***

Молдавський поет Григоре Вієру (по-молдавськи: Grigore Vieru) народився 14 лютого 1935 року в селі Перерита (тоді – жудець Хотин, Королівство Румунія, тепер – Бричанського району Республіки Молдова), в Бессарабії в сім’ї Павла та Євдокії (уродженої Дідик) Вієру, був у батьків єдиною дитиною. У рідному селі закінчив семирічну школу, завершив середню освіту в місті Липкани. Закінчив факультет історії та філології Кишинівського педагогічного інституту імені Іона Крянґе (1958). Ще студентом дебютував збіркою віршів для дітей «Тривога» («Alarmă», 1957). Після університету влаштувався на посаду редактора в газету «Ленінська іскра». У 1959 році одружився з Раїсою Наку, через рік у них народився син Теодор. Працював редактором у видавництві «Молдавська книга», в якому в 1961 році вийшли дві його збірки віршів для дітей. У 1963 році вийшла збірка віршів для дітей «Дякуємо за мир» («Mulţumim pentru pace»). У 1965 році у Григоре Вієру народився другий син – Келін. У 1973 році Григоре Вієру у складі письменницької делегації відвідав Румунію, зустрічався з редакторами румунської газети «Secolul XX» («XX століття»). Потім виходять збірки лірики «Мама» («Mama», 1975) та «Тому що люблю» («Fiind căi ubesc», 1979), книжка для дошкільнят «Бджілка» («Albinuţa», 1980). Загинув Григоре Вієру внаслідок дорожньої аварії, яка сталася вночі з 15 на 16 січня 2009 року неподалік від села Денчень Яловенського району. Помер у лікарні швидкої допомоги в Кишиневі 18 січня 2009 року.

Результат пошуку зображень за запитом "Григоре Вієру"

Нарикінці 1980-х років Григоре Вієру став активним учасником Руху за об’єднання Румунії та Молдавії. У 1989 році був обраний народним депутатом Молдавської РСР. Лірика Григоре Вієру пронизана мотивами патріотизму, любові до материнського слова, яскравим підтвердженням чого є вірш «Рідна мова»:

Однаковою мовою

всі люди плачуть,

сміється світ

однаковою мовою.

Та вгамувати біль і радість оспівати

ти можеш

тільки рідним словом.

 

Ти рідним словом

лиш

смієшся й плачеш зразу,

коли тебе торкне

дитяче сонне рученя.

Сміх обірвати,

осушити сльози

ти можеш лиш під загадом

своєї мови рідної.

 

Коли

уже не плачеш, не смієшся,

несила потішати чи співати –

тоді удвох

навік з землею рідною лишаєшся,

і матірною мовою

мовчиш.

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

Чимало молдавських композиторів написало пісні на слова Григоре Вієру («Poftim de intraţi», «Cine crede» та інші), та найбільше їх створила Юлія Цибульська («Soare, soare», «Clopoţeii», «Stea-stea, logostea», «Ramule-neamule», «Cîntînd cu iubire» та інші). Цикл пісень на вірші Григоре Вієру написав Олександр Муляр. У 1984 році фірма «Мелодія» в серії «Дискоклуб» випустила збірку пісень Анатолія Киріяка на вірші Григоре Вієру у виконанні Сільвії Киріяк, Штефана Петраке й Анастасії Лазарюк. Софія Ротару виконувала багато пісень на слова Григоре Вієру («Adio», «Amor», «Romantică» тощо).  Поет і сам складав пісенні мелодії («Săcreşti mare» тощо).

Григоре Вієру був лауреатом Республіканської премії комсомолу Молдавії ім. Б. Главана (1967), Державної премії Молдавської РСР (1978), премії «Геркулес» з літератури (1991), міжнародної премії ім. Лучіана Блаґи в галузі поезії (1992), спеціальної премії Спілки письменників Республіки Молдова (1994). Григоре Вієру був удостоєний почесного диплому Г. Х. Андерсена (1988), титулу «Народний письменник Республіки Молдова» (1992), медалі «Емінеску. 150 років від народження» (2000), почесного ступеня доктора наук Педагогічного університету ім. Іона Крянґе (2005).

Українською мовою окремі твори Григоре Вієру переклали Володимир Лучук, Іван Драч, Володимир Забаштанський, Тамара Коломієць, Віталій Коротич, Борис Олійник,  Дмитро Павличко та інші.

Вірші Григоре Вієру в українських перекладах друкувалися, зокрема, у виданнях «Весняні кодри: Молода поезія Молдавії» (Київ, 1973), «Молдавська радянська поезія» (Київ, 1975), окремими виданнями вийшли його книжки «Дойна»(Київ, 1985) і «Матері» (Київ, 1986).

