***

Хорватська поетка Весна Парун (по-хорватськи: Vesna Parun) народилася десятого  квітня 1922 року на острові Зларин біля адріатичного узбережжя у центральній Далмації (Королівство Югославія, тепер Хорватія). Її батько Анте походив із острова Првич, а мати Антиця – з острова Шолта. Батько був державним чиновником, якого часто переводили в різні місця, а деколи він залишався і без роботи, тож його діти (а було їх четверо) жили в доволі тяжких умовах. Тому Весна значну частину дитинства й молодості провела в тіток у Спліті, Біограді-на-Морі та Шибенику. Початкову школу закінчила на острові Віс, а до гімназії ходила у Шибенику та Спліті, де й закінчила її у 1940 році. Була зразковою ученицею, тож вже у 14-літньому віці підробляла вчителюванням. Восени 1940 року записалася на студії романістики на філософському факультеті Загребського університету. Коли почалася війна, вона втекла у Спліт, до Загреба повернулась у 1942 році. Тоді родина мешкала у Сесветах біля Загреба, де її батько працював у місцевій общині. Звідти її брат пішов у партизани і незабаром загинув. У той час вона часто хворіла. Після закінчення війни продовжила студії на філософському факультеті Загребського університету, але тоді записалася на чисту філософію. У 1947 році працювала на залізниці Шамац – Сараєво, захворіла тифом, у той же час переживаючи особисту кризу через нещасливе кохання, яке тривало від 1938 року. Це були причини переривання студій. Від 1962 до 1967 року жила в Болгарії, де вийшла заміж, розлучилася і пережила нову низку невдач. Відтоді жила переважно в Загребі та працювала вільним письменником. Але через півстоліття Весна Парун покинула свій скромний дім у Студентському містечку в загребській Дубраві і в 2000 році поселилася в СтубицькихТопліцах. Там ще в кінці 1970-х років познайомилася зі своєю найбільшою життєвою наставницею, простою жінкою Маґдіцою. У Стубицьких Топліцах відсвяткувала декілька останніх днів народжень і написала декілька книжок. Самотність і «відступництво» від сучасної культури обрала сама, не бажаючи нікому кланятися. Вона вважала, що «у школі можна було навчитися багато, і в початковій і пізніше в середній, і про граматику і про природознавство; менше про історію і про зорі на небі, а про людину та життя – зовсім нічого». За її власним зізнанням, провела дуже тяжке життя, від дитинства і далі, пережила більше болю і страждань, ніж радості. Весна Парун повністю віддалася літературній праці, ставши першою жінкою в хорватській літературі, яка жила виключно з літератури і для літератури. Померла Весна Парун на 88 році життя 25 жовтня 2010 року в селі Стубицькі Топліце.

Писати Весна Парун почала дуже рано, свого першого вірша «Весна» («Pramaljeće»), написаного на острові Віс, опублікувала в десятилітньому віці в газеті «Ангел-охоронець» («Anđeo čuvar»). Наступного вірша «Виклик» («Zov») опублікувала в 1938 році в часописі «Насіння» («Sjeme»), органі сплітської чоловічої класичної гімназії, головним редактором якого був Юре Каштелан. Вже в цьому вірші відчуваються провідні ідеї авторки: гімн життю, праці та хоробрості. Перша поетична збірка Весни Парун «Зорі й вихори» («Zore i vihori», 1947) отримала негативні відгуки соцреалістичних критиків, але вже тоді засвідчила фундаментальну особливість творчості поетеси – мальовничість і гармонію поетичної виразності. Ця збірка стала одним із поворотних пунктів у розвитку нової хорватської поезії. Потім вийшла збірка «Вірші» («Pjesme», 1948; під такою ж назвою вийшла і зовсім інша збірка у 1964 році). Починаючи з поетичної збірки «Чорна маслина» («Crna maslina», 1955; хорватська композиторка Івана Ланґ поклала на музику цикл із п’яти віршів із цієї збірки), провідною у творчості Весни Парун стає тема кохання.

