***

Міро Ґавран (по-хорватськи: Miro Gavran) є чи не найвідомішим сучасних хорватським письменником, принаймні драматургом. Його книжки витримали майже дві сотні видань на батьківщині й за кордоном. За його драмами й комедіями поставлено понад дві сотні вистав по цілому світі, відвідало їх більше двох мільйонів глядачів.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Народився Міро Ґавран третього  травня 1961 року в селі Горня Трнава (Бродсько-Посавский реґіон). Міро Ґавран закінчив студії драматургії в Академії театру, кіно й телебачення в Загребі. Від своїх 20 років Міро Ґавран мешкає в Загребі, від 1993 року працює як професійний письменник. Працював драматургом і режисером у театрі «ITD», де в 1990 році заснував сцену «Сучасна хорватська драма», відтоді провів понад тридцять курсів драматургічної майстерності. Засновник, керівник і постійний автор театру «Epilog» (1995–2001). Одружений з акторкою Младеною Ґавран, з якою у 2002 році заснував театр «GAVRAN». Їхній син Яків студіює акторську майстерність. Міро Ґавран був ідейним натхненником і головним редактором літературного часопису «Приплив» («Plima», 1993–1996).

Дебютував Міро Ґавран у 1983 році п’єсою «Креонтова Антігона» («Kreontova Antigona») у драматичному театрі «Gavella» у Загребі. У цій драмі Міро Ґавран по-мистецьки сильно викрив політичні маніпуляції. Через три роки драмою «Ніч богів» («Noć bogova») тематизував стосунки мистця і влади у тоталітарному суспільстві. Потім написав цикл п’єс, найважливішою темою яких стали стосунки чоловіка з жінкою. Міро Ґавран створив велику кількість жіночих образів, його героїні одночасно і сильні, й емоційні.

Міро Ґавран написав понад сорок п’єс. Із цих театральних текстів ватро виділити такі: «Любові Джорджа Вашинґтона» («Ljubavi Georgea Washingtona»), «Чехов Толстому сказав прощай» («Čehov je Tolstoju rekao z bogom»), «Потрібен новий чоловік» («Tražise novi suprug»), «Найдовший день Марії Терезії» («Najduži dan Marije Terezije»), «Королі та конюхи» («Kraljevi i konjušari»), «Як убити президента» («Kako ubiti predsjednika»), «Шекспір і Єлизавета» («Shakespeare i Elizabeta»), «Пацієнт доктора Фройда» («Pacijent doktora Freuda»), «Чоловік моєї дружини» («Muž moje žene»), «Шевці» («Papučari»), «Коли помирає актор» («Kad umire glumac»), «Забудь Голлівуд» («Zabora vi Hollywood»), «Все про жінок» («Sve o ženama»), «Все про чоловіків» («Sve o muškarcima»), «Водії на всі часи» («Vozači za sva vremena»), «Готель Вавилон» («Hotel Babilon»), «Заборонений сміх» («Zabranjeno smijanje»), «Таємниця Ґрети Ґарбо» («Tajna Grete Garbo»), «Паралельні світи» («Paralelni svjetovi»), «Нора сьогодні» («Nora danas»), «Пари» («Parovi»), «Лялька» («Lutka»), «Найдурніша вистава на світі» («Najluđa predstava na svijetu») та інші.

До цього часу відбулося понад півтори сотні театральних прем’єр за п’єсами Міро Ґаврана на батьківщині та по цілому світі: в Загребі, Роттердамі, Маріборі, Вашинґтоні, Парижі, Кракові, Софії, Бомбеї, Буенос-Айресі, Любляні, Печі, Братиславі, Ватерфорді, Афінах, Сараєві, Новому Саді, Подгориці, Мостарі, Відні, Будапешті, Баутцені, Тірані, Ріо-де-Жанейро…

