Хто є автором дрогобицького видання 1887 року, – поки що таємниця. Поодинока інформація, яка проливає світло на подію прийняття статуту, уміщена наприкінці, де стверджується, що його текст був докладно вивчений в єпархіальних органах управління в Перемишлі, після чого 9/21 жовтня 1887 року його затвердив єпископ Юліан Ступницький, того ж року він був надрукований. Представлений дрогобичанами статут не суперечив нормам тогочасного церковного устрою. Авторами статуту були місцеві братчики – парафіяни церкви Святої Трійці. На жаль, даними про них ми на разі не володіємо. У Львові у василіанських архівних збірках збереглися деякі документи, переважно судового характеру, позаяк місто весь час судилося з василіанами (їм не могли подарувати того, що монахи з початку ХІХ ст. урядували у всіх дрогобицьких парафіях).

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Побіжно зауважу, що церковні братства при дрогобицьких церквах з’явилися ще в XVI ст. У перші роки австрійського панування вона були скасовані. Однак братства продовжували діяти, свідченням чого є переписані в першій третині ХІХ ст. статути цих мирянських організацій. Ренесанс українських церковних братств наступив лише в другій половині ХІХ ст. За умов домінування в Галичині поляків, залишалася актуальною проблема захисту русинів від польської релігійно-культурної експанції на різних рівнях, у тому числі й на рівні церковних парафій.

Коротко про зміст першої української книжечки, виданої в Дрогобичі. Як вже мовилося, на її сторінках опубліковано статут братства при церкві Святої Трійці. Структура статуту є типовою, тобто, в ньому окреслюються відділи братської організації, права та обов’язки членів, правила вступу, проведення братських зборів, норми християнської моралі. Лаконічно викладено мету мирянської організації: «Братство Пресвятої Тройці в Дрогобичі є суто релігійним товариством вірних греко-католицького обряду. А. Ціллю братства є взаємодопомога в духовно-релігійному житті. Б. Возвеличення греко-католицького обряду».

Хто був під ту пору Святотрієцьким священиком ? Відомо, що парохом церкви Св. Трійці у 1874-1897 роках  був отець Юліан Німилович, ЧСВВ, який був також вчителем василіанської школи, а в один час і її ректором, тобто суміщував кілька посад. Про священиків в статуті сказано, що вони також можуть бути членами братства. Крім того, в присутності пароха і старшого братчика приймалася клятва вступників. Братство безпосередньо підпорядковувалося Перемишльському єпископові, якого на братських зборах заступав святотрієцький парох, або його заступник (очевидно, йшлося про так званого сотрудника), однак в процедуру голосування він не мав права втручання. Якщо б йому здалося, що якась ухвала братських зборів суперечить нормам обряду, то він мав право запропонувати його відмінити, але без права тиску з тим, що справу мав вирішити єпископ з його подачі. У випадку недбальства старшого брата, священик мав право скликати браство на термінову нараду.

Організація братського життя зводилася до кількох засадничих норм. Братство обирало терміном на три роки старшого брата і його заступника. Складалося ж братство з організації старших братів чоловічої статі, організації молошого братства, почесних братів і почесних братів надзвичайних. Хто міг увійти до старшого братства ? Тільки чоловіки, що мали право громадянства і постійне заняття (тобто, якусь професію): крайові священики, громадські і приватні урядники, професори та вчителі, власники реальностей, рукодільники, промисловці, купці та інші особи з «характером та академічним званням».

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

 

До складу молодшого братства входили лише юнаки віком від 16 років.  Почесними братами могли стати тільки «замісцеві», тобто, нетутушні мешканці. Почесними надзвичайними членами могли стати лише ті особи, котрі мали особливі заслуги у справі оздоблення церкви та покращення обряду. При вступі до членів братства потрібно було сплатити один ринський. Щорічний внесок становив один золотий. Почесні брати мали сплачувати по два ринських.

