***
До творчості сербського поета Васка Попи я маю сентимент ще зі студентської лави, коли обрав її предметом своєї дипломної роботи. Васко Попа заслужив багато високих оцінок. Наприклад, критик і також сербський поет Александар Петров писав: «Васко Попа належить до найбільших поетів, які будь-коли писали сербською мовою, і є одним із найвидатніших представників сучасної світової поезії».
Народився Васко Попа 29 липня 1922 року в містечку Гребенац у Воєводині. Його дитинство та юність пройшли у місті Вршац, де він закінчив початкову школу та гімназію. Після того записався на філософський факультет Белградського університету. Студії продовжив у Бухаресті та Відні. Під час Другої світової війни був ув’язнений у концентраційному таборі в Зренянині (який тоді називався Бечкерек). Після війни закінчив романське відділення філософського факультету Белградського університету (1949). У 1954–1979 роках працював редактором у видавництві «Нолит» у Белграді. У Вршаці 29 травня 1972 року заснував Літературну общину Вршац (Књижевна општина Вршац, КОВ), того ж року був обраний членом Сербської академії наук і мистецтв. Один із засновників Воєводинської академії наук і мистецтв (1979) у Новому Саді. Був одружений із уродженкою Вршаца Йованкою Сінґер (більш відомою як Хаша), викладачкою архітектурного факультету Белградського університету. Помер Васко Попа п’ятого січня 1991 року в Белграді, похований на Алеї заслужених громадян на Новому цвинтарі.
Перші вірші Васко Попа опублікував у «Літературній газеті» («Књижевне новине») і газеті «Боротьба» («Борба»). Дебютною збіркою стала «Кора» («Кора», 1953), яка разом зі збіркою «87 віршів» Міодрага Павловича вважається початком сербської післявоєнної модерної поезії. Перша збірка викликала широкий резонанс і справила великий вплив на наступні покоління сербських поетів. Потім вийшли збірки поезій «Лихо-поле» («Непочин-поље», 1956), «Довколишнє небо» («Споредно небо», 1968), «Вертикальна земля» («Усправна земља», 1972), «Вовча сіль» («Вучја со»), «Плоть» («Живо месо»), «Дім на дорозі» («Кућана сред друма») (всі три – 1975), «Розріз» («Рез», 1981). У рукописній спадщині залишилася незавершена збірка віршів «Залізний сад» («Гвоздени сад»), яка включала поетичний цикл «Мала скринька» («Мала кутија», 1984), незавершений твір «Гарне містечко В» («Лепа варош В»), цикл із п’яти віршів «Дурний Лала» («Луди Лала»; Лала – прозивне прізвисько селянина з Банату). У рукописі залишилося ще 19 віршів, а також книжка записів про мистецтво та мистців «Клубок» («Калем»). У 2002 році вийшла книжка «Румунські та інші вірші» («Румунске и друге песме»), де вперше були опубліковані деякі вірші, які він написав ще в молодості. Васко Попа відомий і як упорядник своєрідних антологій: народної творчості «Золоте яблуко» («Од злата јабука», 1958), поетичного гумору «Громовик» («Урнебесник», 1960) і поетичних сновидінь «Опівнічне сонце» («Поноћно сунце», 1962). Поезії Попи властиве філософське заглиблення в морально-етичні проблеми буття, гуманістична спрямованість, оригінальний сплав новітніх мистецьких тенденцій із фольклором і міфологією. Попри своє етнічне румунське походження, він витворив універсалії балканського міфологізму саме на сербському матеріалі. Варто зупинитися бодай на одному показовому прикладі. Серед сербів доволі поширеним є ім’я Вук (вовк); згадаймо хоча б основоположника сучасної сербської літературної мови Вука Караджича. У доробку Попи є не лише збірка «Вовча сіль», але й поетичні цикли «Поклоніння кульгавому вовкові» («Поклоњење хромоме вуку»), «Вовча земля» («Вучjа земља») та «Сліди кульгавого вовка» («Трагови хромога вука»). Вовк був верховним поганським божеством сербів, а за міфологічними уявленнями – сербський народ був «вовчим плем’ям». Підтвердження цьому знаходимо навіть в давньоукраїнських апокрифічних пам’ятках: «Куманинпардус, болгарин бик, сербин вовк». Елементи міфу про кульгавого вовка зустрічаються також у легендах, пов’язаних із особою сербського середньовічного діяча Сави Неманича, чия роль є вельми значною в створенні й утвердженні Сербської держави та церкви. Васко Попа