У своїх ранніх прозових текстах Міро Ґавран описує життя у хорватській провінції, змальовуючи молодих людей, своєрідних антигероїв, які зберігають позитивне ставлення до життя, хоча стикаються з несправедливістю та важкими випробуваннями. Це найкраще відображено в романі «Забутий син» («Zaboravljeni sin», 1989), головним героєм якого є двадцятилітній морально спустошений молодик. Міро Ґавран написав також романи «Як ми ламали ноги» («Kakosmo lomili noge»), «Клара» («Klara»), «Марґіта, або Подорож у минуле життя» («Margita ili putovanje u prošliživot»), «Юдита» («Judita»), «Хреститель» («Krstitelj»), «Понтій Пілат» («Poncije Pilat»), «Одинокий свідок краси» («Jedini svjedok ljepote»), «Кафчин товариш» («Kafkin prijatelj»). Деякі з цих психологічно-екзистенційних романів інспіровані Біблією, у них Міро Ґавран намагається біблійних героїв наблизити до сприйняття сучасних читачів, тому його радо читають віруючі й атеїсти, знаходячи в тих романах універсальні гуманні послання.

Видав Міро Ґавран і збірку коротких оповідань «Малі незвичайні люди» («Mali neobični ljudi»).

Міро Ґавран є автором книжок для дітей і молоді «Всячина у моїй голові» («Svašta u mojoj glavi»), «Як тато завоював маму» («Kako je tata osvojio mamu»), «Закоханий по вуха» («Zaljubljen do ušiju»), «Щасливі дні» («Sretni dani»), «Прощальний лист» («Oproštajno pismo»), «Рольові ігри з головою і хвостом» («Igrokazi s glavomi repom»), «Спроба забути» («Pokušaj zaboraviti»), «Вчителька зі снів» («Profesorica iz snova»). Ці книжки радо читають і дорослі. За «Всячину у моїй голові» Ґавран отримав премію ім. Івани Брлич-Мажуранич, за «Щасливі дні» – премію ім. Мато Ловрака, а за «Вчительку зі снів» – спеціальну премію Міжнародного фестивалю літератури для дітей і молоді в Софії (Болгарія).

Міро Ґавран написав сценарії телевізійних фільмів «Дід і баба розлучаються» («Djed i baka serastaju») і «Заборонений сміх» («Zabranjeno smijanje»).

Театральні та прозові твори Міро Ґаврана включені до багатьох антологій і хрестоматій у Хорватії і за кордоном, його творчість вивчають в університетах цілого світу.

У лютому 2005 року професор Сараєвського університету Ґордана Музаферія видала монографію «Театральні вистави Міро Ґаврана» («Kazališne igre Mire Gavrana»), у якій на трьох сотнях сторінок аналізує 34 тексти Міро Ґаврана, написані для театру.

Навесні 2007 року німецьке видавництво «Anton Hiersemann» у Штуттґарті, яке за останні півстоліття кожного третього року видає антології найкращих світових драматичних творів, включила в черговий випуск три п’єси Міро Ґаврана: «Креонтова Антігона», «Любові Джорджа Вашинґтона» і «Ніч богів». У цьому ж випуску вміщені також твори таких авторів: Д. Едґар, Дж. Фоссе, М. Фрейн, П. Гандке, Е. Єлінек, Н. Ля Буте, С. Мрожек, Я. Реза, Т. Стоппард, Дж. Таборі.

Своєрідним феноменом є Ґавранфест (Gavranfest) – фестиваль, на якому йдуть виключно вистави за творам Міро Ґаврана. Єдиним автором у Європі, якому персонально присвячений театральний фестиваль, є саме Міро Ґавран. Ґавранфест заснований у 2003 році в театрі Яна Піларіка у Трнаві в Словаччині. У 2013 році фестиваль передислокувався в Народний театр у Кракові в Польщі.

