під назвою «Оповідання» («Разкази»). Хоча пізніше Йордан Йовков ще двічі повертався до батальних сюжетів, у новелі «Остання радість» («Последна радост», 1920) та через десятиліття в оповіданнях «Білі троянди» («Бели рози»), «Товариш» («Другар») і «На варті» («На стража»), він для себе вичерпав військову тему. У певному сенсі ці твори стали розрахунком із тим періодом, в якому Йордан Йовков виріс до письменника національного значення. Якщо в новелі «Остання радість» Йордан Йовков ще повертається до теми війни, то повість «Жнець» («Жетварят», 1920) віщує звернення до сюжетів і проблем болгарського села. У творчому розвитку Йордана Йовкова це стало початком процесу, який остаточно сформував його ідейно-естетичний світ. «Остання радість» є етапним твором, це закінчення одного етапу та початок іншого. Перебуваючи сім років поза Болгарією, Йордан Йовков підготував свою тривку присутність в її національному духовному та літературному житті. Це відобразилося у збірках «Остання радість» (1926), «Старопланинські легенди» («Старопланински легенди», 1927), «Вечори в Антимовській корчмі» («Вечери в Антимовския хан», 1928), «Жіноче серце» («Женско сърце», 1935) і «Якби вони заговорили» («Ако можеха да говорят», 1936), а також у романі «Обійстя біля кордону» («Чифликът край границата») та незакінченому романі «Пригоди Гороломова» («Приключенията на Гороломов»). Збірки «Старопланинські легенди», «Вечори в Антимовській корчмі» і «Якби вони заговорили» жанрово визначають як цілісний цикл оповідань. Йордан Йовков написав також драми «Албена» (1930), «Боряна» (1932), «Звичайна людина» («Обикновен човек», 1935) і комедію «Мільйонер» («Милионерът», 1930).

Книжки ЙорданаЙовкова вийшли у перекладі на понад 25 мов, а окремі його твори перекладені майже 40 мовами. Твори Йордана Йовкова мають свій світ, свою атмосферу, яка зумовлена тим часом, який зображав письменник.

Українською мовою «Старопланинські легенди» Йордана Йовковапереклав Олександр Кетков, окремою книжкою вони вийшли в Києві в 1976 році.

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”