***

Словенський письменник Іван Мінатті (по-словенськи: Ivan Minatti) народився 22 березня 1924 року в селі Словенске Коніце, у п’ять років із родиною переселився у Словань-Градец, а в десять – до Любляни. У 1943 році закінчив гімназію в Любляні й почав студіювати медицину. Під час війни долучився до партизанів. У народно-визвольній війні був четним і батальйонним комісаром у 16-ій народно-визвольній бригаді. У 1946 році був демобілізований. Потім поступив на філософський факультет Люблянського університету, де студіював славістику. Університет закінчив у 1952 році. Від 1947 року був редактором видавництва «Молодіжна книга» («Mladinska knjiga»), де пропрацював до виходу на пенсію в 1984 році. Від 1987 року був членом-кореспондентом, а від 1991 року – дійсним членом Словенської академії наук і мистецтв. Помер Іван Мінатті дев’ятого червня 2012 року в Любляні. Дружина Івана Мінатті Лойзка Шпацапан також була письменницею.

Іван Мінатті був представником першої повоєнної хвилі словенських поетів. Вірші почав писати ще в гімназії і публікував їх у рукописному альманаху «Враження» («Utrinki»), а потім у часописі «Мистецтво» («Umetnost»). Під час війни друкувався в партизанських газетах, потім співпрацював із багатьма часописами. Водночас багато перекладав, головно поезію. Лірика Івана Мінатті є перш за все особистісною, настроєвою та чуттєвою, словом – інтимною. Його стиль є імпресіоністичним, неоромантичним, із нахилом до експресіонізму. У версифікації домінує вільний вірш. Вірші Івана Мінатті спершу були дещо меланхолійні, сповнені туги, самотності, сумнівів, невпевненості та песимізму, проте пізніше в них почали з’являтися інтимність, описи кохання та природи.

Результат пошуку зображень за запитом "Ivan Minatti"

Іван Мінатті видав поетичні збірки «Зі шляху» («S poti», 1947), «І прийшла весна» («Pabopomlad prišla», 1955), «Когось мусиш любити» («Nekoga moraši metirad», 1963, 1981), «Вітер співає» («Veter poje», )1963, «Біль недосвідченого» («Boleči na nedoživetega», 1964, 1970, 1994), «Все біжить за хмарами і птахами» («Vse beži z oblaki in pticami», 1966), «Вірші» («Pesmi», 1971, 1977, 1980, 2001), «Особа» («Obraz», 1972), «Коли я тихий і добрий» («Kobom tih in dober», 1973), «Прислухаюся до тиші в собі» («Prisluškujem tišini v sebi», 1984), «Під закритими століттями: вибрані вірші» («Pod zaprtimi vekami: izbrane pesmi», 1999), «Мінатті – вибрана лірика» («Minatti – izbrana lirika», 2004).

Іван Мінатті писав і вірші для дітей, які публікував у дитячих часописах «Ciciban», «Pionir», «Kurirček». Написав Іван Мінатті також текст лялькової вистави «Соломяний бичок» («Slamnati voliček», 1951).

Відомий Іван Мінатті і своїми численними перекладами. Зокрема, у його перекладі з французької вийшов «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері, з македонської – «Вибрані вірші» Кочо Рацина. Іван Мінатті упорядкував, переклав і видав антологію циганської поезії («Ciganska poezija») і антологію сучасної македонської поезії («Sodob na makedonska poezija»). Багато віршів Івана Мінатті перекладені на низку інших мов. Окремі книжки вийшли сербською, македонською, албанською та чеською мовами.

Чимало віршів Івана Мінатті покладено на музику, зокрема «І прийшла весна» («Pabopomlad prišla»), «Цінь-цвірінь» («Čirik-ci»), «Коли я думаю про тебе» («Komis  li mnate»), «Під наметом» («Pod šotorom»), «До побачення» («Svidenje»), «Я піду» («Šelbom») та інші.

Іван Мінатті отримав низку літературних премій і нагород, зокрема премію Товариства словенських письменників за збірку «І прийшла весна» (1955), премію Фонду Прешерна за збірку «Когось мусиш любити» (1964), Міжреспубліканську нагороду за переклади з інших югославських літератур (1973), «Золоте перо» – нагороду Товариства перекладачів Македонії (1973), премію ім. Франце Прешерна за збірку «Прислухаюся до тиші в собі» (1985) тощо.

Українською мовою окремі вірші Івана Мінатті переклав Іван Ющук («Всесвіт», 1987, № 2).

 

 

***

Словенський письменник Ніко Ґрафенауер (по-словенськи: Niko Grafenauer) народився п’ятого  грудня 1940 року у столиці Словенії Любляні. Був сьомою дитиною в родині, мати померла тиждень після його народження, а батько через півтора року. Виховувала його сестра. Після закінчення в 1960 році середньої школи в Любляні студіював порівняльне літературознавство та теорію літератури в Люблянському університеті, який закінчив у 1969 році. У студентські роки був редактором літературної критики в різноманітних виданнях. Від 1965 до 1973 року мав статус вільного письменника. У 1973 році став редактором дитячої літератури у видавництві «Молодіжна книга» («Mladinska knjiga») у Любляні. Був головним редактором часописів «Проблеми» («Problemi») й «Але» («Ampak»), у 1982 році став співзасновником, директором і головним редактором місячника та видавництва «Новий журнал» («Nova revija»). Після виходу на пенсію в 2002 році залишився на посаді головного редактора цього видавництва. У 2003 році Ніко Ґрафенауер став членом-кореспондентом, а в 2009 році дійсним членом Словенської академії наук і мистецтв.

