***

Угорський поет Міклош Радноті (по-угорськи: Radnóti Miklós; автонім: Міклош Ґлаттер) народився п’ятого травня 1909 року в Будапешті в забезпеченій єврейській родині. Його мати, Ілона Ґросс, і брат-близнюк померли при пологах. У 12-літньому віці він втратив батька Якоба Ґлаттера, тож його далі виховували родичі. Перші вірші Міклош Радноті опублікував у збірнику «Календар» («Naptár», 1924). У 1927 році закінчив школу, рік провів у текстильному училищі в місті Лідерце в Чехословаччині. У 1928 році разом із друзями видав два числа власного літературного часопису, в якому надрукував два свої твори – «Крик чайки» («Sirálysikoly») і «Поезія бідності й ненависті» («Szegénységés gyűlölet verse»). У виданій наступного року антології угорської поезії було вже 12 віршів Міклоша Радноті. У 1930 році Міклош Радноті видав свою першу поетичну збірку «Вітання язичника» («Pogány köszönto»), в якій міститься протест проти світу насильства та брехні.У 1930–1934 роках Міклош Радноті навчався на філологічному факультеті Сеґедського університету за спеціальністю «угорська та французька мови». Під час навчання в університеті видав поетичні збірки «Гімн нових пастухів» («Újmódi pásztoro kéneke», 1931) і «Здіймається вітер» («Lábado zószél», 1933). «Гімн нових пастухів» був конфіскований за «образу церкви та підбурювання до бунту». Мажорні тони поетичних збірок «Молодик» («Újhold», 1935) і «А ти ходи, засуджений на смерть!» («Járkáljcsak, halálraítélt!», 1937, премія Ф. Ф. Баумґартена) у збірці «Крута дорога» («Merede kút», 1938) були замінені трагічними настроями. У 1935 і 1938 роках Міклош Радноті двічі з місячними візитами відвідував Париж. У середині 1930-х років був близьким до соціалістичного руху, глибоко пережив Громадянську війну в Іспанії, загибель Федеріко Ґарсії Лорки, відгукнувся на неї віршами. У 1936 році Міклош Радноті став співробітником комуністичного журналу «Думка» («Gondolat») і зблизився з лівим крилом журналу «Захід» («Nyugat»). На початку Другої світової війни в червні 1940 року був відправлений на примусові роботи, у червні 1942 року – вдруге. У травні 1943 року навернувся до католицизму, прийнявши хрещення в базиліці св. Іштвана, 18 травня був мобілізований до угорської армії, але як єврей був приписаний до частин, які не мали зброї, і відправлений на Український фронт. Після окупації німецькими військами Угорщини в ході операції «Марґарита» почалася кампанія з відправлення півмільйона угорських євреїв у табори смерті. Міклош Радноті був депортований другого червня 1944 року на територію Югославії, у трудовий табір біля сербського містечка Бор. Там Міклош Радноті написав, зокрема, вірш «Під’яремна хода» («Erőlte tettmenet»):

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Шаленець, хто на путь    упавши від знемоги,

поборе біль, встає    й волочить далі ноги.

Дарма, що шлях важкий,    знайшлася диво-сила:

він зводиться й іде –    канава не спинила.

А запитай: куди?    Як вижити вдалося?

Він відповість, що жде    дружина вдома й досі.

Не зна, сердега, що    в румовищі домівки

обпечені вітри    вляглися на долівку,

що знівечено сад,    що ниць упали стіни,

й жаска од болю ніч    укрила батьківщину.

Хай хоч обманну він    в душі надію множить,

що дім його вцілів    і він вернутись може.

Якби вернулось те:    на прохолоднім ґанку

гуде важка бджола    над розпочатим збанком,

в якому джем зі слив    пахучий, наче літо.

Мов яблуко оте,    що стиглістю налите,

білява Фанні жде    перед похилим тином,

та сонце лиш зайде –    і тінь найдовша гине…

А раптом все буде! –    бо місяць нині ранній!

Мій друже, змусь мене    устати! І я – встану!

(Переклав Іван Петровцій).

При наступі радянських військ і партизан Тіто 3200 інтернованих євреїв були відправлені в Гайденау, один із концентраційних таборів в системі Флоссельбурзького табору, пішим маршем через територію Югославії та Угорщини. Дорогою біля села Абда на заході Угорщини Міклош Радноті по-звірячому був побитий конвоїром, а потім застрелений і похований у загальній могилі. Сталося це десятого листопада 1944 року. Через півтора року при ексгумації його тіло було опізнане за нотатником із віршами останніх місяців життя. Його останки були перепоховані на цвинтарі в Будапешті. Останні вірші Міклоша Радноті були опубліковані у збірці «Піднебіння піниться» («Tajté koség», 1946).

Перу Міклоша Радноті належить і книжка автобіографічної прози «Під знаком Близнюків» («Ikrekhava», 1940).

Перекладав Міклош Радноті твори Верґілія, Жана Лафонтена, Артюра Рембо, Стефана Малларме, Ґійома Аполлінера, Поля Елюара, Блеза Сандрара. Переклади були надруковані у книжці «Вслід за Орфеєм» («Orpheus nyomában», 1942). Міклошу Радноті належать також переклади негритянських народних казок «Карунґа, володар мертв’яків» («Karunga, a holtakura», 1944).

Українською мовою окремі вірші Міклоша Радноті переклали Юрій Шкробинець, Іван Петровцій ([Вірші] // Всесвіт. – 1965. – № 4; Борський зошит: [Вірші] // Всесвіт. – 1982. – № 8).

