Гедвіг Єва Марія Кіслер народилася у Відні дев’ятого листопада 1914 року. Від народження її оточувала розкіш: батько, уродженець Львова, володів власним банком, а мати походила з родини заможних угорських євреїв. Ще в ранньому дитинстві Гедвіг усією душею покохала мистецтво: в той час, коли іншим дівчатками дарували ляльок, їй давали квитки до театру.

1930 року красуню Гедвіг, котра марила коном, почали запрошувати на епізодичні ролі  у виставах та кіно. Не помічаючи її гри, критики одностайно хвалили її зовнішність, й невдовзі вона стала доволі популярною в Австрії актрисою.

Але такі успіхи не надто втішали дівчину – вона хотіла по-справжньому великої слави. Розуміючи, що у Відні їй цього не досягти, вона небавом переїхала до Берліна – центру тодішньої європейської кіноіндустрії.

В Німеччині юна Гедвіг освоїлася доволі швидко – працювала в кіно і театрі. Та справжній прорив відбувся 1932 року, коли вона отримала головну роль у фільмі з назвою, котра в ті часи шокувала, – “Екстаз”.

За сюжетом її героїня вийшла заміж за чоловіка похилого віку й таємно зустрічалася з коханцем. Однак скандальною стрічка стала аж ніяк не через цей любовний трикутник. У фільми було відразу дві сцени, які викликали обурення церкви та консервативно налаштованих громадян, – епізод, коли Гедвіг оголеною вибігає з кущів і купається в озері, й сцена, в якій вона зображує оргазм. Для необізнаного глядача, котрий не знав, що за кадром актрису кололи аґрафкою, ці кадри були справжнім одкровенням.

Фільм, який критики хвацько назвали “порнографією”, заборонили в Німеччині та Америці, та Гедвіг встигла отримати певну долю популярности. Невдовзі дівчина зустріла своє перше кохання – Фрідріха Мандля, власника фабрики з виробництва боєприпасів. Актрису завше приваблювали могутні чоловік, тож вона з готовністю відповіла на залицяння Фріца, який був старшим за неї на 13 років.

Влітку 1933  пара відсвяткувала весілля, й Гедвіг вирішила піти з кіно, щоби цілковито зануритися в сімейне життя. Фрідріх дав красуні дружині все, про що лише можна було мріяти: в неї були особняки та слуги, коштовності та чудові вбрання, та не було найголовнішого – свободи. Чоловік сприймав Гедвіг радше як гарний аксесуар, який вміє гарно говорити й виглядати, але при тому знає своє місце. Коли жінка забажала повернутися в кіно, чоловік категорично заборонив їй це.

 

Останньою краплею, котра переповнила чашу терпіння, стали політичні погляди чоловіка. Попри своє єврейське походження, він постачав озброєння для фашистської Італії, а згодом і вермахту. За словами актриси, чоловік не один раз бачився і з Муссоліні,  й з Гітлером, котрого Гедвіг ненавиділа всім серцем. Як наслідок  1936 року Гедвіг вирішила від чоловіка піти, але зробити це було не так уже й просто: хатній тиран слідкував за кожним її кроком.

Довелося втікати, й сцена втечі була такою яскравою, що могла б прикрасити будь-який фільм: Гедвіг приспала покоївку й прошмигнула повз чисельних слуг, прихопивши із собою коштовності, подаровані чоловіком.

Влітку 1937 року вона вирушила до Лондона, де познайомилась з Луїсом Майером, одним із засновників голлівудської кіностудії  “Metro-Goldwyn-Mayer”. Продюсер приїхав до Англії розшукати нові обличчя серед акторів, що втекли з Німеччини. Зустрівся він і з Гедвіг, але, попри  її красу, запропонував тільки стандартний контракт з невеликою платнею.

Актриса ж мала інші плани – вона хотіла виняткових умов та гонорарів. Коли вона довідалася, що Майер небавом вирушить до Нью-Йорка лайнером “Нормандія”, вона придбала квиток на той же рейс. Як саме Гедвіг переконувала Луїса, що вона необхідна Голлівуду, – невідомо, але в Нью-Йорку вона зійшла на берег за п’ять хвилин зіркою з контрактом у півтисячі доларів на тиждень. Однак Майер поставив Гедвіг дві умови: змінити прізвище та образ, щоби більше пасувати Голлівуду. Пізніше актриса висміюватиме ці стереотипи, але тоді вона прийняла правила гри. Так Гедвіг Кіслер стала Геді Ламар.