Перший Ґавранфест відбувся у лютому 2003 року. Йшли такі вистави словацьких театрів: «Ніч богів» («Divadlo Jana Palarika», Трнава), «Любові Джорджа Вашинґтона» («Divadlo V», Братислава), «Чоловік моєї дружини» («Divadlo Jonaša Zaborskeho» і «Divadlo Alexandra Duchnoviča», Пряшів), «Любові Джорджа Вашинґтона» («Divadlo Jozefa Gregora Tajovskeho», Зволен), «Потрібен новий чоловік» (театр Факультету драматичних мистецтв Академії мистецтв, Банська Бистриця).

Другий Ґавранфест відбувся у жовтні 2004 року. Йшли такі вистави: «Все про жінок» («Divadlo Jana Palarika», Трнава, Словаччина), «Чехов Толстому сказав прощай» (театри «Cheminas Paralleles» і «Ecole Florant», Париж, Франція), «Забудь Голлівуд» («Slovačko komorno divadlo», Мартін, Словаччина), «Чоловік моєї дружини» («Teatr Ludowy», Краків, Польща), «Креонтова Антігона» і «Любові Джорджа Вашинґтона» («Slovensko ljudsko gledališče», Целє, Словенія), «Як убити президента» («Teatar ITD», Загреб, Хорватія).

Третій Ґавранфест відбувся 23–26 жовтня 2006 року. Йшли такі вистави: «Все про чоловіків» («Divadlo Jana Palarika», Трнава, Словаччина), «Любові Джорджа Вашинґтона» («Narodni divadlo», Брно, Чехія), «Потрібен новий чоловік» («Divadlo WEST», Братислава, Словаччина), «Все про жінок» («Mestno gledališče Ljubljansko», Любляна, Словенія), «Коли помирає актор» («Divadlo Jonaša Zaborskeho», Пряшів, Словаччина), «Заборонений сміх» (театр «GAVRAN», Загреб, Хорватія).

Четвертий Ґавранфест відбувся у лютому 2009 року. Йшли такі вистави: «Шевці» (театр «GAVRAN», Загреб, Хорватія), «Все про жінок» («Kazalište STUDIO DVA», Прага, Чехія), «Все про чоловіків» («Teatr Ludowy», Краків, Польща), «Забудь Голлівуд» (театр «BRETT», Відень, Австрія), «Все про чоловіків» («Divadlo Jana Palarika», Трнава, Словаччина).

П’ятий Ґавранфест відбувся 26 червня – 1 липня 2013 року. у Кракові в Польщі в Народному театрі («Teatr Ludowy») на сцені «Під Ратушею» («Pod Ratuszem»). Йшли такі вистави: «Все про жінок» (театри «Badow» і «Nowy», Лодзь, Польща), «Готель Вавилон» («Teatr Ludowy», Краків, Польща), «Пацієнт доктора Фройда» (театр «GAVRAN», Загреб, Хорватія), «Все про жінок» («Teatr Ludowy», Краків, Польща), «Любові Джорджа Вашинґтона» (театр «LA MY», Прага, Чехія), «Чоловік моєї дружини» (театр «Scena Poniedziałek», Щецін, Польща).

Міро Ґавран є лавреатом більше двох десятків літературних і театральних премій у Хорватії та за кордоном, між ними і премії «Central European Time» (1999), яку присуджують найкращим середньоєвропейським письменникам за творчий доробок, і премії «Europskikrug» (2003) за культивування європейських цінностей у своїх творах. Дворазовий лавреат премії «Вечірньої газети» («Večernji list») за коротке оповідання. Чотирикратний лауреат премії в галузі драматургії ім. Марина Држича Хорватського міністерства культури за п’єси «Коли помирає актор», «Заборонений сміх», «Нора сьогодні» i «Найдурніша вистава на світі». За роман «Кафчин товариш» отримав премію Хорватської академії наук і мистецтв.