При вступі приймалася коротка клятва (присяга): «Я, такий-то, клянуся як член церковного згромадження під іменем братства Пресвятої Трійці служити Господу Богу і згідно зі своїми слабкими силами причинятися до возвеличення його слави і благолєпія східного обряду».   Далі йдуть норми хрстиянського обов’язку і моралі. Щодо опікування церковним облаштуванням, уточнено, що йдеться про прикрашення церкви священницько-церковним одягом, хоругвами та освітленням.

Збори членів братства скликалися не менше одного разу щороку на Фомину неділю (перша неділя після Великодня), або наступну після неї. Їх скликав старший, але демкратія була такою, що збори могли скликати за бажанням четвертої частини братчиків. Почесні члени мали дорадчі голоси. Молодші братчики могли бути присутніми, але без права голосу.

Керівним органом братства був виділ, яким керував старший брат із заступником.  До виділу входили також: касири і секретар, господарі і завідувачі похоронами. Серед обов’язків виокремлюються складання звітів, ведення документації: ідеться про статут, списки членів, реєстр церковного інвентаря, каса і склад «знарядь».

З членів братства автоматично виключалися ті, хто вів «ненормальне» життя, хто змінював місце мешкання, злісні неплатники внесків.

Якою була участь і доля жінок ? Їх називали «сестрицями» – жінки та дівчата, які могли обєднатися в «сестринство», що організовує органи управління за взірцем старших. Чомусь лише до обов’язків сестер вписана допомога бідним дівицям. Вони мали свою окрему касу. Аудит жіночої каси мали проводити чоловіки зстаршого братства.

Братство мало печатку. Її відтиск є на статуті, але він дуже слабенький.

Книжечка була видана у відомій друкарні Арона Жупника, про якого маємо таку інформацію. Він народився у 1848 року в Стрию, до Дрогобича переїхав у 1866 р. Того ж року одружився на доньці дрогобицького купця Зирлі Кухмаркер. У 1883 р. Арон Гірш Жупник заснував у Дрогобичі відому газету «Дрогобичер Цайтунг» (виходила в 1883-1914 роках), для потреб видання якої потрібна була друкарня. На час виходу перших чисел газети А. Жупник вже здобув славу плідного єврейського письменника, здійснивши переклади кількох творів (зокрема, про життя євреїв в Іспанії, біографію львівського рабина Абрагама Кохна) та ін. Він одразу зарекомендував себе і плідним публіцистом. За інформацією Владислави  Москалець, 1866 року в бродівській газеті «Іврі Анохі» він опублікував серію статей «Листи з Дрогобича», в яких описав історію Борислава, як міста нафтової промисловості, а також Трускавця з його цілющими водами; він навіть гостро критикував багатіїв. Дрогобицькі інтелектуали, а під ту пору це були майже без винятку Арон Жупник і Ашер Зеліг Ляутербах,  періодично дописували в «ГаМагід» та «Іврі Анохі» на тему подій в індустрії Борислава та Дрогобича.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

1884 року  А. Жупник опубліковав у перекладі польською брошуру Йозефа Вертгаймера  «Єврейська наука і єврейське життя з особливим вирізненням євреїв, що мешкають в Австрії і обов’язків щодо Батьківщини і ближніх» (Wertheimer J. Nauka żydowska i życie żydowskie ze szczegolnym uwzględnieniem żydow zamieszkałych w Austryi i obowiązków wobec Ojczyzny i bliżnich. – Drohobycz, 1884. – 34 s.). Припускаю, що можливо йдеться про першу книжку, видану в Дрогобичі взагалі.

Арон Жупник був активним учасником життя єврейської громади Дрогобича. Так, він був ініціатором заснування місцевої організації «Альянс Ізраеліт Універсель» (засноване в Дрогобичі ще в 1867 році), волонтером «Єврейської народної кухні» (1867), брав участь у місцевій філії «Сіону» – найбільшої і найважливішої сіоністичної організації євреїв Австро-Угорщини (до 1880 р. – часу вступу в організацію «Сіон», перебував у лавах руху «Гаскала» / «Просвітництво», яку творили галицькі маскіли). У 1887 році заснував товариство «Einigkeit». Згадані та інші організації прагнули до акультурації та інтеграції східноєвропейського єврейства, використовуючи передовсім засоби благодійнитцва. У 1874 році Арон Жупник увійшов до комітету, який збирав кошти на відкриття першої єврейської школи Дрогобича. 1913 року у ювілейному випуску «Дрогобичер Цайтунг» заманіфестував свої ліберально-помірковані погляди, що дозволило редакторові газети утримати її в тогочасному інформаційно-публічному просторі.

