На хвилі «весни народів» національне життя галицьких русинів (українців) стало набирати обертів. Кульмінаційним моментом, поштовхом до подальшого поступу стало створення Головної Руської Ради – першої української національно-політичної організації, створеної в Галичині саме на хвилі «весни народів», на її гребені, можна сказати. Головна Руська Рада (яка спершу отримала назву Головне Галицько-Руське Собраніє) була створена другого травня 1848 року.

Мудрість і знання черпаємо із книжок. І про Головну Руську Раду, хоч і знав про неї в основних рисах, докладнішу інформацію почерпнув із книжки «Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань і книга кореспонденції», що її в 2002 році видав Інститут історії Церкви Українського Католицького Університету спільно з Центральним державним історичним архівом України у Львові. Це збірник базових документів, що стосуються Головної Руської Ради, це зібрана докупи документальна автентика. Хоча це й ніби «суха», спеціалізована книжка, проте вона мене не залишила байдужим. Я її читав, як захопливий детектив, боячись випустити якусь деталь, без якої хід подальших подій видавався б не цілком зрозумілим, а то й цілком незрозумілим. Гадаю, що опубліковані у книзі документи мали б привернути не лише мою вивихнуту увагу, а й увагу всіх, хто цікавиться генезою українського національного руху, зокрема й процесами національного відродження в Галичині.

Книга «Головна Руська Рада (18481851): протоколи засідань і книга кореспонденції» була підготована до друку в упорядкуванні Уляни Кришталович та Івана Сварника за загальною редакцією Олега Турія, і тоді й тепер актуального директора Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету. Збірник містить основні документи Головної Руської Ради – першої української національно-політичної організації, створеної в Галичині на «весняно-народній» хвилі.

Про буремні події «весни народів» 1848 року у Львові та Галичині загалом ми маємо доволі сухої інформації із відповідних підручників з історії, а також дещо пластичніші описи хоча б із прози Івана Франка. Проте непідробний аромат тих часів можливо відчути лише завдяки синхронним документам, якими, властиво, і є протоколи Головної Руської Ради.

Безліч цікавезної інформації довідуємося із тих документів, у першу чергу – із протоколів. І знову ж таки наголошую, що автентика з них аж пахтить. От, візьмімо щонайперший протокол, над яким є запис:

«Дѣянія

За тимчасового Головного Галицко-Руского Собранья во Львовѣ

Въ справах своихъ народныхъ».

Розпочинається цей перший протокол таким пасажем:

«Засѣданье первое

Въ забудованою святоюрскомъ

дня 20 Березня / 2 Мая 1848 о 6-той годинѣ по полудню сойшлися премноги Русины духовны и мірски. Всечестный крылошанъ и схоліархъ Михаилъ Куземскій, выбраный на предводителя, запросилъ, абы ся тіи списували, котры бы до сего Собранія належати хотѣли на слѣдующой оумовѣ:

а) щобы во всякой вѣрности к ъимператорско-царскому Величеству Фердинанду, конституційному Царю Галиціи и Володимїріи и къ Его Габсбургско-лотаринскимъ наслѣдникамъ,

б) оукрѣпляти и розвивати нашу руску народность такъ,

г) якъ въ прошеніи руского народа в Галиціи зъ дня 19 Березня [мається на увазі, квітня. – І. Л.] 1848 жадано, все же сіе на основініи Патента Конституційного, который кажду, то и нашу народность забеспечае, и который на собранья соизволяє.

Съ великою радостію вписувалися Русины и приставали на такое Собранье» [Головна Руська Рада (1848-1851): протоколи засідань… – С. 1].

Із цього протоколу взнаємо також, що, для прикладу, вже на тому першому засіданні Головної Руської Ради «въ забудованою святоюрскомъ», тобто в архікатедральному комплексі на Святоюрській горі, зачитувалася «Згадка на священника Маркіана Шашкевича, поборника руской народности» разом із віршем «Гей, кто Русинъ, веселися». Закінчується цей протокол пасажем:

«Около 9-той годины окончилася перва нарада, отспѣвалася пѣснь “Христосъ воскресе”. Потому многолѣтствовалося Царю Фердинанду, Преосв. Еп[иско]пу Григорію Яхимовичови и крылошану МихаилуКуземскому и всей собраной братіи, а за тимъ розойшлисмося».