 

***

Хорватський письменник Іван Ґоран Ковачич (по-хорватськи: Ivan Goran Kovačić) народився 21 березня 1913 року в селі Луковдол, неподалік від міста Врбовсков Горському Котарі, його батько Іван був хорватом, а мати Ружа – єврейкою (уроджена Кляйн). Середню школу відвідував у рідному селі, перші три роки реальної гімназії закінчив у Карловаці, звідки перебрався до Загреба. Після матури записався на славістику філософського факультету Загребського університету (1932), але незабаром покинув студії, інтенсивно зайнявся письменницькою та журналістською працею. Перше журналістське місце праці отримав 1936 року, був редактором культурних рубрик, насамперед у «Хорватській щоденній газеті» («Hrvatski dnevnik») і «Новинах» («Novosti»). У кінці 1942 року разом із Владимиром Назором приєднався до партизанів, став учасником народно-визвольної боротьби, брав участь у напружених маршах по Боснії, водночас інтенсивно займаючись писанням. У кінці червня і на початку липня 1943 року переховувався у східно-боснійському селі Врбіца від четників, які його вбили 13 липня поблизу Фочі. Місце його поховання залишилося невідомим, як він і передбачив у вірші-епітафії «Моя могила» («Moj grob»).

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Виступав Іван Ґоран Ковачич як поет, прозаїк, критик, перекладач. Друкувати вірші у різних молодіжних газетах Іван Ґоран Ковачич почав із 16-річного віку ще гімназистом, перша (і єдина видана за життя) його поетична збірка називалася «Лірика» («Lirika», 1932). Декілька наступних років інтенсивно працював над прозою. У1936 році опублікував збірку новел із селянського життя «Дні гніву» («Dani gnjeva»), яка принесла йому широку популярність. У збірці з семи новел він змальовував нужденне життя селянства. Пишучи про рідний Луковдол і його мешканців – маленьких людей, Іван Ґоран Ковачич із яскраво вираженим відчуттям соціальної справедливості, послуговуючись технікою ліричного реалізму, змалював ідилічні стосунки селян із природою, а теж усе те, що порушувало ці стосунки (несправедливість, політичні та господарські маніпуляції). Ліричний компонент ідилічного сприйняття рідного краю ще яскравіше вираження знайшов у його діалектних, кайкавських віршах зі збірки «Вогні та троянди» («Ognji i rože», вид. 1945). Мало хто з поетів міг так, як Іван Ґоран Ковачич у цій, посмертно виданій, збірці із такою майже дитячою допитливістю та безпосередністю заглибитися в красоти природи та в зовні простих віршах свої ліричні враження перенести й на читача (наприклад, у вірші «Білий міст» – «Beli most»). Посмертно вийшли також книжки Івана Ґорана Ковачича «Святий лихослов» («Sveti psovač») та «Есеї та оцінки» («Eseji i ocjene»).

Іван Ґоран Ковачич є поетом «полів світлих і полів темних». «Поля темні» відчуваються вже в його перших віршах, а темні мотиви смерті, крові та страждання з’являються майже постійно як у його поезії, так і в прозі, наприклад, у віршах «Очі Стєпана Радича» («Oči Stjepana Radića») та «Трупи мандрують» («Leševi putuju»), чи новелах «Смерть у черевиках» («Smrt u čizmama») та «Сім дзвонарів Матері Марії» («Sedam zvonara Majke Marije»). Ці темні мотиви дійшли до кульмінації у найзрілішому, найвідомішому творі Івана Ґорана Ковачича, поемі «Яма» («Jama»), яку він написав у партизанському загоні, що вів бойові дії проти німецьких частин сербських четників, які їх підтримували, в районі міста Лівно (Боснія і Герцеґовина). Глибока етичність і відчуття моральної та інтелектуальної відповідальності перед хорватським народом змушували його говорити про злочини, які чинилися і представниками його власного народу. Свій протест проти фашистських злочинців Іван Ґоран Ковачич виразив у вигляді мистецьки чудово побудованої поеми в десяти симетрично розташованих співах неоднакового обсягу, які творять чітку поетичну цілість. «Яма» написана одинадцятискладовим ямбом, її формальна довершеність і краса поетичного вислову «гармоніюють» із жахіттям, які натуралістично та драматично пережив ліричний суб’єкт. Твір присвячений пам’яті загиблих від рук фашистів, уперше поема була видана в 1945році, потому безліч разів перевидавалася. «Яма» вважається одним із найвизначніших творів хорватської та загалом югославської літератури XX ст., у Соціалістичній Федеративній Республіці Югославії вона входила до шкільної програми, її перекладено на більшість європейських мов, включно з українською. У партизанському загоні Іван Ґоран Ковачич написав також збірку «Хорватські вірші партизанки» («Hrvatske pjesme partizanke»). Якщо поетів земний слід є заметеним, схованим у легенді, то його мистецький слід і далі відчутний у хорватській літературі.

Іван Ґоран Ковачич перекладав твори Вільяма Шекспіра, Персі Біші Шеллі, Артюра Рембо, Сергія Єсеніна.

На честь Івана Ґорана Ковачича названа бібліотека містечка Карловац, йому встановлено ряд пам’ятників. Поль Елюар написав поему «Могила Ґорана Ковачича», у 1979році югославські кінематографісти зняли фільм «Іван  Ґоран Ковачич».

Окремі твори Івана Ґорана Ковачича українською мовою переклали Роман Лубківський, Захар Гончарук. Вірш «Ранок» був надрукований у збірнику «Слов’янське небо» (Львів, 1972), поема «Яма» –у журналі «Всесвіт» (1980,№ 8), вірші й та ж «Яма» – у виданні «Ядран: Збірник. З мов народів Югославії» (Київ, 1986).

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”