***

Вірменський письменник АветікІсаакян (по-вірменськи: Ավետիք Իսահակյան) народився 19 жовтня 1875 року в селі Казарапат біля міста Александрополь (тепер місто Ґюмрі) на північному заході Вірменії. Навчався в 1889–1892 роках в Ечміадзінській духовній семінарії. Від 1893 року був вільним слухачем Ляйпціґзького університету. За революційну діяльність був двічі арештований, деякий час у 1896 році жив під наглядом поліції в Одесі. У 1911 році АветікІсаакян емігрував з Російської імперії, жив у Франції, Швейцарії та Німеччині. Весь цей час він щоденно згадував батьківщину, не забуваючи про неї ні на мить: «Я скрізь носив Вірменію у своїй душі. Я дивився на Монблан, а душа бачила Масіс (Арарат), мандрівні співці в Неаполі пробуджували в мені мотиви наших народних пісень». У 1926 році повернувся до Вірменії. Але від 1930 до 1936 року знову жив за кордоном. Остаточно повернувся на батьківщину з Парижа в 1936 році. У Вірменії Аветік Ісаакян проводив велику культурно-громадську роботу. Уникнув репресій завдяки заступництву впливових вірменських партійних високопосадовців. У Єревані йому збудували особняк. У 1943 році Аветік Ісаакян став академіком Академії наук Вірменії. У 1946–1957 роках Аветік Ісаакян був головою Спілки письменників Вірменії. Помер в Єревані 17 жовтня 1957 року, похований в Пантеоні імені Комітаса.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Друкуватися Аветік Ісаакян почав у 1892 році. У 1897 році видав першу поетичну збірку «Пісні та рани». Ліризм, емоційність і мелодійність віршів Аветіка Ісаакяна зразу зробили його ім’я популярним. У ранній поезії Аветіка Ісаакяна по-новому зазвучали традиційні мотиви кохання та журби. Кращі твори Аветіка Ісаакяна сповнені сумними роздумами про долю людства, про несправедливість світобудови. Багато віршів просякнуті любов’ю до батьківщини; яскравим прикладом цього може слугувати вірш «Любий краю мій!»:

 

Гей любий краю мій, – ти пречудовий!

Які верхівля гір в височині,

Солодкі води, вітер малиновий, –

Лише сини твої в крові-борні.

 

За землю за твою умру, мій красний!

Умерти раз? – Хай тисячу б і раз! –

Тобі лиш одному цей дар прекрасний,

Мій дар прекрасний – жертвенний екстаз.

 

Я тисячу б і раз за тебе – знаю! –

За тебе вмер би, за твою красу.

Зоставив би одне життя, мій краю,

Та й то, щоб воздавать тобі ясу.

 

Мов жайворон, летів би вгору, крильно,

Туди, де світ, де дня нового світ.

Я проспівав би високо і вільно

Твою свободу – сонце зелен-цвіт.

 

(Переклав Павло Тичина).

 

Напередодні і в період революції 1905–1907 років у творах АветікаІсаакяна з особливою силою зазвучали мотиви боротьби проти національного та соціального гніту (вірші «Дзвін свободи», «І злоби святої, і помсти пекло…», «Товаришу, вперед!», «Пісня про хліб» та інші). Багато віршів Аветіка Ісаакяна цього часу виражають почуття духовної самотності, безмежної туги, відчаю, гніву проти жорстокого світу, його несправедливості. У 1909–1911 роках Аветік Ісаакян створив філософську поему «Абул Алла Маарі», в якій виразив трагедію самотньої сильної особистості. Друк поеми був заборонений царською цензурою. В еміґрації Аветік Ісаакян написав східні легенди та поеми в прозі («Ліліт», «Лі-Тай-По», «Остання весна Сааді» та інші), ліричні вірші, сповненні туги за батьківщиною. За кордоном (а пізніше і у Вірменії) Аветік Ісаакян працював над романом «Уста Каро», який так і залишився незакінченим. Одним із найкращих творів Аветіка Ісаакяна, написаних під час Першої світової війни, є історична балада «Наші предки» (Женева, 1917) про безсмертя вірменського народу. Епічні картини життя села Аветік Ісаакян відтворив у поемі «Наспіви Алагязу» (1895–1917). У поемі «Мґер із Сасуна» (1919) Аветік Ісаакян створив образ Мґера-богатиря, заступника знедолених; поема передає одвічне прагнення народу до свободи, незнищенність його волелюбного духу. Цю поему Аветік Ісаакян переробив у 1937 році. Потім написав цикли нових віршів: «Наші історики та наші гусани» (1939), «Моїй батьківщині» (1940), «Вірменська архітектура» (1942). За патріотичні вірші періоду Другої світової війни Аветік Ісаакян отримав Державну премію СРСР у 1946 році. Багато віршів Аветіка Ісаакяна покладено на музику і стали народними піснями.