Міро Ґавран є найпопулярнішим хорватським драматургом першого десятиліття третього тисячоліття. У проміжку між 2000 і 2010 р. його п’єси були поставлені більше 110 разів у різних країнах: у Хорватії та Словаччині – по 16, у Польщі – 14, у Чехії – десять, у Німеччині – шість, у Боснії й Герцеґовині та Франції – по п’ять, в Індії та Словенії – по чотири, у Болгарії, Греції та Росії – по три, в Албанії, Австрії, Італії, Латвії, Литві – по дві, в Україні та шести інших країнах – по одному. В Україні п’єса «Чоловік моєї дружини» була поставлена у харківському театрі «Post Scriptum» і львівському театрі імені Марії Заньковецької.

Українською мовою окремі твори Міро Ґаврана переклав Юрій Лисенко (Усе про жінок // Молода Україна. – 2003. – № 2).

Із Міро Ґавраном ми познайомилися у 2000 році в Загребі (в приміщенні Товариства хорватських письменників на площі Бана Єлачича), розмовляли тоді неодноразово з ним, він подарував і підписав мені чимало книжок. Намічалися певні проєкти, яким так і не судилося бути здійсненими, а шкода.

 

 

***

Хорватський і боснійський письменник Мілєнко Єрґович (по-хорватськи: Miljenko Jergović) народився 28 травня 1966 року в боснійській столиці Сараєві. Закінчив студії філософії та соціології на філософському факультету Сараєвського університету. Його літературний талант виявився вже в дебютній поетичній збірці «Обсерваторія “Варшава”» («Opservatorija Varšava», 1988), за яку він отримав премії ім. Івана Ґорана Ковачича та ім. МакаД іздара. Потім Мілєнко Єрґович видав ще такі поетичні збірки: «Чи вчить цієї ночі в цьому місті хтось японську» («Uči li noćasneko u ovom gradu japanski», 1990), «Небесна команда» («Himmel Comando», 1992), «По заледенілому мості» («Preko zaleđenog mosta», 1996), «Гаусмайстер Шульц» («Hauzmajstor Šulc», 2001), «Айва 1983» («Dunje 1983», 2005), «Вибрані вірші Нани Мазутха» («Izabrane pjesme Nane Mazutha», 2011). Характерним для поетики Мілєнка Єрґовича є вірш «Загублений перстень»:

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Мій кузен Руді у Фойниці миє золото

Взуває чоботи, бреде через річку, форель його ходу впізнає

Бо щоліта, як настає липень, а за ним серпень

Мій кузен Руді у Фойниці проводить відпустку

Ріка й місцевість однаково звуться, декого це дивує

Це нагода заплутатися добряче

Від плутанини він лікує цей світ, миючи золото

Замість ловити рибу, збирати суниці й шукати гриби під буками

Він збирає золото в річці, яка була золотою

Більше не є, бо шукачі втратили віру

Мій кузен Руді має стільки віри, що по церквах її продавати може

Коли назбирає достатньо золота, перстень йому зробить

Найкращий ювелір у місті

І тоді він вночі покотить його вздовж нашої вулиці

І хто знайде – тому й дістанеться.

 

(Переклала Катерина Калитко).

 

Шостого  січня 1992 року Мілєнко Єрґович послав із Сараєва написаного спільно з чотирма однодумцями відкритого листа президентові Хорватії Туджману, згодом став працювати в тижневику «Недільна Далмація» («Nedjeljna Dalmacija») спершу журналістом, а потім і заступником головного редактора. У 1993 році переселився до Загреба. Тепер живе в селі під Загребом.