Весна Парун належить до найвідоміших сучасних хорватських поетів. Вона є чи не найвидатнішою хорватською поеткою другої половини ХХ соріччя. Це місце у хорватській літературі зайняла завдяки вишуканості поетичного вираження, багатству тематики та творчій плідності. Поезія є справжньою домінантою Весни Парун, проте після другої поетичної збірки вона почала писати прозу та п’єси. Видала понад шість десятків книжок поезії та прози, були поставлені чотири її п’єси: «Марія і моряк» («Marija i mornar»), «Апсірт» («Apsirt»), «Ослячий острів, або людина людині осел» («Magareći otok, oliti homo homini asinus») і «Школа для волоцюг» («Škola za skitnice»). За свою літературну творчість Весна Парун отримала численні премії та відзнаки. За збірку «Вірші» у 1948 році отримала премію Матиці хорватської, за збірку «Чорна маслина» – премію міста Загреба (1955), премію «Поет року» (1959), річну премію ім. Владимира Назора (1959), за віршований роман для дітей «Кіт Чінгісхан і Міккі Трасі» («Mačak Džingiskan i Miki Trasi») – премію ім. Григора Вітеза (1968), у Парижі – Диплом за поезію (1970), у 1972 році як найуспішніший дитячий поет отримала премію ім. Йована Йовановича Змая (Змаjева награда) Матиці сербської в Новому Саді, премію ім. Владимира Назора за сукупний доробок (1982), Оливковий вінок і титул «poeta oliveatus» на фестивалі «Croatia rediviva: Ča, Kaj, Što – baštinski dani» на острові Брач (1995), грамоту «Високі жовті жита» («Visoka žuta žita») на поетичних зустрічах у Дреновцях за сукупний творчий доробок і вагомий внесок у хорватську літературу (2002), за збірку сонетів «Сльози мандрують» («Suze putuju», 2002) – премію ім. Тіна Уєвича (2003), Європейську літературну премію Літературної общини Вршаца (2010).

Поетична творчість Весни Парун різноманітна й суперечлива. У ранніх збірках переважають світлі настрої, оптимістичний пафос. У наступних збірках з’являються тьмяні тони, модерністська ускладненість метафор, навмисна приземленість. Загалом Весна Парун видала коло чотирьох десятків поетичних збірок: «Вірна видрам» («Vidrama vjerna», 1957), «Рабство» («Ropstvo», 1957), «Пусти відпочити» («Pusti da otpočinem», 1958), «Ти й ніколи» («Ti i nikad», 1959), «Корал, повернений морю» («Koralj vraćen moru», 1959), «Вершник» («Konjanik», 1961), «Ой, ранок» («Jao jutro», 1963), «Я була дитиною» («Bilasam dječak», 1963), «Вітер Тракії» («Vjetar Trakije», 1964), «Ґонґ» («Gong», 1966), «Відчинені двері» («Otvorena vrata», 1968), «Проклятий дощ» («Ukleti dažd», 1969), «Шляхом Маґди Ісанос» («Tragom Magde Isanos», 1971), «Сто сонетів» («Sto soneta», 1972), «І проходжу життям» («I prolazim životom», 1972), «Соромно мені померти» («Stid meje umrijeti», 1974), «Свинцевий голуб» («Olovni golub», 1975), «Апокаліптичні байки» («Apokaliptičke basne», 1976), «Любов біла кість» («Ljubav bijel akost», 1978), «Читач снів» («Čitač snova», 1978), «Карта Маґдіца» («Mapa Magdica», 1979), «Шум крил, шум води» («Šum krila, šum vode», 1981), «Сальто морталє» («Salto mortale», 1981), «Місто на Дурміторі» («Grad na Durmitoru», 1988), «Касфалпірова країна» («Kasfalpirova zemlja», 1989), «Місто індиґо» («Indigograd», 1990), «Вінки сонетів» («Sonetni vijenci», 1991), «Ходяча тринога» («Tronožackoj ihoda», 1993), «Зачарована чарівниця» («Začarana čarobnica», 1993), «Птаха часу» («Ptica vremena», 1996), «Сміх сильніший від смерті» («Smijeh od smrti jači», 1997), «Полин байки» («Pelin basne», 1998), «Губочка і губка» («Spužvica i spužva», 1999), «Політичне Валентинове» («Političko Valentinovo», 2000), «Гріх смерті» («Grijeh smrti», 2000), «Мозок у торбі» («Mozak u torbi», 2001), «Якби я було кораблем» («Da sam brod», 2002). Характерним для поетики Весни Парун є сонет «Слов’янська колискова» (із присвятою: Юрію Крижаничу, священику із Неделіща, полеглому під мурами Відня):