 

 

***

Молдавський поет Іон Ватаману (по-молдавськи: Ion Vatamanu) народився першого  травня 1937 року в сім’ї Іона й Марії Ватаману в селі Костичани (тепер у Новоселицькому районі Чернівецької області), жудець Хотин, Королівство Румунія. Закінчив семирічну школу в рідному селі, освіту продовжив у школі сусіднього села Ванчикеуци, після її закінчення (1954) працював учителем в костичанській школі. У 1955–1960 роках навчався на хімічному факультеті Кишинівського університету. У 1962 році Іон Ватаману дебютував поетичною збіркою «Перші сніжинки» («Примий фулжь»). У 1971 році у Львівському університеті захистив докторську дисертацію з хімії. У 1973 році був призначений начальником лабораторії в Інституті хімії Академії наук Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. На цій посаді пропрацював до кінця життя. За час своєї кар’єри хіміка Іон Ватаману опублікував більше півтора сотні праць з аналітичної хімії. У 1989–1991 роках разом із поетесою Леонідою Ларі керував газетою «Glasul» («Голос»), першою газетою, яка за післявоєнний період виходила на основі латинської графіки. У 1991–1993 роках був редактором журналу «Columna» («Колона»). У 1990 році був обраний депутатом першого парламенту Республіки Молдова, де був головою Комісії з питань культури та культів.  Помер Іон Ватаману дев’ятого серпня 1993 року в Кипеневі.

Вірші Іон Ватаману друкував із 1957 року. Окрім дебютної, видав поетичні збірники «Монологи» («Монологурь», 1964), «У травах» («Ла мижло ку лербий», 1967), «Кохання до тебе» («Юбире де тине», 1981), «Маслина свічада» («Мэслину ло глин дий», 1983), «Бачити серцем» («А ведя ку инимэ», 1984), «Ранок яблуні» («Диминя цамэрулуй», 1986), «Банальні діалоги, або сумно й весело про людей» («Диалогурь банале, сау тристши весел деспре о амень», 1988) та інші. Автор книжки оповідань для дітей і юнацтва «Пригоди Атома» («Авентуриле луй Атомикэ», 1966) і збірок віршів для дітей «Життя слова» («Вяцаку вынтулуй», 1980) і «Зеленооке джерело» («Извораш ку окий верзь», 1985).

Результат пошуку зображень за запитом "Іон Ватаману"

Від 1990 року Іон Ватаману свої твори видавав латинкою, зокрема поетичну збірку «Так багато землі» («Atît demultal pǎmântului», 1990). Посмертно вийшли поетичні збірки «Покличте мене заспівати вам» («Sămăche mați săvăcânt», 2000) та «Іншого кохання нема» («Altiu bire nueste», 2001), книжки для дітей «Де мій слід?» («Unde-i urma mea?», 1994) і «Капризне дзеркало» («Oglinda mofturoasǎ», 2003), збірка есеїв «Творення на кості буття» («Zidire peo sul ființei», 2008) в серії «Сучасні румунські поети» («Poeți români contemporani»).

Іон Ватаману отримав бронзову медаль ВДНГ (1984), почесний диплом Президії Верховної Ради МРСР (1987), диплом Молдавського телебачення за цикл передач «Азбука моралі» («Абечеул моралей», 1989), медаль «Ветеран праці» (1991), почесне звання «Майстер літератури» (1992). Посмертно Іон Ватаману був удостоєний премії «Dacia» в галузі народного мистецтва (1995),  медалі Емінеску (1995),  Ордена Республіки (2010).

Кишинівський молодіжний театр здійснив постановку «Ранок яблуні» за поезіями Іона Ватаману (режисер В. Кепецине). Іон Ватаману перекладав з давньогрецької, англійської, української, російської, литовської, латиської мов. У перекладі Іона Ватаману вийшли збірки Волта Вітмена (1969), Роберта Фроста (1970), Яніса Райніса (1975), Імантса Зієдоніса (1982), антології давньогрецької поезії (1972), поезії негрів Америки (1973), американської поезії (1977), литовської поезії (1981). Вірші Іона Ватаману українською мовою переклав Анатолій Глущак.

Коли ми навесні 1985 року разом із Ромком Садловським здійснили поїздку-“експедицію” до Гагаузії (на півдні Молдови), то декілька днів провели і в Кишиневі. Зайшли в гості і до Іона Ватаману. Мій тато Володимир Лучук передав йому свою підписану збірку «Навстріч». Ватаману її уважно переглянув і попросив усно дослівно перекласти російською вірш «Ars poetica». Цю місію я доручив Ромкові (як «російському філологові»), але мусив ледь не на кожному кроці-слові його поправляти. Іон Ватаману якраз був у видимо мамурному стані (з яскраво вираженого перепою), бо день перед тим, як сам сказав, гучно відсвяткував свій день народження (як тепер я бачу, то йому стукнуло тоді 48 років, а я чомусь запам’ятав, що ніби то було після його ювілею). У великій кімнаті двостулкові двері щоразу гримали від перетягу, бо вікно було відчинене ледь не навстіж. Прислуговувала нам його дочка (майже, як і ми з Ромком, двадцятилітня, може, й трішки молодша). Коли мені наливала каву з високого кавника з викрученим дзьобиком, то мені відкрився її філіґранний бюст, вона своїми очима моментально зловила мій погляд, але не знітилася, а звабливо посміхнулася. Сказати, що вона була красунею – то нічого не сказати. Це була ультра-красуня, витончена й досконала, у порівнянні з нею Міла Йовович у «П’ятому елементі» є заготовкою. Ще й зараз її світлий образ постає деколи у мене перед очима, хоч ми не перекинулися навіть жодним словом.

Іван ЛУЧУК – для «Майдану»