Цікаві матеріали про початкові роки видання «Дрогобичер Цайтунг» уміщені в першій польсько-українській газеті Дрогобича «Gazeta Naddniestrzańska», яку видавав у 1884-1889 роках відомий місцевий активіст Едмунд Леон Солецький (газета друкувалася в Самборі). У 1884 році у кількох замітках редактор подав дуже прискіпливі і критичні інвективи на адресу Арона Жупника та його газети. Для того, щоб зрозуміти їх підоснову, зауважимо, що видання Е.Л. Солецького мало відвертий антиєврейський характер. Однак він, приміром, не щадив і польську консервативно-націоналістичну владу Дрогобича, а також місцевих римо-католицьких ксьондзів. Водночас, був прихильним до українців та тогочасного руху польсько-українського поєднання.

Першого  квітня 1884 року вже в другому числі газети у рубриці «Хроніка» з’явилася інформація про друкарню, яку заснували Жупник і Кноллер. Однак Кноллер досить швидко вийшов із спілки. Автор вважав Жупника «прихованим» єврейським письменником, який не мав найменшої уяви про друкарське мистецтво і навіть елементарних здатностей до цієї непростої професії. 15 березня ґазета повідомила про зловживання власником друкарні нормами праці і визиск своїх робітників.  Першого квітня 1884 року  газета повідомила про єврейську ґазету та її видавця і редактора, вважаючи мовою її видання галицький єврейський жаргон. Е.Л. Солецькому не сподобалося, що редактор просив у міської ради субвенцію на видання газети.  У публікації 15 квітня 1884 року критиці була піддана літературна діяльність А. Жупника, який нібито власноруч підняв себе до рівня відомих єврейських учених, філантропів та дипломатів. 15 вересня 1884 року Е.Л. Солецький востаннє згадав видавця Арона Жупника, вважаючи його тепер «знаним популізатором єврейського життя і єврейської науки». Він також повідомив, що начебто друкар згортає свій бізнес у Дрогобичі, позаяк так і не отримав субвенції.

Зовсім несподівано, 15 травня 1884 року Е.Л. Солецький опублікував сенсаційну інформацію про ще один україномовний друк, який вийшов у друкарні Арона Жупника. Буквально «тими днями» він видрукував для купця Теодора Гаєцького в Бориславі афішу, яку тут повторюємо дослівно руською мовою:

«NА СВЕТА ! Вси товары Корженныи, Гербату, Рум, коньяк и Сливовицю, Вына зъ найславнийшихъ пивныцъ, Угерскє, Францускє, Австрыяцькє. И Намцанъ. СОЛОНЫНА СМАЛЕЦь Головный Складъ Дрожджей, Муки, Виктуаливъ і много инныгъ артыкуловъ, поручає, въ найлипшыхъ гатункахъ Гандель товаровъ корженныхъ Теодора Гаєцкого въ Борыславиу. Съ глубокімъ шацункомъ Т. ГАЄЦКІИЪ».

Прикметно, що Е.Л. Солецький передруквав текст лише з метою того, щоб показати професійну неспроможність та культурну безграмотність видавця: з 39 слів тексту рекламного аркуша  29 містили блуди. Крім того, за 100 примірників такої «чудової афіші» він брав 3 зл. р. 50 ст. Водночас, плакати для кінного цирку, написані рівно ж з такими блудами, коштували у нього 30 примірників аж за 7 зл. р. Попри те, цінність публікації найранішого (з відомих) у Дрогобичі україномовних друкованих плакатів є величезною !