наче перехрещує історичну символіку з міфічною, реконструює минуле за допомогою давніх міфів. Віктор Шкловський свого часу писав: «Міфи знаходяться в пам’яті людини, як інструменти в кузні: для роботи, а не для зберігання. Міфи відбираються за принципом вибудовування нової естетичної структури…». Із елементів естетичної структури Попи витворюється специфічний авторський балканський міфологізм. Подібним чином можна виділити хоча б суматризм сербського ж письменника Мілоша Црнянського чи сарматизм німецького письменника Йоганнеса Бобровського. Одним із головних у творчості Попи є цикл «Ігри» («Игре»). Це ціла панорама екзистенційних ситуацій, відношень і взаємозалежностей, організована навколо метафори гри. «Ігри» входять у систему якихось невинних, ностальгічних асоціацій з дитинством, фольклорним ліризмом. Це – архітектура кругового пекла, сконструйованого з уламків і залишків іграшок. Кінець ігор завжди показаний як безглуздя, порожнеча. І що характерно, кожен із гравців згоден, а можливо, і чомусь змушений грати до кінця. «Ігри» – за словами сербського поета Івана В. Лалича – це пекло без бунтівника. Натомість сербський літературознавець Славко Леовац писав, що в циклі «Ігри» йдеться про «вічну потребу людини у грі, щоб грою виразити і свій вибір, і поклик душі». Хоч би там що, а цикл «Ігри» – це протест проти безсилля перед смертю, протест, виражений через іронію. Закінчується цикл віршем «Після гри» («После игре»):
Врешті руки хапаються за живіт
Щоб живіт од сміху не луснув
Аж там нема живота
Одна рука ледь ледь піднімається
Щоб стерти піт із чола
Та немає чола
Друга рука на серці
Щоб серце з грудей не вискочило
Немає і серця
Опускаються руки
Безпорадні падуть на коліна
Та нема і колін
На праву долоню падає дощ
Із другої проростає трава
Отак воно
(Тут і далі переклад мій).
Для поетичної мови Васка Попи властиве також певне дитяче ставлення до світу, доволі щире, але й заодно обережне. Сербський дослідник Богдан Попович виділив три творчі потуги, які начебто складають триєдину сутність його поезії: «1) нейтральний поетичний суб’єкт, дещо наївний і по-дитячому мрійливий; 2) ясновидющий дикий предок; 3) цивілізований сучасник, на межі відчаю через усвідомлення всіх своїх переваг і вад». Поетові філософські погляди найцілісніше виражені в циклах «Кість кості» («Кост кости») й «Орлець» («Белутак»). Семантичний аспект поезій із згаданих циклів базується на персоніфікації неживого, того, що раніше належало до живої матерії. Поет залишається послідовним у наданні неживому властивостей живого. Наприклад, орлець (кварц, кремінь, родоніт), або «камінь-істота», як назвав його Міодраг Павлович, спроектований не лише сам на себе, а й на нас усіх. Цей камінь – орлець – ми сприймаємо як істоту виняткової чистоти та досконалості. Різні релігії по-різному висвітлюють суть цього каменю. Що стосується поезії Попи, то він відштовхується, либонь, від того значення орлеця, яке надають йому мусульмани. Вони рівно опівдні, за вимогами свого ритуалу, вмиваються. Якщо цього не можуть здійснити у відповідному місці, то шукають будь-яке підходяще для здійснення обряду місце, але найохочіше вибирають для умивання чисту протічну воду. Вважають, щоб вода у своєму природному плині перейшла через три орлеці на дні річки, і тоді вона, попри будь-яке забруднення, стає чистішою від джерельної. Серби мають повір’я, за яким орлецеві властива зцілювальна сила. На те місце, де вкусить бджола, треба прикласти вологий орлець, щоб воно не спухло. Орлецю приписують силу оберігати від усього злого. Використовують його і як талісман. Орлець зашивають у пелюшки немовляти, він приносить щастя і в ньому знаходять притулок душі небіжчиків. Хворого купають у воді, в якій переночували два орлеці, вийняті матір’ю або сестрою з дна річки. Те, що ці орлеці дістають з води до світання і з заплющеними очима, вказує на повір’я, що в них перебувають душі небіжчиків. Важкохворого так вводять у стан мерців, щоб потім його звідти вивести. Але попри ці незвичайні свої якості, орлець, як і людина, не може перемогти законів об’єктивного світу і мусить їм підпорядкуватися.