Першим голлівудським фільмом, у якому зіграла Геді, став “Алжир”: він вийшов 1938 року і зразу приніс актрисі великий успіх. Критики дивувалися, як швидко зірка європейського  арт-гаусу перевтілилася в голлівудську акторку. Сама ж Ламар вважала, що “будь-яка дівчина може бути ґламурною – достатньо просто виглядати  дурненькою”. На людях вона справді була блискучою кінодівою, однак коли залишалася на самоті, не стримувала сліз. Коли Німеччина анексувала Австрію, її друзі та родичі в ту саму мить стали ворогами держави, й Геді не мала можливости вплинути на їхню долю.

Невдовзі в житті актриси з’явився сценарист Джин Маркі. Вони зіграли весілля в Мексиці лише через місяць після знайомства й одразу всиновили хлопчика Джеймса. Але через чотири місяці розлучилися.

25-літня Геді, яка обожнювала чоловіків і коштовності, видавалась тим, хто її оточував, звичайною старлеткою, та мало хто знав, що за її яскравою зовнішністю ховається видатний інтелект.

За словами режисерки Александри Дін, що зняла документальний фільм “Бомба: історія Геді Ламар”, вона була буквально одержима винахідництвом.

“Над своїми ідеями Геді працювала на самоті, й ніхто навіть гадки не мав, якою розумною є ця жінка, – розповідає режисерка. – Коли Говард Г’юз намагався придумати, як розвинути максимальну швидкість літаків, Ламар купила книгу про птахів, зробила аналіз будови крил у тих, що літають найшвидше, й прийшла до Г’юза з готовою схемою нових крил”.

Коли Америка вступила в війну, Геді вирішила, що повинна зробити свій внесок у боротьбу з фашизмом. В ті роки уряд запровадив систему облігацій військового займу, які забезпечували дохід для держави й давали людям відчуття, що вони певним чином взяли участь у наближенні перемоги. Зірки Голлівуду, у тім числі і Ламар, допомагали збільшити продажі – актриса особисто відвідала 16 міст і продала облігацій на декілька мільйонів доларів, Але Геді була незадоволена: вона прагнула й могла зробити більше.

Актрису особливо хвилювала битва за Атлантику: країни “осі” топили тут сотні торговельних суден, чим порушували зв’язок Великої Британії з союзниками. В Америці почали замислюватися над створенням надточних торпед, та щоби їх скеровувати, потрібна була новітня система наведення. Завдання було непросте: система повинна була залишатися таємною, щоби ворог не міг перехопити чи заглушити сиґнал. Ніхто такого не очікував, але вирішення цієї проблеми знайшли не численні вчені, а красуня актриса.

На той час у США був популярним композитор Джордж Антейл і його “Механічний балет”, написаний для 16 фортепіано, двох роялів, дзвонів та ксилофону. Цей твір, головну тему якого почергово виконували одразу декілька інструментів, й наштовхнув Геді на ідею розробки радіокерованої системи наведення торпед.

Актриса розуміла, що проблема наявної системи полягала в тому, що вона працює на єдиній частоті і її легко глушить супротивник, тому передавати сиґнал треба множиною псевдовипадкових частот. Ось тут і став у пригоді Джордж Антейл – він мав “перекласти” сигнали для торпеди та датчика – помістити в них вали від піаноли з однаковим перфоруванням.

Згідно з задумом, зашифровані короткі сиґнали мали передаватися на різних частотах, що збило би супротивника з пантелику – в останній версії було використано 88 частот, за кількістю клавіш піаніно.

Влітку 1942 року винахідники отримали патент на таємну систему зв’язку, й Джордж безоплатно передав її урядові. Однак задум не було сприйнято серйозно: ідея сумістити піаніно та торпеду видалася божевільною. Врешті решт, попри неабиякий галас  у пресі, пропозицію Гейді і Джорджа відкинули.

Розчарована актриса повернулася до звичного способу життя й остаточно змирилася з думкою, що всіх цікавить лише її врода.

Невдовзі вона познайомилася зі своїм третім чоловіком, англійським актором Джоном Лодером. Декілька років Геді жила щасливо: вона була затребуваною актрисою та коханою дружиною. На жаль, і цей щасливий період тривав не надто довго – 1947 року Джон і Геді розлучилися. За словами акторки, до краху призвело те, що її чоловік був “посереднім актором і страшним нудярем”.