Друкарня Арона Жупинка видавала в Дрогобичі й інші газети. Так, у 1896 році  тут виходив двотижневик «Kurier Drohobycki», її редактором також був Арон Жупник. 15 вересня 1896 року  редактор написав цікаву статтю, у зв’язку з початком побудови нового корпусу місцевої гімназії, в якій стверджував тяглясть освітянської традиції в Галичині і Дрогобичі. Він похвально віднісся до ідеї гімназійної освіти, уроків малювання, можливості вибору приватних і державної гімназії, відзначив велику роль бургомістра Ксенофонта Охримовича, подав опис нового будинку гімназії. У наступних публікаціях описав церемонію відкриття навчального закладу.

У 1909 році друкарня Арона Жупника видала польськомовне «Справоздання гімназії на 1909 шкільний рік» (повне ім’я друкаря: «Цісарський і королівський постачальник А. Г. Жупник, друкарня в Дрогобичі»). У 1913 р. ця ж друкарня видала книжку Brodnicki, Alfred. Język w utworach Z. Krasińskiego. [S.l.: s.n.], Drohobycz: A. H. Żupnik, 1913.

Нарешті, у 1911-1912 рр. Арон Жупник видавав у Дрогобичі першу українську газету «Голос Підкарпаття» (редактор і видавець – Рудольф Скибінський). Під час короткого, але вкрай яскравого в нашому краї періоду Західно-Української народної республіки (1918-1919) в друкарні Жупника видавалася українська газета «Дрогобицький листок» (редактор – Іван Калинович). Однак засновника друкарні вже не було в живих: в 1917 році  він загинув у Відні під час бомбардування. До слова, чимало дрогобицьких інтелектуалів єврейського походження переховувалося під час Великої війни у Відні (приклад – Бруно Шульц).

Друкарське підприємство Жупника працювала і в міжвоєнний період, коли справа перейшла до його вірогідного сина Якуба Жупника. Так, у 1925-1935 роках друкарня видавала «Справоздання гімназії», у 1936 році видала, здається, останню книжку «Jednodniówka truskawiecka». У 30-х роках підприємство друкувало двотижневик «Przegląd Podkarpacia» (1934 – 1939). 24 квітня 1938 року  газета повідомила про смерть видавця (помер шостого квітня 1938 рку у віці 63 років).

У 1926 році у Познані вийшла довідкова книга про друкарні Польщі (Pawlowski E. Książka Adresowa Zakładów Graficznych w Przeczypospolitej Polskiej. Zawiera szczegółowe informacje o wszystkich drukarniach i ich specialnościach wytworzonych z dodatkiem: Spis alf. czasopism wychodzących w Przeczypospolitej Polskiej i Gdańsku. – Poznań, 1926), в якій подана важлива інформація про друкарню.  Так, за даними інформатора спілка з обмеженою відповідальністю була заснована ще у 1875 році. Тепер справу провадив Якуб Жупник. Підприємство, яке мало пласкі друкарські верстати, п’ять  тиглів, десять допоміжних верстатів, 40 працівників, друкувало різну продукцію і виконувало палітурні роботи. Воно мало також крамницю художніх видань. Адреса: Дрогобич, вул. Стрийська, 5. Отже, дрогобицька обласна / міська друкарня радянського часу і теперішньої доби – це, властиво, друкарня А. Жупника.

Відоме фото Артура Жупника – інженера та художника в часі роботи над портретом Вільгельма Русса (30-ті рр.), зображує, вочевидь, внука Арона Гірша Жупника.

Від початку ХХ ст. століття в Дрогобичі паралельно працювала друкарня Яна Брося (пізніше – його вдови Анелі Брось), друкарня Лєвенкопфа, українська друкарня К. Мельникевич «Праця», друкарня «Swypa», «Księgarnia Ludowa», „Drukarz”, «Drukarnia Polska Marii Kassubowej»  та ін.

Підсумовуючи, зауважу, що видання першої української книги в Дрогобичі 1887 року важко переоцінити. Водночас, значними слід вважати й заслуги друкаря Арона Жупника, який, на відміну від видавців-поляків, сміливо друкував українські видання.   Маємо також інформацію про те, що друкарня Жупника друкувала в Дрогобичі українську листівку.

Леонід ТИМОШЕНКО