Наповнив себе собою
Щоб не об’їстися свого м’яса твердого
Щоб не стало зле
Спитай не бійся
Він хліба за це не просить
Скам’янілий в блаженних корчах
Чи не вагітний він часом
Чи не розродиться каменем
Або звіром або блискавицею
Питай скільки влізе
На відповідь не сподівайся
Сподівайся лише на ґулю
Або на другий ніс або на третє око
Або на хто зна що
(«Таємниця орлеця»– «Таjна белутка»).
Поезія Васка Попи має, за словами того ж Міодрага Павловича, «циклічну організацію». Сам Попа про це сказав: «Слова у вірші творять замкнене коло. Видно, що вони танцюють у колі, але не видно, навколо чого вони танцюють. Це слова у вірші творять картину джерела, з якого вони витекли і до якого тягнуться». Поезії творять цикли, цикли – збірки, а збірки створюють єдину мозаїчну картину. Ми не помилимося, коли скажемо, що Васко Попа писав не окремі вірші та книги, а одну-єдину книгу, яка постійно поповнювалася новими відкриттями, на які поет був такий щедрий.
Васко Попа є лауреатом численних югославських і зарубіжних літературних премій. Зокрема, він став першим лауреатом премії ім. Бранка Радичевича (Бранкова награда) за поезію, заснованої в Сремських Карловцях у 1954 році. У 1957 році отримав премію ім. Йована Йовановича-Змая (Змајева награда), у 1968 р. – Австрійську державну премію за європейську літературу, у 1976 р. – премію ім. Бранка Мільковича, у 1978 р. – премію АВНОЈ (Антифашистського віча народного визволення Югославії), у 1983 р. – премію ім. Скендера Куленовича тощо. У 1995 році у Вршаці була встановлена премія ім. Васка Попи за найкращу збірку віршів сербською мовою, яку вручають щороку в день його народження.
Поезії Васка Попи перекладені на багато мов народів світу, а сам він перекладав із французької мови.
Українською мовою окремі твори Васка Попи переклали Петро Марусик, Іван Лучук, Василь Махно ([Поезії] // Всесвіт. – 1973. – № 2; Із циклів «Ігри» та «Орлець» // Всесвіт. – 1989. – № 12; Кість кості // Форум. – 1996. – № 2; Верни мені мої шматочки // Сучасність. – 2006. – № 2; Цикли «Ігри», «Орлець», «Кість кості», «Верни мені мої шматочки» // Лучук І. Позичена дримба: Переклади, версії, переспіви, варіації. – Тернопіль, 2012)
***
Міодраг Павлович (по-сербськи: Миодраг Павловић, Miodrag Pavlović) є одним із найвидатніших сербських поетів другої половини ХХ століття.