Його перша, найвідоміша й найуспішніша збірка оповідань про хаотичне повсякденне життя в охопленій війною Боснії та Герцеґовині «Сараєвське “Мальборо”» («Sarajevski Marlboro», 1994) забезпечила йому міжнародне визнання. За цю збірку Мілєнко Єрґович отримав премії ім. Еріха Марії Ремарка та ім. Ксавера Шандора Джальського. Потім Мілєнко Єрґович видав такі збірки оповідань: «Карівани» («Karivani», 1995), «Мама Леоне» («Mama Leone», 1999), «Іншалла, Мадонно, іншалла» («Inšallah, Madona, Inšallah», 2004), «кішка людина пес» («mačka čovjek pas», 2012). Окремими виданнями вийшли новели Мілєнка Єрґовича «Б’юїк Рівера» («Buick Rivera», 2002), «Фріляндер» («Freelander», 2007), «Волга, Волга» («Volga, Volga», 2009). Вийшло декілька книжок вибраних оповідань Мілєнка Єрґовича: «Сараєвське “Мальборо”, Карівани та інші оповідання» («Sarajevski Marlboro, Karivani i drugepriče», 1999), «Рабія і сім ангелів» («Rabija i sedam meleka», 2004), «Другий поцілунок Ґіти Данон» («Drugi poljubac Gite Danon», 2007), «Танґо-бал та інші оповідання» («Tangobal i druge priče», 2010).

Мілєнко Єрґович написав романи «Палати з горіхового дерева» («Dvori od oraha», 2003), «Слава во вишніх» («Gloria in excelsis», 2005), «Рута Танненбаум» («Ruta Tannenbaum», 2006), «Срда співає в сутінках, на Трійцю» («Srda pjeva, u sumrak, na Duhove», 2007), «Батько» («Otac», 2010), «Пси на озері» («Psi na jezeru», 2010), «Роман про Коріну» («Roman o Korini», 2010), «Вілімовський» («Wilimowski», 2012).

За спостереженням Катерини Калитко, всі великі романи Мілєнка Єрґовича стартують із дуже приватних історій та розгортаються в історичні полотна. «Палати з горіхового дерева» – пам’ять дубровницької родини, прочитана у зворотньому напрямку, від 2001 до 1878 року, жива панорама ХХ ст. «Рута Танненбаум» – історія єврейської дівчинки, маленької акторки, якій навіть слава не допомогла врятуватися з-під колеса історії. А роман «Срда співає в сутінках, на Трійцю» – позірно детективна історія, розслідування смерті малої циганки Срди Капурової, вуличної танцівниці; проте ця історія дивовижним чином оживляє, осмислює цілу історію колишньої Югославії, а оповідачами виступають п’ятеро героїв, які втілюють екстреми тієї самої югославської ідентичності, про яку Мілєнко Єрґович ніколи не втомлюється писати.

МілєнкоЄрґович видав збірки статей, оглядів та есеїв «Нацистський бонтон» («Naci bonton», 1998) і «Жертви мріють про велику воєнну перемогу» («Žrtve sanjaju ve  likuratnu pobjedu», 2006), есеїстичні збірки «Історична читанка» («Historijska čitanka», 2001), «Історична читанка 2» («Historijska čitanka 2», 2004) і «Мускат, цитрина й куркума» («Muškat, limun i kurkuma», 2011).

В один рік вийшли збірки газетної хроніки та колонок «Загребські хроніки» («Zagrebačke kronike», 2010), есеїв та інтерв’ю «Боснія та Герцеґовина, майбутнє незакінченої війни» («Bosna i Hercegovina, budućnos tnezavršenog rata», 2010; у співавторстві з Іваном Ловреновичем), проектів, шкіців і начерків «Чи пам’ятає світ Оскара Шмідта» («Pamti li svijet Oscara Schmidta», 2010).

У доробку Мілєнка Єрґовича є також п’єса «Кажеш ангел» («Kažeš anđeo», 2000).

У 2012 році Мілєнко Єрґович отримав польську літературну премію «Анґелус» за роман «Срда співає в сутінках, на Трійцю».

