***

Гагаузький письменник Дмитрій Кара-Чобан (Dmitriy Kara-Çoban) народився 27 травня 1933 року в селищі Бешалма (тоді – жудець Кагул, Королівство Румунія) на півдні Бессарабії, в Буджаку, де розташовані хоч і нечисленні, проте компактні поселення гагаузів. Був одинаком у бідній селянській сім’ї. Ще в ранньому віці вирішив покинути рідні місця. Він і його друг Мина Кьося, який також став гагаузьким поетом, вирушили до Харкова навчатися в будівельному технікумі. Звідти його забрали відбувати військову службу на Далекому Сході. Потім працював учителем, бібліотекарем, вступив до художнього училища, а згодом у 1959 році – до Літературного інституту імені Максима Горького в Москві, ставши першим професійним гагаузьким письменником. У цьому ж році дебютував добіркою віршів у збірнику «Буджацькі голоси» («Буджактан сесляр»), який відкрив епоху гагаузької професійної літератури. Дебютна поетична збірка Дмитрія Кара-Чобана «Перше слово» («Илклаф») вийшла 1963 року. Звичаї й обряди гагаузів живуть у віршах цієї збірки. Органічною для них є фольклорна форма «маані», яку поет використовував із молодості. Багато віршів із «Першого слова» стали народними піснями.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

 

Потім вийшли збірки «Під низькою стелею» (1965), «Мрії» (1968), «Натхнення» (1969), «Варіації» (1970), «Покликання серця» (1972) та інші. Вже в дебютній збірці «Перше слово» відчуваються основні риси творчості Дмитрія Кара-Чобана – щирість, свіжість сприйняття, тонке та глибоке знання рідної мови та культури. Оригінальність сприйняття навколишнього світу притаманна багатьом віршам Дмитрія Кара-Чобана, прикладом може слугувати хоча б вірш «Зелене полум’я»:

 

Крони дерев круг мене –

полум’я се зелене.

 

Зеленими крилами вітер

роси на зелах витер.

 

Зелень яруг, як брагу,

сотає зелену спрагу.

 

Мов підвладний зеленому змію,

серцем зеленим хмелію.

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

Проза Дмитрія Кара-Чобана зберігає ліпші якості його поезії, головно – простоту та ясність. Він прагнув до цього та досягав граничної лаконічності вислову. Мінімум яскравих художніх деталей осявають розповідь, запам’ятовуються назавжди. Діалоги є рідною стихією Дмитрія Кара-Чобана у прозі, саме в них присутні репліки, слівця та фольклорні звороти його рідних місць. Героям Дмитрія Кара-Чобана, навіть якщо це люди вельми прості та малоосвічені, притаманна глибока внутрішня культура. За приклад може слугувати оповідання «Марія». Дівчина, яку всі люблять за гарну натуру, потрапляє в халепу. Її хлопець захопився іншою, але Марія відмовляється навіть присоромити суперницю: «Коли я бачу, що люди крадуть одне в одного щастя, мені хочеться постригтися в черниці…». Одним із прозових кумирів для Дмитрія Кара-Чобана була Урсула Ле Ґуїн. Персонажі Дмитрія Кара-Чобана були частиною його самого або ж частиною навколишнього життя. До письменника, який більшість життя прожив у Бешалмі, йшли люди, як до цілющого джерела.

Дмитрій Кара-Чобан був обдарованим у різних галузях мистецтва. На початку 1960-х років він почав знімати фільми про бешалминське життя, не лише документальні, але й ігрові короткометражки. Сценарист, режисер, актор, він створив цикл із понад двадцяти фільмів під загальною назвою «Гагаузькі новели».

Одним із виявів творчого обдарування Дмитрія Кара-Чобана був живопис. Він малював картини з юності до самої смерті. Особливо вдавалися йому в живописі, як і в літературі, портрети. Дмитрій Кара-Чобан – напрочуд тонкий та одухотворений художник, його полотна світяться зсередини. Проте ставлення Дмитрія Кара-Чобана до своєї творчості було надто самокритичним. Якось Дмитрій Кара-Чобан взяв молот і на друзки розбив гіпсові скульптури, над якими працював упродовж багатьох років.