Ціле життя Аветік Ісаакян планував написати працю «Нова ідеологія вірменського народу», яка мала б стати його найголовнішим твором. Аветік Ісаакян усвідомив головне: немає такої політичної формації чи сили, яка могла б встояти перед хвилею національно-визвольного руху. Але для цього необхідно виплекати в суспільному середовищі видатного лідера й забезпечити для народу «еволюційний мінімум розвитку, принаймні на два покоління». Та чи можливе таке? Втім, таке усвідомлення перспектив настане значно пізніше, а 16-річний Аветік Ісаакян був упевнений в іншому: тільки національна революція є запорукою гідної життєдіяльності нації. Не предтечею, а власне запорукою. У головній трибуні визвольної боротьби вірменського народу газеті «Мшак» юнак почав публікувати «Гайдуцькі пісні» із закликом до повалення ненависного турецького панування на вірменських землях. Він складає десятки дифірамбів на честь героїв-гайдуків і оспівує Свободу. Розчарування прийде через десятиліття, коли молодий поет усвідомить недосконалість людського суспільства як такого. Вже в 1905 році він почне шукати нового героя, який «стремить до безсмертного сонця». Ним стає наразі не представник людського роду, а… зграя диких качок, які летять геть від «дріб’язкових і суєтних, боягузливих і підступних людей». Тим не менше, його попередні переконання ще не цілком стерті з пам’яті; 32-річний Аветік Ісаакян пише знамените оповідання «Гарібальдієць» – своєрідний синтез старих і нових його відчуттів. З одного боку це – глибоко усвідомлене солдатом стремління до свободи вітчизни, а з іншого – констатація убогості людського суспільства. Старий гарібальдієць і є, по суті, самим автором, який заплутався у пошуках. Якраз у процесі роботи над синтезуючим «старе й нове» оповіданням його осінила геніальна думка: свобода єдиної батьківщини – самоціль, заради досягнення якої можна прийняти умови будь-якої гри. Іншими словами, завжди є можливість знайти певну формулу відповідності інтернаціональних (Світовий уряд) і національних інтересів, нехай лише на короткий, але доленосний проміжок часу. Пошук сильного національного лідера відобразився в поемі «Абул Алла Маарі», в якій перелітні дикі качки осені 1905 року прийняли антропоморфну іпостась в образі великого арабського поета Х–ХІ сторіч. Коли Аветік Ісаакян остаточно повернувся на батьківщину, він чудово усвідомлював жахливу сутність сталінського режиму, проте знав і інше: якраз в цей період нації і необхідний духовний пастир. Він сам відважився стати лідером, якого так довго шукав, але, на жаль, не знаходив. Цей жаский психологічний компроміс із власним «я», на який пішов Варпет («Майстер» – саме так називали Аветіка Ісаакяна у Вірменії), був продиктований усвідомленням необхідності здійснення місіонерської діяльності, з розрахунку «принаймні на два покоління». З молодого поета-революціонера АветікІсаакян перетворився на смиренного еволюціонера, який, проте, чіткіше, ніж будь-коли, усвідомлював своє призначення – підтримку духу вірменства. Наперекір удаваному спокою, в поетовій душі продовжують вирувати пристрасті, і він краще, ніж будь-коли, розуміє: головна праця його життя «Нова ідеологія вірменського народу» в радянських умовах написаною вже не буде.