Катерина Калитко дала таку характеристику постаті Мілєнка Єрґовича: «Етнічний хорват Єрґович, який народився і виріс у Сараєві, а нині живе та працює в Загребі – найуспішніший письменник Західних Балкан. Він є водночас яскравим представником хорватської та боснійської літератур, носієм югославського світогляду і борцем із хорватськими стереотипами. Його обожнюють або ненавидять, із його історіями починають день і не можуть заснути, він проникливо описує війну в рідній Боснії та не дає дрімати національній совісті в Хорватії – настільки невтомно, що йому часом закидають ворожість. Проте головна зброя Міленка Єрґовича – хірургічний гуманізм. Він однаково тонко працює з колективною пам’яттю і з родинною історією, однаково вражаюче описує відчуження і ворожнечу, що спалахує від дрібної іскри. Каже, що пише завжди про ідентичності, а європейська критика уперто пророкує йому Нобеля».

Питання, чи станеться колись літературний «балканський бум» в Європі, Мілєнко Єрґович прокоментував таким чином: «Я в нього не вірю, з низки причин. Наші літератури, особливо на пост-югославському просторі, спустошені всіма видами націоналізму та західними літературними модами, що на літературній продукції відбилося доволі депресивно. Окрім того, якщо говорити про Хорватію, більшість сучасних хорватських письменників не визнають такого очевидного факту, як розташування Хорватії на Балканах. Отже, участі в якомусь ”балканському бумі” взяти вони не можуть. Щоправда, на просторах колишньої Югославії є письменники, які просто мусять перекладатися і читатися. Перелічу кількох: Драґо Янчар зі Словенії, Мірко Ковач із Хорватії, Давид Албахарі та Светислав Басара з Сербії… Всі вони блискучі прозаїки і дуже свідомі люди. Можливо, вони могли б спровокувати ”балканський бум”?».

На запитання Катерини Калитко «Чи може література щось врятувати у цьому світі та житті?» Мілєнко Єрґович відповів: «Література, звісно, не може нічого врятувати. Але література є єдиним сенсом цього світу та життя. Все інше більш чи менш безглузде. Все інше – це просто тривалі страждання, страх та ущербність… Це, звісно, у вимірі суспільному. Але й у приватному вимірі, з перспективи особистісної, окрім літератури є ще тільки одна по-справжньому важлива річ у людському житті: бути щасливим і любленим у вузькому колі людей, яких любиш сам».

Мілєнко Єрґович став одним із найвідоміших у світі хорватських письменників, його твори перекладені більш ніж двадцятьма мовами.

В Італії вийшли його книжки «Сараєвське “Мальборо”» («Le Marlboro di Sarajevo», 1995, 2005), «Карівани» («I Karivan», 1997), «Мама Леоне» (2002), «Гаусмайстер Шульц» («Hausmajstor Šulcilc usto de della memoria», 2004), «Б’юїк Рівера» (2004), «Палати з горіхового дерева» («La dimora di noce», 2006), «Іншалла, Мадонно, іншалла» («Insallah, Madona insallah», 2007), «Фріляндер» (2010), «Срда співає в сутінках, на Трійцю» («Aldì di Pentecoste», 2011), «Волга, Волга» (2012).

У Франції вийшли такі книжки Мілєнка Єрґовича: «Сараєвське “Мальборо”» («Le Jardinier de Sarajevo», 1995, 2004), «Б’юїк Рівера» (2004), «Палати з горіхового дерева» («Le Palais ennoyer», 2007), «Фріляндер» (2009), «Рута Танненбаум» (2012).

У Німеччині побачили світ такі книжки Мілєнка Єрґовича: «Сараєвське “Мальборо”» («Sarajevo Marlboro», 1996, 2009), «Карівани» (1997), «Мама Леоне» (2001, 2007, 2008), «Б’юїк Рівера» (2006, 2007, 2008), «Палати з горіхового дерева» («Das Walnusshaus», 2008, 2010, 2011), «Фріляндер» (2010, 2011), «Волга, Волга» («Wolga, Wolga», 2011, 2013).

