Було б глупо заперечувати факт, що з окремими ромами пов’язані певні соціальні й кримінальні клопоти. Ясна річ, не може ціла ватага ромів жити на центральному вокзалі – і через неприємний запах у приміщенні, і через численні спроби (у тому числі вдалі) крадіжок. Це ненормально, коли на терасі вуличного кафе до твого столика підходить ромське дитинча й просить гроші, а після відмови погрожує: «Дай, бо плюну в тарілку». Такі факти – на жаль, не поодинокі – налаштовують суспільну думку проти ромів і формують стереотип «небезпечного цигана».

Уже цитований вище активіст «С14» добре відчуває ці суспільні настрої й одразу ж береться ними маніпулювати: «Чому таких патрулів не робить поліція? Хз. Адже не так вже важко постійно задовбувати ци..н прибирати за собою, дивитись, щоб не вимагали у людей грошей, як мінімум переписати їхні дані на всяк випадок. І тоді ситуація на вокзалі стала б явно кращою. Але за півтори години на вокзалі не побачили жодного представника правоохоронних органів. Охоронці та працівники вокзалу теж жаліються на їхню байдужість. Це не останній громадський патруль».

Цей активіст – і словом, і ділом – виступає за правопорядок, хоча своїми ж діями порушує порядок і закони України. Хто наділив його правом «шмонати» інших громадян України, перевіряти їхні документи й вимагати в них залишити ту чи іншу територію? За словами ромів, націоналісти з «С14» прийшли до них з ножами, битами й пістолетами. Після різноманітних погроз тимчасове поселення ромів було спалено, тобто йдеться про знищення чужого майна. Чи можна навести порядок, самому порушуючи всі можливі закони й правила?

Проблема тут не лише в різноманітних праворадикальних організаціях і їхніх пихатій безкарності, а й у самій державі. Фактично такі парамілітарні популістські рухи заповняють пустку, якої не може (чи не хоче) заповнити держава. Можна копати глибоко й дійти висновку, що держава має інвестувати гроші в соціальну інтеграцію ромської спільноти, забезпечувати ромських дітей освітою, створювати для них робочі місця і так далі, таким чином борючись із корінням проблеми. На ділі ж українська держава не займається ані причиною цих проблем, ані їхніми виявами у вигляді жебракування, стихійних поселень чи дрібних крадіжок.

А святе місце порожнім не буває. Туди, звідки самоусунулася держава, приходять праворадикали. На сайті «Національних дружин», заснованого взимку парамілітарного руху, виділено основні причини виникнення цієї організації: «вулиці стали небезпечними», «загроза повномасштабного вторгнення», «соціальна депресія» й «загроза рейдерства».

Такі рухи й їхня активність особливо небезпечні, адже підривають основну концепцію сучасного публічного права – закріплену за державою монополію на насилля. Крім того, за сучасних турбулентних умов такі парамілітарні рухи дуже швидко стають інструментам політичної боротьби чи засобом збагачення.

Схема дуже проста: створюється організація з якоюсь «правильною» ідеологією, проводять кілька акцій, які підтримує населення (боротьба з незаконною забудовою, вигнання ромів, знищення наркопритонів і залів з гральними автоматами тощо), а потім «розпіарену» організацію можна використати і для інших потреб. Наприклад, для політичних і бізнесових розбірок. Ми ж пам’ятаємо ситуацію, коли патріотичний і правильний «Правий сектор» виявився вплутаним у схеми із зароблянням на контрабанді, а вся країна спостерігала за перестрілкою в Мукачеві?

Дозволяючи такі дії й акції, влада де факто ділиться з цими організаціями монополією на застосування сили, а інколи виникає враження, що й наділяє їх правом на насилля проти громадян України. Наприклад, у ситуації з ромами: чи можна вважати випадковістю, що знищення їхніх таборів у Києві відбувається якраз перед важливими міжнародними подіями (ідентичні акції відбувалися перед ЄВРО-2012, перед фіналом Євробачення-2017, і тепер, коли Київ готується прийняти фінал Ліги чемпіонів)? Чи справді влада «зачищає» місто чужими руками, щоб не дискредитувати себе в очах Заходу?

Пікантність ситуації полягає в тому, що влада вважає, буцімто це вона використовує праворадикальні парамілітарні організації в своїх інтересах, а ті натомість думають, що це вони використовують владу. Й обоє мають рацію, бо взаємно використовують одна одну і наївно вважають іншу сторону «корисними ідіотами».

Але провина за все покладається на державу (владу), бо це вона поділилася своєю монополією на застосування сили й таким чином передала право здійснювати деякі свої функції праворадикалам. Як уже неодноразово демонструвала світова історія, такі експерименти завершуються плачевно ‒ зайнявши в певних «пустках» місце держави, праворадикальні рухи з часом намагаються замінити собою й саму державу.

Бо порушити монополію держави на застосування сили означає тільки одне: здійснити насилля над державо

Андрій ЛЮБКА, “Zbruć”

26.04.2018