 

Спи, моє чадо! Спи, зернятко пшениці

в сонячнім кошику, доки весна

прийде в біленькій, мов сон, сніговиці

на берег, де світиться яровина.

 

Спи, моя зірко! На вишиваний ясик

соловейка забитого тобі покладу;

він тільки співати мав обов’язок,

та піймав його час у жменю тверду.

 

І він обернувся від крові сівби

в сяєво ниви та в гучне клекотіння

Сави і Влтави, Дунаю і Дону.

 

Не розтуляй же повік! Переспи

труби, і громи, і чорне каміння

слов’янського жахітного Єрихону.

 

(Переклав Дмитро Павличко).

 

Не пориваючи з романтично-ліричною поезією, від 1960-х років Весна Парун публікувала сатиричні вірші, спрямовані на обігрування політики й еротики.

Весна Парун видала цілу низку книжок поезії для дітей: «Качка Златка» («Patka Zlatka», 1957), «Сум і радість лісу» («Tuga i radostšume», 1958), «Заєць-мудрагель» («Zec mudrijan», 1958), «Черепашин панцир» («Kornjačin oklop», 1958), «Кіт на місяці» («Mačak na mjesecu», 1969), «Міккі Трасі та бабця Пім Бако» («Miki Trasi i baka Pim Bako», 1968), «Міккі славний капітан» («Miki slavni kapetan», 1970), «Карнавал у Куклиці» («Karneval u Kukljici», 1974), «Знайомство з днями малого Максима» («Poznanstvo s danima malog Maksima», 1974), «Ігри перед грозою» («Igre pred oluju», 1979), «Дванадцять розмальовок про псів» («Dvanaest slikovnicao psima», 1983), «Кульбабу хочу, а не мак» («Hoću ljutić, neću mak», 1983), «Журавель у школі» («Roda u školi», 1988), «Біля Купи горобчики вкупі» («Pokraj Kupek adsevrapci skupe», 1989), «Мій друг кажан» («Moj prijatel jšišmiš», 1990), «Колискова для поцілунку» («Uspavan kaza poljubac», 1995), «Крізь віконце зими» («Kroz prozorčić zime», 1995), «Бджола, веселка та млин» («Pčela, duga i mlin», 1997), «Три морські бешкетниці» («Tri morske pustolovke», 2000), «Морський візочок» («Morska kočijica», 2001).

Із прози Весна Парун видала такі книжки: «Під чоловічою парасолею» («Pod muškim kišobranom», 1987), «Кров свідків» («Krv svjedoka», 1988), «Хорватська королева» («Hrvatska kraljica», 1999) і «Ніч для злоби – моє життя у 40 мішках» («Noć za pakost – moj život u 40 vreća», 2001). Перу Весни Парун належать також збірка «Незакінчена мозаїка: Колонки, подорожні нотатки, літературно-критичні статті, есеї» («Nedovršeni mozaik: Feljtoni, putopisi, kritike, eseji», 1990) і монографія «Адріатичне море» («More jadransko», 2001).