Аветік Ісаакян написав статтю «На могилі Тараса Шевченка» (1939), передмову до вірменського видання «Кобзаря» (1939, Єреван), яка увійшла також до його перевидань 1954 і 1961 року. Аветік Ісаакян очолював вірменську делегацію, що приїздила в 1939 році в Україну на святкування 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Аветік Ісаакян підтримував дружні стосунки з Павлом Тичиною та Максимом Рильським.

Українською мовою окремі твори Аветіка Ісаакяна переклали Павло Грабовський, Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Микола Терещенко, Леонід Первомайський, Борис Тен, Михайло Стельмах, Дмитро Білоус, Віктор Кочевський, Борис Олійник, Іван Драч та інші.

Окремими виданнями українською мовою вийшли такі книжки Аветіка Ісаакяна: «Вибрані твори», (Київ, 1951), «Твори» (Київ, 1956), «Сарна» (Київ, 1959), «Поезії» (Київ, 1970), «Серце моє на вершинах гір» (Київ, 1979)

 

***

Азербайджанський письменник Самед Вургун (по-азербайджанськи Səməd Vurğun; автонім: Самед  Юсиф огли Векілов) народився восьмого  березня 1906 року в селищі Верхнє Салахли (Юхари-Салахли, Казахський повіт, Азербайджан, Російська імперія). У шестирічному віці після смерті матері хлопець залишився на вихованні батька, якому допомагала в цьому бабця по матері – Айши-ханум. Коли у 1918 році закінчив земську школу, родина переїхала до повітового містечка Казах, а він разом зі своїм братом Мехтиханом вступив до Казахської вчительської семінарії. Після смерті батька у 1922 році і бабусі у 1923 році турбота про виховання братів лягла на плечі їхньої двоюрідної сестри Хангизи. Після закінчення вчительської семінарії (1924) Самед Вургун викладав літературу в сільських школах рідних місць. Свій перший твір – вірш «Звернення до молоді» – Самед Вургуннадрукував у 1925 році в тифліській газеті «Єні Фікір» («Нова думка»). У 1929–1931 роках Самед Вургун навчався в Московському університеті, після чого продовжив освіту в Азербайджанському педагогічному інституті в Баку. Тоді ж вийшли перші поетичні збірки Самеда Вургуна «Клятва поета» (1930) та «Ліхтар» (1932). За життя Самед Вургун зажив чималої слави, отримав чимало регалій і привілеїв. Він став Народним поетом Азербайджану, у 1943 році йому було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв Азербайджану, у 1945 році його було обрано дійсним членом Академії наук Азербайджану тощо. Помер Самед Вургун 27 травня 1956 року у столиці Азербайджану Баку.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Перу Самеда Вургуна належить ціла низка поем, зокрема такі: «Мурадхан» («Muradxan», 1933), «Хумар» («Xumar», 1933), «Локбатан» («Lökbatan», 1933), «Сільський ранок» («Kəndsəhəri», 1933), «Місце смерті» («Ölüm kürsüsü», 1934), «Гіркі спогади» («Acıxatirələr», 1935), «26» («26-lar», 1935), «Легенда весни» («Bulaqə fsanəsi», 1935), «Шибениця» («Darağacı», 1935), «Загибле кохання» («Ölənmə həbbət», 1935), «Бунт» («Üsyan», 1936), «Басти» («Bəsti», 1937), «Мугань» («Muğan», 1949), «Айгюн» («Aygün», 1951). Центральною темою поем Самеда Вургунає боротьба азербайджанського народу за своє щастя, у них він потужно використовував надбання народного епосу та фольклору загалом.