Як бачимо, із цього протоколу можемо почерпнути інформацію навіть про те, що перше засідання Головної Руської Ради тривало біля трьох годин. Ніби дрібниця, та все ж.

Трішки згодом ця подія була автентично описана в пресі. «Зоря Галицка» (1848, 27 червня) у редакційній статті «О дѣланю Головнои Рады Рускои во Львовѣ» подала інформацію про генезу Головної Руської Ради, яка, отримавши санкцію державних і церковних властей та дочекавшись формальної правочинності конституційних свобод, розпочала свою діяльність. Окремо було наголошено на тому, що однією з основних причин її створення було намагання Польської Ради Народової «займовати ся не только справами своїми власными, але… всѣхъ мешканцѣвъ Галичины», що «найбольшимъ небеспеченьствомъ рускому народови грозило». [Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань… – С. XV].

Якщо із протоколами засідань більш-менш зрозуміло – лишень бери та читай, не без моралі і з задоволенням, то з книгою кореспонденції не все так відразу ясно – що ж то воно за штука. А ця книга кореспонденції у виданні «Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань і книга кореспонденції» є власне анотованим реєстром «вхідної» (за сучасним канцелярським жарґоном) кореспонденції. Із коротесеньких ремарок-анотацій дихає тією ж автентикою, тим же ароматом. Дізнаємося, зокрема, наскільки потужною була тоді на місцях підтримка ідеї «поділу Галіції» – на українську і польську частини. Або чого варті хоча б такі ремарки. Від львів’янина: «Трищаковскій вноситъ, би написи во Львовѣ по руски були». Чи з Бережан: «Аби в урядахъ або нѣмецка або руска мова була».

У протоколі першого засідання Головної Руської Ради, як бачимо вище, було згадано про «прошеніє руского народа» від 19 квітня того року. Мається на увазі петиція до цісаря Фердинанда І («Адрес Русинів»), до якої було включено прохання запровадити в усіх навчальних закладах Східної Галичини навчання «въ рускимъ язиці народномъ», а також говорилось про руську мову в державних установах і судах, зрівняння в правах руського та латинського духовенства, допуск русинів до всіх урядів. Тоді, 19 квітня 1848 року нечисленна депутація, до якої входили крилошанин Венедикт Левицький, канцлер консисторії Юліан Величковський (саме той, чиї вірші для дітей Маркіян Шашкевич увів у свою «Читанку») і троє представників Ставропігійського Інституту, вручила губернаторові Галичини та Володимирії графові Францові Штадіону для передачі найяснішому цісареві Фердинандові І той вікопомний «Адрес Русинів». Цю петицію напередодні підготував Михайло Куземський, а свої підписи під нею поставили найвідоміші та найвизначніші галицько-руські діячі на чолі з владикою Григорієм Яхимовичем. У тому «прошенії» (яке, за вимогами жанру, пересипане сервілістичними запевненнями у вірності тронові та Австрії) ще про жодні політичні вимоги не йшлося, а йшлося лишень про забезпечення прав руської (української) мови у школах, державних установах і судочинстві; не залишилися поза увагою і ґарантування рівноправності для греко-католиків, тобто католиків східної традиції (чи східного обряду, радше). Так чи інак, а цей «Адрес Русинів» став вагомим кроком на шляху створення Головної Руської Ради.

Установчі збори Головної Руської Ради відбулися другого травня 1848 року за дієвого сприяння актуального тоді губернатора Галичини та Володимирії графа Франца Зерафа Штадіона фон Вартгаузена та Таннгаузена. Відбулися «въ забудованою святоюрскомъ», тобто в консисторії Собору св. Юра. Через те, що митрополит Михайло Левицький тоді перебував в Унівському монастирі (своїй заміській резиденції), його функції виконував єпископ-помічник Григорій Яхимович. Саме він і керував тими установчими зборами Головної Руської Ради. Його ж обрали й головою, хоча фактичним провідником Головної Руської Ради став Михайло Куземський, його заступник

*Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань і книга кореспонденції / За редакцією Олега Турія; Упорядники Уляна Кришталович та Іван Сварник. – Львів: Інститут історії Церкви УКУ, 2002. – ХХХІV. – 270 с.

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”