Протягом тридцяти років Дмитрій Кара-Чобан збирав по крихтах етнографічні матеріали. Зібравши багатющу колекцію, він створив у Бешалмі перший у світі історично-етнографічний музей гагаузів. Музей був відкритий у 1966 році, у ньому Дмитрій Кара-Чобан виконував функції директора, фотографа, оператора, скульптора, художника, наукового та музейного працівника. Під кінець життя Дмитрій Кара-Чобан скаржився, що його музей перетворили на примітивну етнографічну виставку.

Наступного дня після передчасної смерті дружини Зінаїди Миколаївни Дмитрій Кара-Чобан покінчив із собою, кинувшись під поїзд. Сталося це восьмого  жовтня 1986 року (селище Бешалма, Комратський район, Молдавська РСР; тепер в Автономному територіальному окрузі Гагаузія в Молдові). Подружжя поховане у спільній могилі в Бешалмі.

Українською мовою окремі вірші Дмитрія Кара-Чобана переклав Володимир Лучук ([Вірші] // Весняні кодри: Молода поезія Молдавії. – Київ, 1973; Біля входу в Парнас // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987).

Під час поїздки-«експедиції» до Гагаузії навесні 1985 року ми з Ромком Садловським добралися до Бешалми таким чином. Зі Львова приїхали потягом до Кишинева. Провели там кілька днів, письменник Андрей Бурак поселив нас у майстерні художника Ґлебуса Саїнчука. З Кишенева автобусом добралися до Комрата, а звідти вирушили пішки, а потім підсіли на попутну фіру, запряжену одним конем. У Бешалмі знайшли Дмитрія Кара-Чобана. На подвір’ї його обійстя (не огородженого жодними парканами, відкритого навсібіч) нас зустріла його жінка, ми представилися тощо. Її чоловік у глибині подвір’я, за рідкими деревами, на межі городу, якраз рубав дрова. Коли почув про нас і побачив, то якось заметушився, побіг до хати, пополоскав рот одеколоном, а тоді вже вийшов вітатися та знайомитися. Ми перекусили з дороги, випили по доброму дзбанку домашнього вина. Дуже багато він нам розповів про гагаузів. Взяв ровер (на який при нас так і не сідав, а лише вів його) і повів нас на екскурсію Бешалмою, на закінчення викликали працівницю краєзнавчого музею (створеного як національний музей гагаузів), руду миловидну дзендзюряву болгарку (Бешалма, хоч і «столиця» Гагаузії, та наполовину приблизно за національним складом – болгарська), яка приїхала на ровері і відкрила  музей, у якому Кара-Чобан провів нам кількагодинну лекцію-екскурсію. На зворотній дорозі проходили попри місцеву закіптюжену кнайпу, Дмитрій вказав на підвісний на ланцюгах стіл і казав, що переважно за ним він «придумує свої образи»; Дмитрій Кара-Чобан завів нас до Мини Кьосі (коли ми вирушали на «екскурсію», то зазирнули до нього на хвильку, познайомитися, тоді він нас запросив на потім до себе). Переночували ми в Кара-Чобана, на ліжках у просторому коридорі-сінях між двома кімнатами, в одній з яких спало подружжя, а в другій – діти (дочка лише, бо син тоді, здається, вчився в Києві, чи ще був в армії, – якось так, інформація про це якось змазалася). Потім до полудня розмовляли. На обід були гомеричні шматки м’яса у казанках і безмір вина.