Народився Міодраг Павлович 28 грудня 1928 року у воєводинській столиці Новому Саді (у тодішньому Королівстві сербів, хорватів і словенців). Через рік їхня родина переїхала до Белграда, де його батько був призначений директором Першого поштового відділення. Навчався спершу в середній школі ім. Янка Веселиновича, потім у Першій чоловічій гімназії, у Третій чоловічій гімназії вчився від третього до шостого класу, у Другій чоловічій гімназії пройшов сьомий і восьмий класи, але від випускних іспитів був звільнений. У 1947–1954 роках навчався на медичному факультеті Белградського університету. У той час вивчив декілька іноземних мов. Після студій працював у Третій лікарні Белграда, був постійним співробітником тижневика «НИН» («Недељне інформативне новине»). У 1960 році став драматургом у Народному театрі в Белграді, потім два десятиліття працював редактором у видавництві «Просвета». Від ранньої молодості цікавився літературою, поезією, драматургією, історією літератури та мистецтва, філософією. Першу подорож за кордон здійснив щойно у 1958 році, побував у Греції – відвідав Крит, Афон і Хіландар. Пізніше багато разів відвідував Італію, Францію, Англію, Німеччину, Голландію, Бельгію, Швейцарію, Іспанію, Єгипет, республіки колишнього Радянського Союзу. Читав лекції в університетах у Сполучених Штатах Америки, мандрував по Канаді й Австралії, Китаї та Індії, відвідав країни Східної Європи, Туреччину, Норвегію, Фінляндію. Міодраг Павлович був дійсним членом Європейської академії поезії. У 1978 році став членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв, у 1985 році – її дійсним членом. Був одним із академіків, які підписали «Відозву проти війни» («Апел против рата»), опубліковану 18 листопада 1991 року. Був одним із виконавців останньої волі видатної сербської письменниці Ісидори Секулич. Останні десятиліття життя провів переважно у Туттлінґені в Німеччині, де й помер 17 серпня 2014 року.
У 1952 році Міодраг Павлович опублікував свою першу поетичну збірку «87 віршів» («87 песама»), яка вважається переломною в новітній сербській поезії. Вона повністю визначила подальший життєвий шлях Міодрага Павловича. Збірка «87 віршів», всупереч соцреалізму, декларувала неосюрреалістичний протест. Своєю першою збіркою, яка тоді вважалася «ідейно-політичною єрессю», Міодраг Павлович установив новий тип сербської поезії. Вже від своєї першої поетичної збірки Міодраг Павлович посів провідне місце у сучасній сербській поезії. Потім вийшли ще такі його поетичні збірки: «Стовп пам’яті» («Стуб сећања», 1953), «Октави» («Октаве», 1957), «Молоко давнини» («Млеко искони», 1963), «Велика Скіфія» («Велика Скитија», 1969), «Нова Скіфія» («Нова Скитија», 1970), «Прощодари» («Хододарје», 1971), «Світлі й темні свята» («Светли и тамни празници», 1971), «Велика Скіфія та інші вірші: Вибрані та нові вірші» («Велика Скитија и друге песме: Изабране и нове песме», 1972, 1996), «Весняні свята» («Заветине», 1976), «Ланки ланцюга» («Карике», 1977), «Співи на Вирі» («Певања на Виру», 1977), «Втечі по Сербії» («Бекства по Србији», 1979), «Вибрані вірші» («Изабране песме», 1979), «Ясновидиця» («Видовница», 1979), «Дивне чудо» («Дивно чудо», 1982, 1989), «Золота сварка» («Златна завада», 1982), «Наслідок» («Следство», 1985), «Поезія» («Поезија», 1986), «Святогірські дні та ночі» («Светогорски дани и ноћи», 1987), «Оборона нашого міста» («Одбрана наше града», 1989), «Вхід у Кремону» («Улазак у Кремону», 1989, 1995), «Книга давніх літер» («Књига старословна», 1989, 1991), «Простодушності» («Безазленства», 