– Сашку, ти часто й багато їздиш Україною та світом. Торік у вас із дружиною (Оксаною Цюпою, видатною мисткинею, лялькаркою та майстринею ужиткового мистецтва – Авт.) була одна з найкращих, за вашими ж словами, поїздок  до письменницьких резиденцій, цього разу – до Італії. Карпати, звісно ж, помітно різняться. Та от що можеш сказати про своє перше перебування на українській резиденції?

– Справді, якщо не рахувати Ірпінського будинку творчости (хоча яка ж то резиденція? – сміється), на українській резиденції я вперше. Й дуже приємно, що такі речі в нас з’являються.

Я обре знаю контекст, як це організовано в Європі. Скажімо, такий абсолютно європейського високого рівня Writershouse, латвійці збудували у Вентспілсі. Він жодним чином не відрізняється від резиденцій у Німеччині чи Польщі.

Наші українські резиденції наразі відрізняються. Та й узагалі, якщо про ту, де я перебуваю нині, то це – резиденція в межах великого розважально-відпочинкового комплексу «Таор». Але дуже добре, що нарешті подібне з’являється й у нас: молоді та старші письменники отримують нагоду поспілкуватися.

До того ж торік мали тут також іноземного гостя – Ришарда Купідуру з Познані. Тобто, розумієш, це або є або нема, або є мінімально. Мені ж хочеться, щоби було якнайбільше.

Звісно, західні резиденції є розкішними, вирізняються за житловими – й не лише – стандартами. Там ще навіть певні кошти дають літераторам на кишенькові витрати.

Та все ж те, що маємо тут – нічліг, харчування, компенсацію коштів на проїзд, спілкування з колегами – це вже дуже багато.

– Ти приїхав щойно після великого презентаційного туру німецького перекладу свого знаменитого «Рівне/Ровно», яке зараз завойовує німецькомовний світ, а перед тим вийшла твоя нова книжка «Харків 1938», яку не можу дочекатися від Тебе, то що зараз у планах і що робитиме Ірванець у «Таорі»?

– Я приїхав у Карпати із оповіданням, яке мною вже розпочате, продумане. Залишається буквально, як я кажу, позшивати, позашліфовувати «шви». Я думаю, що за цей тиждень, який мені залишається, з усім розберуся та впораюся.

Це буде оповідання сторінок на тридцять чи трохи більше. Й воно буде підписане за місцем написання: «Таор», Ластівка, Карпатська письменницька резиденція».

– Можеш сказати, про що оповідання, яку матиме назву?

– Та ні, наперед не люблю розповідати. Скажу лише, що це буде оповідання-горор, воно буде моєю спробою написати саме «чистий горор».

Сподіваюся, що це мені вдасться. Тішить і те, що нарешті знов пишу прозу. Понад рік тому я завершив роман і чогось реально художнього відтак не писав.

Писав колонки, есеї, а за відносно нову прозу взявся тільки тут і маю надію завершити її в «Таорі» до 22 квітня.

– З «Таору» ти подався побачитися з друзями у Львові (цей епізод залишмо для львівських колег-журналістів), відтак дорогою до резиденції завітав до Дрогобича, який уперше відвідав півтора роки тому. Що можеш повісти про місто, твої тодішні та нинішні враження?

– Передовсім нагадаю, що тоді була пізня осінь, холодна й сніжна. Сьогодні ж по-літньому тепло та сонячно. Дрогобич набагато приємніший і приязніший. До того ж я тоді був надто коротко й через це «не наївся». Мені досі ще мало Дрогобича. Загалом ідеально би було приїхати сюди на три-чотири-п’ять-шість днів. Щоби зрозуміти, відчути ваше з Андрієм місто зсередини.

– З «Харковом» не хочеш приїхати»?

– Давно хочу, та подумаймо разом: зараз маю просто божевільний графік. Не знаю, що за чим.

– Що ж, продовжуймо про Дрогобич, твоїх тутешніх друзів. Про народжені тут вірші твої та експромти.

– Я ж казав, занотовуйте. Бо вже не годен їх згадати. Був у нас в Острозі такий викладач, який казав: «Я двічі не повторюю, я двічі не повторюю» (сміється. – Авт.). Але добре. Щойно була зйомка на твій телефон. Ось вірш з приблизною римою:

Хоч нас знімає не Стівен Спілберґ,

Та нас знімає сам Льоня Ґольберґ.

– Я ж не знімав, я записував.

– Але ж рима хороша, так?

Як завше в Тебе, гравцю словами.

– Ще можна й Гамбурґ заримувати.

– Як, наприклад, заримувати Ґамбурґ і Дрогобич?

– Це може, мабуть, тільки Андрухович.

В цьому місці вже дружно й гучно сміялися не лише ми, а й власник ресторації та офіціанти, що були поруч.

– Ось ще один:

Як не приїдеш в Дрогобич,

Якусь заразу підхопиш.

Знову сміх.

– Дуже гарно й  дотепно. А про маленьку Софію Андріївну?

– Дівчина дуже заінтриговуюча

Софія Юркевич з Дрогобича.

– Взагалі ти задоволений візитами до Дрогобича? Що ще хотів би побачити?

– Дуже тішить і те, я тут, і люди, яких тут зустрів. Ось ти, приміром (лише не ображайся). Іншим було б місто, якби не було в ньому таких, як ти, інтелектуальних божевільних.

– За що ображатися? Класний комплімент. До того ж, кожен раз – в такому сенсі – до певної міри божевільний, або як назвали мене нещодавно словом з ідишу  автори фільму про наше місто з УКУ, «мешуґа».

– Що побачити? Кажу ж: хотів би неквапно погуляти містом, адже воно справді багате, зі своїм, власним обличчям. Поспацерувати так, щоби глибше збагнути феномен Дрогобича, зрозуміти, звідки беруться його інтелектуальні божевільні. А для цього треба поселитись тут на декілька днів і просто походити вулицями, послухати людей, зайти у внітрішні дворики, побачити те, що не завше оглядають подорожні. Саме цього я хотів.

– І наостанок. Ти і постійний читач, і багатолітній автор нашого видання. То що б сказав про нього і тим, хто читає портал, і тим, хто його робить?

– Читачам, прихильникам, симпатикам – не полишати читання, адже справді добрий сайт, як на мене, – інтеліґентний і інтелектуальний.

Тим же, хто творить, скажу ось таке:

Здоров’я людям, що роблять «Майдан»

Кацапам, хохлам і жидам…

– Дякую, Сашку, за гарну й живу розмову. До зустрічі в «Таорі».

Світлини автора, Андрія Та Оленки Юркевичів