 

***

Гагаузький письменник Мина Кьося (Мина Кöсä, Mina Kösä) народився 19 серпня 1933 року в селищі Бешалма (тоді – жудець Кагул, Бессарабія, Королівство Румунія), своєрідному центрі гагаузької культури. Мина Кьося є односельчанином і ровесником Дмитрія Кара-Чобана. Коли їм обом виповнилося по п’ятнадцять років, два юних бешалминці в пошуках романтики вирушили до Харкова, щоб влаштувати на роботу на заводі. Не знайшовши у важкій заводській праці жодної романтики, Мина Кьося повернувся додому. Відслуживши в армії, Мина Кьося вступив до Кагульського педагогічного училища, на гагаузьке відділення.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

 

Позаяк Мина Кьося був найстаршим на курсі, йому доручили випускати стінну газету, до якої він сам і писав тексти. Так почалася, так би мовити, його літературна діяльність. Майже все життя Мина Кьося прожив у рідному селищі, був він справжнім бешалминцем, від народження до смерті.

Мина Кьося був секретарем партійної організації Бешалми, директором бешалминської школи, бешалминського музею. Бешалма не відпускала свого поета. Навіть історичний факультет Кишинівського університету він закінчив заочно. Мина Кьося обирався депутатом Народних зборів Гагаузії. В останні роки життя Мина Кьося очолював управління культури в Автономному територіальному окрузі Гагаузія. Помер раптово й швидко. Приніс два відра води з криниці, приготував їжу для худоби і вирушив до спальні подрімати перед обідом, але не прокинувся, серце схопило швидше за все через те, що надихався чадного газу від вогню, на якому готував їжу для худоби. Місцевий поет Василій Філіоглу розповідав, що перед тим Мина Кьося пригощав його вином, показував недавно насаджений виноградник, роздумуючи, яким то буде з нього вино наступного року. Сталося це в Бешалмі 25 листопада 1999 року.

При всьому завантаженні поточною роботою, Мина Кьося завжди писав вірші та коротку прозу, видавав книжки. Дебютував Мина Кьося добіркою віршів у знаковому для гагаузької культури збірнику «Буджацькі голоси» («Буджактан сесляр», 1959), який став первістком гагаузької професійної літератури. У 1973 році вийшла перша поетична збірка Мини Кьосі «Щастя» («Kösmet»). Вийшло чимало його книжок, зокрема такі: «Братство»(«Kardašlyk», 1975), «Запах землі», «Землі серцебиття»(«Topraanür ekdüülmesi», 1983), «Надія»(«Umutlar», 1988), «Пізнав життя». Вірші Мини Кьосі можна знайти у всіх підручниках гагаузької мови та літератури. Вони перекладені на низку мов, зокрема на російську, турецьку, румунську. У 1980-і роках Мина Кьося прийняли до Спілки письменників Молдови. Після нього залишилося багато невиданих рукописів, прозових начерків, фольклорних записів. Мина Кьося був чи не найкращим знавцем і збирачем гагаузького фольклору.

Гімном Гагаузії є пісня «Tarafιm» на слова Мини Кьосі (музику написав Михаїл Колс).

Під час поїздки-«експедиції» до Гагаузії навесні 1985 року ми з Ромком Садловським зайшли на довшу гостину до Мини Кьосі в Бешалмі. На ніч ми залишалися в Дмитрія Кара-Чобана, який нас підвів до обійстя Мини, але туди не заходив. Спершись на ровер, перекинувся словом-другим із Миною і повторивши, що чекає нас на ніч у себе, поїхав. На відміну від Кара-Чобанівського скромного обійстя, маєток (можна і так сказати) Мини Кьосі скромністю не відзначався. Його жінка (імені вже не пригадую) була українка зі станції Роздільної Одеської області (розмовляла з нами гарною українською мовою), господарка була в ідеальному стані. Величезна хата-палац на два (чи не на три) поверхи, розмаїті прибудови, літня кухня, виноградник буйний у дворі, альтанки, машина (чи й дві) в гаражі-шалаші (під навісом, тобто) тощо. А яке гастрономічне розмаїття нам представили (спеціально не готувалися до нашого візиту, але не без того). Запам’яталися особливо чомусь голубці (голубчики) з виноградного листя – «саарма», хоча всього там на столі було більш ніж достатньо, і розмаїтого, закусочки, овочі, м’ясива, гаряче, рідке і тверде, напої розмаїті, міцні та не дуже. Словом, забавилися ми чудово, в сенсі – наїлися і напилися, та й про літературу наговорилися.

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”