1989), «Він» («Он», 1989), «Осквернена космологія» («Cosmologia profanata», 1990), «Есей про людину» («Есеј о човеку», 1992), «Вірші про дитинство та війни» («Песме о детињству и ратовима», 1992), «Книга горизонту» («Књига хоризонта», 1993), «Небо в печері» («Небо у пећини», 1993, 1996), «Сходовий майданчик» («Међу степеник», 1994), «Вибрані та нові вірші» («Изабране и нове песме», 1996), «Нове ім’я прокляття» («Ново имеклетве», 1996), «Освячення вірша: Вибір із поезії» («Посвећење песме: Избори з поезије», 1996), «Вибрані вірші» («Изабране песме», 1996), «Сербія до кінця віку» («Србија до крајавека», 1996), «Вчення про душу» («Наук о души», 1998), «Із Христом не зморгнувши» («С Христом нетремице», 2000, 2001), «Райські вислови» («Рајске изреке», 2007), «Життя в ярузі» («Живот у јарузи», 2006), «Життя в ярузі – ктиторова мрія» («Живот у јарузи – ктиторов сан», 2007), «Питав я світло» («Питао сам светлост», 2009), «Неспіврозмірності старі й нові» («Несразмере старе и нове», 2010). Томи «Поезія І» («Поезија І») і «Поезія ІІ» («Поезија ІІ») вийшли в рамках кількатомника вибраних творів Міодрага Павловича (1981). Вийшли три томи «Давнина» («Искон»), «Джерело» («Извор») і «Доробок» («Исход») у рамках десятитомника зібраних творів Міодрага Павловича (1999–2000). В одній з останніх збірок Міодрага Павловича («Райські вислови») є вірш «Про речі головні» («О стварима основним»), з якого яскраво проступає авторова світоглядна позиція:
Про речі головні всі знаємо те ж саме
Навряд чи потрібно щоб нас підучував
батько чи наставник хтось у переході
або ясновидець який стукає у двері
рівноправна в кожному з нас сутність
одне на інше схожі наші буття
і повторюється голос що з дерева нас спокушає
у тому ж просторі дихає людина
і змій яким вона гидує
лишень невідомо якою була первісність
і тому на нас спадає темнота тьмуща
Як було в раю?
Можливо вже там почалося вигнання
питається людина дивлячись увись
на Те що сидить чи стоїть
і мружиться доки слова вислуховує наші
(Переклад мій, як і три наступні в «Додатку»).
Із прози Міодраг Павлович видав збірки оповідань «Міст без берегів» («Мост без обала», 1956, 1982) і «Важливі люди» («Битни људи», 1995), романи «Друге пришестя» («Други долазак», 2000), «Бухта Афродіти» («Афродитина увала», 2001), «Королева Тьми» («Краљица Таме», 2001) і «Бісівські вихори» («Бесовски вртлози», 2006), книжку автобіографічної прози «Узурпатори неба» («Узурпатори неба», 2000, 2004).
У доробку Міодрага Павловича є ціла низка есеїстичних книжок: «Терміни поезії» («Рокови поезије», 1958), «Вісім поетів» («Осам песника», 1964), «Щоденник піни» («Дневник пене», 1972), «Поезія та культура» («Поезија и култура», 1974), «Поетика модерного» («Поетика модерног», 1978), «Руйнівники та весільчани» («Ништитељи и свадбари», 1979), «Нові малярські роки Мічі Поповича» («Нове сликарске године МићеПоповића», 1979), «Природна форма і характер» («Природни облик и лик», 1984), «Малярство Младена Србиновича» («Сликарство Младена Србиновића», 1985), «Обрядовий і розмовний твір» («Обредно и говорено дело», 1986), «Поетика жертовного обряду» («Поетика жртвеного бреда», 1987, 1996), «Розмова про ніщо» («Говор о ничем», 1987), «Храм і перетворення» («Храм и преображење», 1989), «Читання замисленого» («Читање замишљеног», 1990), «Есеї про сербських поетів» («Есеји о српским песницима», 1992), «Нариси про народну та давню сербську поезію» («Огледи о народној и старој српској поезији», 1993), «Приготуйся говорити» («Спреми да се говориш», 2014).