Вийшли також «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1979), «Вибрані твори» («Izabrana djela», 1982) і «Вибір із творів» («Izbori z djela», 1995) Весни Парун.

Перекладала Весна Парун зі словенської, німецької, французької та болгарської мов. Її твори перекладені на багато мов.

У 1970-х рокахВесна Парун у складі делегації хорватських письменників відвідала Україну, зокрема Київ і Львів.

Українською мовою окремі вірші Весни Парун переклали Ліда Палій, Дмитро Павличко.

 

 

***

Хорватська письменниця Весна Крмпотич (по-хорватськи: Vesna Krmpotić) народилася 17 червня 1932 року у славному далматинському місті Дубровнику, звідки походить чимало відомих поетів. Середню освіту завершила у Спліті. Студіювала філософію та англійську мову на філософському факультеті Загребського університету. У 1961–1962 роках працювала редактором у літературній редакції Радіо Загреба, у 1962–1964 роках вивчала бенгальську мову на філософському факультеті університету в Нью-Делі. Зі своїм чоловіком, югославським послом, жила в Єгипті, США, Ґані. У 1967–1971 роках жила в Каїрі, де в неї народився другий син Ігор, який у чотири роки захворів на лейкемію. У 1980 році Весна Крмпотич вперше відвідала Сатью Саї Бабу (Sathya Sai Baba), який суттєво вплинув на її життя та творчість і про якого вона згодом написала роман «Бгаґаватар» («Bhagavatar», 1990). Наступного 1981 року переїхала до Акри в Ґані, де написала книжку «Пагорб над хмарами» («Brdoiz nadoblaka», 1987) про безуспішну боротьбу за синове життя. Ця книжка викликала велику прихильність читачів. Вже довший час Весна Крмпотич живе в Белграді. Товариство хорватських письменників у 2006 році висувало Весну Крмпотич на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Весна Крмпотич опублікувала декілька десятків поетичних збірок, зокрема такі: «Поезія» («Poezija», 1956), «Полум’я та свічка» («Plamen i svijeća», 1962), «Яма буття» («Jama bića», 1965),«Гарні розбіжності» («Krasna nesuglasja», 1969), «Вливання для Ігоря» («Ljevanica za Igora», 1978), «Двоїстість» («Dvojevanje», 1980),«Однина і двоїна» («Jednina i dvojina», 1981), «Шати віли» («Vilin svlak», 1983), «Орфелія» («Orfelija», 1987), «Твоя даність» («Tvojata kvoća», 1990),«Один до одного» («Unus ad unum», 1997), «Сім кроків навколо вогнища» («Sedam koraka oko vatre», 1998),«Інша сторона нічого» («Druga strana ničega», 2003). Декілька разів виходили книжки вибраних віршів Весни Крмпотич, зокрема такі: «Різнобій» («Raskorak», 1965), «Діалог» («Dvogovor», 1981), «Низька» («Niska», 1989). Хоча поетика Весни Крмпотич досить різноманітна, відносно характерним для неї є вірш  «Гола пісня»:

 

Боже ласкавий, я не погодилася на розлучення,

хоч те розлучення сталося в сні.

В ті часи, як мені сни будували, мене не питалися,

чи волію я жити на явині.

 

Боже ласкавий, я не погодилась бути неподібною до Тебе,

хай буде хтось інший не схож.

Хай би всі неподібності були незаперечними, як мудрі казали,

я не поступилася, не піддалася під лож.

 

Боже ласкавий, так здається мені.

Але, якщо знаєш і ховаєш од мене

моє відступництво й жахливе падіння,

то ж Ти, хто єднався зі мною в те лихоліття теменне,

візьми мене нині під своє володіння.

 

(Переклав Дмитро Павличко).

 

Весна Крмпотич є авторкою найбільшої поетичної збірки у світовій літературі. Це проект «108×108» (2006), тобто по 108 віршів у 108 книжках; загалом туди входить 11664 вірші. За цю «збірку збірок» Весна Крмпотич отримала у 2006 році премію Хорватської академії наук і мистецтв за літературу.