Самед Вургун є автором драматичних творів «Вагіф» («Vaqif», 1937), «Сходить сонце (Ханлар)» («Xanlar», 1938–1939), «Фархад і Ширін» («Fərhad və Şirin», 1939–1941), «Людина» («İnsan», 1945). Героїко-романтична драма у віршах «Вагіф» присвячена поетові-лірику XVIII ст., боротьбі азербайджанського народу проти іноземних поневолювачів. Історична драма у віршах «Ханлар» присвячена революціонерові Ханлару Сафаралієву. Любовно-героїчна драма у віршах «Фархад і Ширін» написана на сюжет поеми Нізамі «Хосров і Ширін».

Самед Вургун належить велика заслуга у формуванні стилю та мови нової азербайджанської поезії, в очищенні її від архаїзмів.

Самед Вургун переклав азербайджанською мовою низку творів Тараса Шевченка, зокрема поеми «Катерина» та «Мар’яна-черниця», написав статтю про Шевченка «Серця, сповнені любові» (1938). Українська тематика присутня у віршах Самеда Вургуна«Партизанам України» та «Голуб», українсько-азербайджанським літературним взаєминам присвячена стаття «Наше братерство» (1953).

У Києві на Оболоні встановлено пам’ятник Самедові Вургуну.

Українською мовою окремі твори Самеда Вургуна переклав Олекса Ющенко. Окремим виданням вийшла українською мовою поема Самеда Вургуна «Сходить сонце (Ханлар)» (Київ, 1952), вірші друкувалися у збірниках та альманахах.

 

***

Коли я ще був школярем, майже старшокласником, у 1977 році вийшов на телеекрани серіал «Береги», головним героєм якого був Дата Туташхіа. Він одразу захопив увагу багатьох мільйонів глядачів. Мою, чесно кажучи, також. Вибір фільмів для перегляду тоді в «совку» був не надто широким, тож хапалися за все, що тільки вискакувало. А Дата Туташхіа певний час навіть конкурував із Чінчгачгуком Великим Змієм та Віннету вождем апачів на предмет популярності. Сім сімдесятихвилинних серій фільму «Береги» зняли режисери Ґізо Ґабескірія та Ґіґа Лордкіпанідзе. Головну роль виконував Отар Меґвінетухуцесі. В основу сценарію було покладено роман грузинського письменника ЧабуаАміреджибі «Дата Туташхіа».

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Визнаний класик грузинської літератури ХХ ст. Чабуа Аміреджибі ширшу популярність здобув якраз завдяки цій екранізації роману про народного месника Дату Туташхіа, дія якого відбувалася на початку століття на його батьківщині. Роман «Дата Туташхіа» сам автор переклав на російську; тоді ж, чи трохи згодом я його і прочитав. Пригадую курйоз із титулом того російського видання чи перевидання. Зверху ім’я-прізвище автора (Чабуа Амирэджиби), нижче – назва роману («Дата Туташхиа»), а під нею напис: «Перевод с грузинского автора». Я думаю собі: що за нонсенс? (а був ще зовсім юнаком, тож не все одразу «вкурював», та й тепер до мене не все одразу доходить, так чи інак треба задумуватися й аналізувати, а осіняє не вмить, деколи тільки, щоправда). Автор же ж і так грузинський (грузинський письменник Чабуа Аміреджибі), то чому не вказано перекладача? Мало б бути, на мою гадку тодішню миттєву, так: Перевод с грузинского (для прикладу) Калистрата Раздолбуева. Аж трохи згодом я допер, що то сам автор (Чабуа Аміреджибі) і переклав свій роман російською мовою. Через деякий час роман було перекладено українською мовою, здійснила його Оксана Василенко. Вийшов друком переклад у Києві 1984 року. Роман був ще перекладений багатьма мовами. І недаремно. Бо то таки добрий роман.

Автор роману «Дата Туташхіа» Чабуа Аміреджибі помер12 грудня 2013 року.