Перу Міодрага Павловича належать дві п’єси: «Ігри безіменних» («Игре безимених», 1963) і «Кроки в підземеллі» («Кораци у подземљу», 1991).
Міодраг Павлович видав такі книжки подорожніх нотаток: «Китай – око мандрує» («Кина – око на путу», 1982, 1995), «Шляхи до храму» («Путеви до храма», 1991) і «Відчиняються хіландарські двері» («Отварају се хиландарске двери», 1997). Під назвою «Далекі передпокої: Подорожні нотатки – Китай, Індія, Європа» («Далека предворjа: Путописна проза – Кина, Индиjа, Европа») вибрані подорожні нариси вийшли окремим томом у рамках десятитомника зібраних творів Міодрага Павловича.
Міодраг Павлович є упорядником таких антологійних видань: «Антологія сучасної англійської поезії» («Антологија модерне енглеске поезије», 1957, 1975; спільно з С. Бркичем), «Антологія сербської поезії від ХІ століття до сьогодні» («Антологија српског песништва од ХІ века до данас», 1964; до 1998 р. вийшло дев’ять перевидань), «Поезія європейського романтизму» («Песништво европског романтизма», 1969, 1979), «Антологія ліричної народної поезії» («Антологија лирске народне поезије», 1982, 1989) і «Битва на Косові» («Бој на Косову», 1989).
Міодраг Павлович отримав велику кількість літературних премій і нагород; серед них – премія Спілки сербських письменників, Жовтнева премія міста Белграда за драматургію (1963), премія ім. Йована Йовановича-Змая за поезію (1969) за збірку «Велика Скіфія», Золотий вінець Струги (1970), премія ім. Бранка Радичевича (1978) за збірку «Ясновидиця», Жовтнева премія міста Белграда за творчий доробок (1991), премія ім. Тодора Манойловича (1992), премія «Ramonda Serbica» (1995), премія ім. Десанки Максимович (1996), премія ім. Владислава Петковича-Діса (1996), премія ім. Вука Караджича (1998), Корона деспота Стефана Лазаревича (2001), Європейська премія за поезію Літературної общини міста Вршаца (2003), Європейська премія за поезію міста Мюнстера (2003) за перекладену німецькою мовою збірку «Вхід у Кремону» («Einzug in Cremona», 2002), окрім того – премія ім. Раде Драїнаца, премія ім. Йована Дучича, премія ім. Лази Костича, премія ім. Джордже Йовановича за внесок у літературну критику та теорію, премія видавництва «Нолит», Золотий хрест Князя Лазаря, Золотий ключ міста Смедерева тощо.