Результат пошуку зображень за запитом "Ніко Ґрафенауер"

Публікуватися Ніко Ґрафенауер почав у 1956 році, першу збірку «Вечір перед святом» («Večer pred praznikom») видав у 1962 році. Пізніше вийшли такі його поетичні збірки: «Утиски мови» («Stiska jezika», 1965), «Штукатури» («Štukature», 1975), «Вірші» («Pesmi», 1979), «Палімпсести» («Palimpsesti», 1984), «Стирання» («Izbrisi», 1989), «Самотність» («Samota», 1990), «Драма в п’ятдесяти епіграмах Ніко Ґрафенауера» («Dramilo v pedesetih epigramih Nika Grafenauerja», 1992), «Сліди» («Odtisi», 1999), «Ночівлі» («Nočitve», 2005), «Примари» («Prividi», 2009).

Від модерністської поезії своєї дебютної збірки «Вечір перед святом» Ніко Ґрафенауер розвивався в ідейно радикальнішому напрямку, на проблематику якого вказує назва другої збірки («Утиски мови»), потім наблизився до чистої лірики з ухилом до герметичної символістської традиції (збірка сонетів «Штукатури»). Лінґвістичні інновації розвиваються у збірках «Палімпсести», «Стирання», «Сліди» та «Ночівлі», які заокруглюють його герметичний і естетично багатий корпус текстів, у якому переплітаються теми й мотиви: життя та смерті, любові й резиґнації, ілюзії та реальності, звуку й тиші, стримування страждань і фатальності мови. Саме завдяки цим збіркам Ніко Ґрафенауер став одним із чільних представників словенського поетичного модернізму.

Дуже плідним є доробок Ніко Ґрафенауера у поезії для дітей. У 1970 році Ніко Ґрафенауер видав чотири книжки про тварин: «Тварини на подвір’ї» («Živali na dvorišču»), «Тварини в лісі» («Živali v gozdu»), «Тварини в полі» («Živali na polju»), «Домашні тварини» («Domače živali»). Протягом наступного десятиліття Ніко Ґрафенауер видав дуже багато поетичних збірок для дітей, зокрема «Що є на кінці світу» («Kaj je na koncu sveta», 1973), «Серед поля мак червоний» («Sredi polja rdeči mak», 1974), «Коли барабан бубнить» («Kadar boben ropota», 1974), «Автозавр» («Avtozaver», 1976), «Абетка» («Abeceda», 1977), «Зміючка-веселючка» («Zmajček razgrajaček», 1978), «Хто найбільше любить сонце» («Kaji ma sonce najraje», 1979), «Хмарочоси, сядьте» («Nebotičniki, sedite», 1981), «Локомотив, локомотив» («Lokomotiva, lokomotiva», 1981), «Таємниці» («Skrivnosti», 1983), «Стара Любляна» («Stara Ljubljana», 1983), «Куди їде поїзд» («Kam pelje vlak», 1983), «Сонце над фонтанами» («Sonce nad vodometi», 1984).

Написав Ніко Ґрафенауері декілька книжок прози для дітей, зокрема «Майхниця» («Majhnica», 1987), «Майхниця та Катриця Шкартлиця» («Majhnica in Katrca Škrateljca»,1987), «Махаяна та інші оповідання про Майхницю» («Mahajana in druge pravljice o Majhnici», 1990).

Поезія Ніко Ґрафенауера для дітей та молоді багата на гру та фантазію. У ній присутній гумор, присмачений розмовними зворотами та гіперболами, грою слів та бурхливою уявою. Це ж стосується і прозових творів для молоді. Ніко Ґрафенауер упорядкував декілька збірок віршів для дітей, антологію югославської дитячої поезії, уклав збірку «Казки народів світу» («Svetovne pravljice»).

Ніко Ґрафенауер перекладає поезію з англійської, німецької, сербської, хорватської, особливо тих авторів, які близькі його власному поетичному світові. Найбільше в нього перекладів з німецької, зокрема творів Фрідріха Гельдерліна, Ґотфріда Бенна, Гуґо фон Гофмансталя, Райнера Марії Рільке, Пауля Целяна, Ельзе Ласкер-Шюлєр, Ганса Маґнуса Енценсберґера.

Ніко Ґрафенауер чимало пише про словенську поезію, у своїх аналітичних студіях звертає увагу і на окремих авторів, і оцінює процесуальні явища. Ніко Ґрафенауер є автором таких досліджень та збірок есеїв: «Йосип Мурн-Александров» («Josip Murn-Aleksandrov», 1965), «Поетичний світ Сречка Косовела» («Pesniški svet Srečka Kosovela», 1965), «Критика й поетика» («Kritika in poetika», 1974), «Данина віршеві» («Izročenost pesmi», 1982), «Альбом словенських письменників» («Album slovenskih pisateljev», 1983, у співавторстві з Л. Суходолчаном), «Третє слово» («Tretja beseda», 1991). Свої вибрані поетологічні опуси Ніко Ґрафенауер видав під назвою «Одісеїв лабіринт» («Odisejev labirint», 2001).

За свою поетичну творчість Ніко Ґрафенауер отримав низку премій, загалом більше десятка.

Іван ЛУЧУК