Результат пошуку зображень за запитом "Vesna Krmpotić"

Збірка «відносних віршів і прози» (своєрідне вибране) Весни Крмпотич вийшла під назвою «Полум’я незапаленої свічки» («Plamen neupaljene svijeće», 1987).Традицію синтезу прози й поезії у своїй творчості (в окремому виданні) Весна Крмпотич значно розвинула: протягом 1990–1995 років вийшло вісім книг її віршів у прозі «Сто вісім» («Stotinu i osam»).

Перу Весни Крмпотич належать книжки прози «Діамантовий фараон» («Dijamantni faraon», 1975), «Сорочка щасливої людини» («Košulja sretnog čovjeka», 1986), «Втрачені перли» («Izgubljeni biser», 1987), «Триокий з планети світла» («Troočica s planete svjetlosti», 1995),«Шлях Єдності» («Put Jednote», 1998). У Нью-Йорку Весна Крмпотич видала прозову книжку, написану англійською мовою, «Очі Вічності» («Eyes of Eternity», 1979).

Весна Крмпотич видала збірку есеїв і подорожніх нарисів «Індія» («Indija», 1965), есеїстичну книжку «Бенкет сонця й місяця» («Pirsunca i mjeseca», 1989),збірку досліджень «Це любов іде до нас» («To ljubav ide prema nama», 1993).

Комплект із шести книжок Весни Крмпотич «Між найкращими найкращі» («Među najljepšima najljepše») вийшов у 2006 році: «Підручник для президентів і підніжник для народу» («Priručnik za predsjednike i prinožnik za narod»), «Оповідки мудрагельки» («Priče mudrosnice»), «Байки» («Basne»),«Анекдоти й описи подій» («Anegdote i zgodopisi»),«Оповідки» («Priče»),«Казки» («Bajke»).

Також Весна Крмпотич підготувала видання «Що саме я хотіла тобою сказати: Мала віртуальна бібліотека хорватської любовної лірики» («Što samono htjela tobom reći: Mala virtualna knjižnica hrvatske ljubavne lirike», 2008).

Весна Крмпотич упорядкувала у власних перекладах антологію індійських літератур від найдавніших часів до XVII ст. «Тисяча лотосів», яка в Белграді вийшла під назвою «Hiljadu lotosa» (1971, 1972, 1987), а в Загребі – під назвою «Tisuću lotosa» (1994). В її упорядкуванні (і також у перекладі) вийшла антологія давньоєгипетської прози «Час, Озірісе» («Časje, Ozirise», 1976, 1989).

Весна Крмпотич написала декілька радіо-п’єс, які транслювалися у трьох містах: у Загребі – «Соло-квартет» («Kvartet solo», 1978) і «Фантоматика» («Fantomatika», 1979), у Белграді – «Вето» («Vetala», 1978), «Зачарований острів» («Začarani otok», 1979), «Королевине джерело» («Kraljičin zdenac», 1988) і «Марія і Марія» («Marija i Marija», 1990), у Сараєві – «Марко Кралєвич і Маурка-дівчина» («Marko Kraljević i Maurka djevojka», 1987) і «Залізна Голова» («Baš-čelik», 1987).

Весна Крмпотич отримала річну премію ім. Владимира Назора за 1975 рік, премію ім. Владимира Назора за сукупний доробок (1999), відзнаку Хорватської академії наук і мистецтв за заслуги в культурі (2008), премію ім. Тіна Уєвича (2013), низку інших нагород.

Українською мовою окремі вірші Весни Крмпотич переклали Ліда Палій (Голос води у ріці // Сучасність. – 1972. – № 3(135)),  Дмитро Павличко ([Вірші] // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Д. Павличка. – Київ, 2008).

 

Іван ЛУЧУК – для «Майдану»