Чудовий знавець сербської та європейської поезії, блискучий есеїст, Міодраг Павлович став одним із найвпливовіших поетів післявоєнної сербської поезії. Вірші та есеї Міодрага Павловича перекладені всіма європейськими та деякими східними мовами. Окремими виданнями вийшли, зокрема, такі книжки: «Sobowtóry» (1964, Варшава, польською), «Kroky ve vedlejim pokoji» (1967, Прага, чеською), «Gedichte» (1968, Франкфурт-на-Майні, німецькою), «Hid a sammibe» (1969, Будапешт, угорською), «La voix sous la pierre» (1970, Париж, французькою), «Караници» (1971, Скоп’є, македонською), «Versuri» (1972, Бухарест, румунською), «Počiatok básne» (1973, Братислава, словацькою), «The Conqueror in Constantinople» (1976, Нью-Йорк, англійською), «Svetli in temni prazniki» (1977, Любляна, словенською), «Pesmi» (1977, Любляна, словенською), «Mit i poezja» (1979, Краків, польською), «Jasne i ciemne swięta» (1980, Краків, польською), «Tren wojownika» (1982, Лодзь, польською), «Singing at theWhirlpool» (1983, Торонто, англійською), «The Slavs beneath Parnassus» (1985, Лондон, англійською), «A Voice Locked in Stone» (1985, Торонто, англійською), «Suite» (1986, Монтеро, французькою), «Le miracle divin» (1988, Лозанна, французькою), «Fényesés esöt ét unnepek» (1988, Будапешт, угорською), «Gloriare versului» (1989, Новий Сад, румунською), «Links» (1989, Торонто, англійською), «Нощен полет» (1989, Софія, болгарською), «Gesänge auf dem Wirbel» (1990, Тюбінґен, німецькою), «Светли и темни празници» (1990, Скоп’є, македонською), «Opfer und Tempel» (1993, Ґрац – Відень, німецькою), «Die Tradition der Finsternis» (1994, Вайсах-ім-Таль, німецькою), «Buch der Horizonte» (1995, Тюбінґен, німецькою), «Cosmologia profanata» (2003, Відень, німецькою), «Paradiesische Sprüche» (2007, Відень, німецькою), «Mißhelligkeiten, alteundneue» (2011, Ляйпціґ, німецькою). Німецькою мовою був перекладений роман Міодрага Павловича «Бухта Афродіти» («Die Bucht der Aphrodite», 2003).
Із Міодрагом Павловичем ми бачилися лишень один раз. Це було 30 вересня 2007 року у Белграді, коли я був гостем (єдиним з України, до слова) 44-ої Міжнародної зустрічі письменників. Після насиченого дня, екскурсії на руїни давньоримського міста Ілюмінаціум над Дунаєм, увечері в ресторані «Дедінє» у самісінькому центрі сербської столиці була ще вечірня забава. І от до мене підсідає дідок і хоче познайомитися. Каже, що взнав, що я з України, а його дочка працює зараз в Києві, чи то в німецькому посольстві, чи то в Ґете-інституті (бо живе вона в Німеччині, і він сам там переважно також живе). Те і се. Представилися. А виявляється, що то сам Міодраг Павлович. Досить довго з ним розмовляли, десь понад пів години. І про поезію, і про нього, і про його приятеля Васка Попу, і про поетичні антології, і про різне.
Додаток
Міодраг Павлович
СОН ПРО СОН
Сон прийшов до мене
наче доведений:
хоче переночувати
на правильному місці
в помилковий час.
Недоладність у тому
що його не зустрічає
те Я
яке його снить
лише хтось інший
якийсь немова
виходить до дверей
і обіймає його ніжно
з навпаки
ПЕРЕД ДЗЕРКАЛОМ
Ось і я
перед дзеркалом
у колишній квартирі
Негоже
з’явитися невбраним
у своєму старому краї
Мені здається що лежу
на якійсь велетовій
долоні
І знову ж хоче мене скинути
доки чекаю на їжу
Але я вбираюся
переодягаюся
в те що знайшов
у шафі
А голизну свою
неп’янку
залишаю збоку
ОДА ПРОФАНА
Найкраща зі всіх вістей є зараз між нами:
не мусово більше вдягатися у святкове вбрання!
Ані не зобов’язаний ніхто пертися постійно вгору.
Святкування були тимчасовими,
вкінці виливається воля якогось іншого Розуму.
Не наше стриміння обвитися посвяченням.
Добра є рівнина, а на ній один стілець.
На стільці нехай хтось одинцем сидить,
чинячи все що треба, щоб час собою жертвував.
І всім тим, що у часі було б корисне.
Нам зараз корисне лише невміння.
(Переклав восьмого лютого 2011).
На світлині: Іван Лучук і Міодраг Павлович, 30 вересня 2007 року, Белград, 44 Міжнародна зустріч письменників.