Ламар стала багатодітною самотньою матір’ю: з нею залишилися названий син та два малюки, що народилися від шлюбу з Лодером. Відчуваючи тягар відповідальности, Геді наполегливо шукала роботу й 1947 року отримала головну роль в високобюджетному фільмі Сесіла Демілля “Самсон та Даліла”. Актриса вважала цей фільм своїм останнім шансом й з роллю впоралася чудово, але також і зрозуміла, що “її поїзд відходить”. В усіх фільмах Ламар грала саму себе – красиву, недоступну й холодну, проте в Голлівуді настала епоха нових актрис, більш молодих і розкутих.

З бажання отримати стабільність Геді знову вийшла заміж, цього разу за Ернеста Стоффера, який був власником нічного клубу й вів вільний спосіб життя. Актриса вирішила, що зможе перевиховати велелюбного Ернеста, та її сподівання не справдились – цей шлюб скінчився також доволі швидко.

Геді, яка знову опинилася на одинці з собою, стала гарячково шукати можливість знятися в якомусь фільмі, однак  суміщати працю й догляд за дітьми виявилось набагато складнішим, ніж вона уявляла.

1952 року Геді з хлопчиками переїхала до Беверлі-Гілз, але спокійного життя не було й тут. “Моя голова немов би покоїлася на пласі, я постійно чекала гіршого. Найгіршим для мене було не знайти роботу” – згадувала Ламар.  – Я вже була непотрібною цій індустрії, зблякла й жодним чином не цікавила режисерів”.

Через втому від невизначеності, Геді почала виміщати зло на дітях. Їй видавалося несправедливим, що вона змушена все робити самотужки, тим більше, що виховання дітей давалося їй нелегко. Названий син в жодний спосіб не міг налагодити контакт з новими однокласниками. Поводився жахливо. Коли клопотів від нього побільшало, актриса відмовилася від нього. Розуміючи, що на ній все ще лежить відповідальність за рідних дітей, 1953 року Геді все ж знайшла того, з ким захотіла розділити ці турботи. Новим обранцем став нафтовий магнат Вільям Говард Лі й він перевіз усю родину до Техасу. Однак і цей шлюб завершився розлученням, до того ж доволі гучним: подружжя довго позивалося, адже чоловік не хотів позбуватися чималої суми, яку вимагала Ламар.

1963 року актриса  востаннє спробувала налагодити особисте життя – вийшла заміж за свого адвоката Льюїса Бойса, якого залишила через рік через його “страшну жорстокість та черствість”.

Геді завжди шукала стабільности та батьківської турботи, та цього їй не міг дати жоден з чоловіків. “Щоразу я вибирала чоловіків, котрі сприймали моє вміння думати як особисту образу, а моїм ідеалом завжди був батько – сильний, мудрий і який мене розумів, – розповідала Ламар. – Можливо, такий чоловік існував, але ми з ним таки не зустрілися”.

В 70-ті роки актриса почала жити відлюдно, її остаточно забули. Ім’я Ламар знову пролунало через майже 20 років, коли розробники стільникових телефонів почали шукати засоби налагодити якісний бездротовий зв’язок. Саме тоді винахід Геді та Джорджа отримало другий шанс – воно стало основою методу FHSS, необхідного для роботи GSM, Bluetooth и Wi-Fi. Про Ламар заговорили як про видатну винахідницю, навіть надали їй премію EFF Pioneer Award. Втім 83-літню актрису народне визнання вже не хвилювало.

Геді Ламар померла 19 січня 2000 року в ліжку у власному будинку в Орландо. Свою останню роль вона зіграла вже по смерті – в фільмі Георга Міша “Дзвінок Геді Ламар” є сцена, в якій діти актриси розвіюють її прах в Віденському лісі.

Вона так ніколи й не отримала належного визнання, хоча була не тільки красунею, але й цікавою, складною особистістю, – каже Георг Міш. – її називали уїдливою та марнославною, звинувачували в нехтуванні власними дітьми, та ніхто не міг збагнути її мотивів. Геді Ламар було затісно в межах її доби, я захоплююся  нею – не як актрисою, але як жінкою”.

 Марія КРАММ, Jewish.ru

Переклад Л. Ґ.