ЧабуаАміреджибі (ჭაბუ აამირეჯიბი) народився 18 грудня 1921 року у столиці Грузії Тбілісі, в рідному місті і помер. Його повне ім’я – Мзечабук, а Чабуа – літературне. Прийшов на світ він у родині юриста, що походив із давнього князівського роду. У 1938 році батько був репресований і загинув під час слідства, мати отримала десять років таборів. У 1944 році за участь у студентській політичні групі «Білий Георгій» Мзечабук був засуджений на 25 років ув’язнення. Тричі здійснював втечу, третього разу за підробленими документами потрапив до Білорусії, де навіть працював директором заводу, після чого знову потрапив в ув’язнення. Аміреджибі брав активну участь у повстанні в’язнів у Норильську, з етапом штрафників був відправлений на Колиму. Звільнений 1959 року. У 1960–1963 роках навчався в Тбіліському педагогічному інституті. Із 1960 року займався літературною діяльністю. Перша книжка (збірка оповідань «Дорога») вийшла в 1962 році.

Роман «Дата Туташхіа» («დათა თუთაშხია», 1973–1975) є найвизначнішим твором Чабуа Аміреджибі. Це епічний твір у чотирьох частинах, дія якого відбувається в дореволюційній Грузії. Герой роману, Дата Туташхіа, «благородний розбійник» і борець із несправедливістю, названий так за ім’ям героя грузинської поганської міфології Туташхи, задається метою покращити світ. У кожній із чотирьох частин роману він проходить одну зі стадій: ентузіазм у боротьбі з насильством, розчарування, боротьбу з допомогою самопожертви. Роман написаний у формі пов’язаних загальним сюжетом вставних новел. У дечому стиль Чабуа Аміреджибі нагадує магічний реалізм. За цей роман автор був удостоєний Державної премії Грузії ім. Шота Руставелі (1982).

Дія другого роману Чабуа Аміреджибі «Гора Мборгалі» («გორა მბორგალი»), 1995) відбувається вже в радянський період. Герой роману Іаґор Карґоретелі, на прізвисько гора Мборґалі, мандрує по країні, здійснюючи шість втеч із табору, без видимої мети, лише заради руху як абсолютної цінності.

Третій роман Чабуа Аміреджибі «Григорій Незрівнянний» («გიორგი ბრწყინვალე», 2005) написаний на сюжет із грузинської історії XIV ст.

Видав Чабуа Аміреджибі також книжки малої прози «Мій дядечко – швець» («ჩემი მეჯღანე ბიძა», 1963), «Сповідь бика» («ხარის აღსარება », 1964), «Георгій Бурдулі» («გიორგი ბურდული,», 1965).

Чабуа Аміреджибі працював у кіно й журналістиці. Написав сценарій «Береги» (1977) за власним романом «Дата Туташхіа», за що отримав Державну премію СРСР (1981). Працював головним редактором заснованої ним же газети «Оновлена Іверія».

У 1992–1995 роках Чабуа Аміреджибі був депутатом грузинського парламенту. Нагороджений орденом святого Георгія Грузинської Православної Церкви (2009), орденом Честі (1995), орденом ВахтангаГоргасала першого та другого ступенів.

У жовтні 2010 року Чабуа Аміреджибі постригся в ченці, отримавши чернече ім’я Давид (на честь святого царя Давида Аґмашенебелі). Благословення на постриг Аміреджибі отримав від глави Грузинської Православної Церкви Ілії Другого. Також він отримав благословення Патріарха на продовження творчої діяльності (хоча творити вже й не міг). Священний синод Грузинської Православної Церкви як виняток дозволив похилому письменникові перебувати не в монастирі (він вже до того втратив дар мови і важко хворів), а у власному будинку, де він і помер. А про Дату Туташхіа люди таки пам’ятають. Бо він таки багатьом врізався в пам’ять, якщо й не літературно, то бодай екранно.

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”