У США та Великобританії були видані книжки «Сараєвське “Мальборо”» («Sarajevo Marlboro», 1997, 2004), «Рута Танненбаум» (2011), «Мама Леоне» (2012).

В Іспанії вийшли книжки «Сараєвське “Мальборо”» («El jardinero de Sarajevo», 1999), «Карівани» («Los Karivan», 2000), «Мама Леоне» (2003), «Б’юїк Рівера» (2005), «Палати з горіхового дерева» («La casa de nogal», 2007), «Фріляндер» (2012). Каталонською мовою вийшла книжка «Сараєвське “Мальборо”» («El Jardiner de Sarajevo», 1999).

У Болгарії вийшли «Сараєвське “Мальборо”» («Sarajevo Marlboro», 1998) і «Б’юїк Рівера» (2011).

В Угорщині вийшли «Сараєвське “Мальборо”» («Szarajevoi Marlboro», 1999) і «Рута Танненбаум» (2009).

У Македонії вийшли «Сараєвське “Мальборо”» («Сараевско Марлборо», 1999), «Мама Леоне» (2011), «Батько» («Татко», 2012), збірка вибраних віршів «Зміна часу» («Промена на времето», 2013).

У Польщі були видані «Б’юїк Рівера» (2003), «Рута Танненбаум» (2008), «Фріляндер» (2009), «Срда співає в сутінках, на Трійцю» («Srda śpiewa o zmierzchu w Zielone Świątki», 2011), «Батько» («Ojciec», 2012).

У Словенії побачили світ «Сараєвське “Мальборо”» (2003), «Мама Леоне» (2003), «Б’юїк Рівера» (2005), «Палати з горіхового дерева» («Dvorci iz orehovine», 2006), «Рута Танненбаум» (2007), «Історична читанка 1» («Zgodovinska čitanka 1», 2009), «Історична читанка 2» («Zgodovinska čitanka 2», 2009), «Срда співає в сутінках, на Трійцю» («Pleše v somraku», 2012).

У Литві вийшов роман «Палати з горіхового дерева» («Riešutme dži orūmai», 2006).

У Білорусі вийшли «Сараєвське “Мальборо”» («Сараеўскае мальбара», 2011), «Іншалла, Мадонно, іншалла» («Іншала, Мадона, іншала», 2012).

Збірка «Сараєвське “Мальборо”» вийшла в Португалії («Marlboro Sarajevo», 2004), Туреччині («Sarajevo Marlboro», 2001), Чехії («Sarajevské Marlboro», 2008).

Новела «Б’юїк Рівера» вийшла в Швеції (2004), Фінляднії (2005), Нідерландах (2006).

У Словаччині вийшла п’єса Мілєнка Єрґовича «Кажеш ангел» («Vravia, anjel», 2006).

Українською мовою окремі твори Мілєнка Єрґовича переклали Катерина Калитко, Соломія Вівчар, Оксана Охрім-Брезвин, Наталя Чорпіта: «Прощення» (Потяг 76: Балканський експрес. – Чернівці, 2007), «Вільний» (Кур’єр Кривбасу, 2013, № 278/280), «Історії про людей і тварин» (Київ, 2013), «Рута Танненбаум» (Харків, 2014), «Срда співає в сутінках, на Трійцю» (Київ, 2014).

У вересні 2014 року на Форумі видавців у Львові ми познайомилися особисто з Мілєнком Єрґовичем (у «тунелі» перед театром «Воскресіння»), але розмовляли дуже коротко, він пішов на свою презентацію, а я – повернувся на відзначання своєї презентації (звідки вирвався з компанії колєґ, ми засідали з Мироном Ґудзом, Андрієм Тузяком і Богданом Келеманом в «Бамбулі» у Кривій Липі). Здається, я йому таки сказав, що скомпонував про нього енциклопедичну статтю. Або ж ні.

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”